Сталевар Павло Матюшин з Краматорска ніколи не уявляв, що стане військовим та забуде слово «страх». Він ніколи не брав зброю до рук, не виконував секретні міссії і навіть уявити не міг, що доведеться настількі змінити своє життя та професію. Але російське вторгнення внесло корективи у спокійні будні. Тепер чоловік захищає Україну - знищує техніку і живу силу ворога.
Відверту розмову з Павлом читайте у матеріалі “Трибуну”.
Павло, розкажіть, чим ви займалися до початку повномасштабного вторгнення Росії?
Я працював на Новокраматорському машинобудівному заводі сталеваром, раніше працював будівельником, та взагалі багато що вмію.
Як ви опинилися у лавах ЗСУ?
24 лютого я прокинувся, як і усі жителі міста, від вибуху, одразу поїхав до Маріуполя на "Азовсталь", допомагати демонтувати деякі конструкції і цього ж дня в місто був перший приліт. 27 лютого я поїхав з Маріуполя, а вже 4 березня пішов у краматорський військкомат, зрозумів, що хочу захищати країну та рідне місто, дружину та дітей, хоч ніколи до цього і не служив, і від армії був дуже далекий. Одразу попросив направити мене туди, де найбільш “гаряче”, був готовий навіть віддати життя за країну. За кілька місяців я взяв участь у дуже тяжких боях, переніс два поранення та п'ять контузій.
Як до рішення піти на фронт поставилися ваші близькі?
Мати заплакала, віддала свій натільний хрестик мені. Насправді я не хотів її лякати, тож навіть коли пішов у військомат, сказав, що йду на ринок, а потім повернувся вже за речами. Хрестик від матері я досі не знімаю, вважаю, що він і охороняє мене. Від дружини я теж довго приховував, що йду воювати, але вона сприйняла це нормально, з розумінням.
Які навички вже встигли опанувати?
За час війни я освоїв багато видів зброї, зараз хіба що тільки на танку їздити не вмію.
Розкажіть, як ви перенесли свій перший бій?
Було страшно. Особливо коли на моїх очах загинув побратим. Потім я дав собі команду, що маю робити свою справу. Взагалі дуже боляче усвідомлювати, що в мене практично не залишилося друзів, майже всі вони загинули на війні і продовжують гинути досі.
Зараз, через багато місяців проведених на війні, боїтеся виїжджати на завдання?
Я навпаки – завжди рвусь у бій. Я не міг сидіти на місці, навіть коли декілька разів був в госпіталі після поранень. Я відчуваю, що зараз маю допомагати своїй країні зберегти незалежність, тому завжди повертаюсь на фронт.
Що для вас було найважчим під час війни?
Найважче – бачити як помирає твій побратим, і ти нічого не можеш із цим зробити. Ще одна страшна річ, що трапилася зі мною під час війни – Піски. Там було дуже страшно, я думав, що я боєць, але від того, що там бачив холод ішов по шкірі, після воєнних дій там все інше здавалося мені дитячим табором. Коли ми вийшли з Пісок багато хто дивувався, що ми залишилися живими. Загалом, я думаю, після повернення з війни багатьом нашим хлопцям знадобиться кваліфікована допомога психолога.
Що зараз найбільше вас мотивує?
Те, що я хочу жити у своїй країні. Колись я вважав, що Україна нічого мені не дала, але потім почав запитувати себе: “що зробив особисто я, щоб жити добре?”. Зрештою зрозумів, що нічого. Тепер я хочу зробити так, щоб ще багато років добре жилося мені, моїм дітям та онукам.
Ким ви бачите себе у майбутньому?
Я не бачу себе вже ні будівельником, ні сталеваром. Під час служби у ЗСУ я відчув, що у своїй тарілці, мені здається, що саме тут я мав бути все життя. Мені навіть командири казали декілька разів, що в мене нюх солдата, так добре в мене все виходило. Друг мені пропонує приїхати до Німеччини, він відкрив там будівельну фірму, а мені вже не дуже хочеться всього цього.
Автор: Антон Малиновський
