В інтерв’ю ТРИБУНУ головний корегувальник Луганщини розказав про життя в окупації, погляд на російсько - українську війну та свою віру.
Артеме, згадай, яким був твій крайній день в Кадіївці?
Зараз вже складно щось визначне згадати - немов відрізало. Ранком 6-го грудня 2021-го року на зупинці “Ромашка” сідав до автобуса, що віз до кордону. Здавалось, що вже весною повернуся, щоб забрати більше речей, адже сумку зібрав напередодні увечері й поклав до неї не так багато. Тоді ще не знав, що очікує попереду й що навесні повернутися не вийде. Не було прощання ані з рідним містом, ані зі своїм домом. Навіть думок про це не було: ранковий похід до магазину, купівля сигарет та легкого перекусу.
Що добре пам’ятаю - дорогу зі Стаханова* до Києва: мікроавтобус до Ізварино (шлях був транзитом через РФ), піший перетин двох кордонів, звичний мандраж на пункті пропуску “ЛНР” та розпитування прикордонників, мали б схвилювати, але ні. Їхав я в абсолютно аморфному стані. Втративши двох найближчих людей за останні півтора роки, втративши батька за місяць до…Три похорони рідних та як наслідок - байдужість да всьго, що відбувається навколо. Цікаво, чи зрозуміли вони, кого тоді випустили? Сподіваюся, що як мінімум “прикордонник ЛНР” дізнався й зараз кусає лікті.
Завжди забавляла їхня “перевірка по базі” - клацання пальцями двох випадкових клавіш й тупий погляд, спрямований в паспорт. Просто імітували видимість роботи.
Рік тому, коли розпочалася нова фаза війни, ти вже перебував у Києві та вступив до лав ТРО та вперше взяв до рук зброю. Не страшно було?
Страшно було рівно до моменту, коли я отримав в свої руки зброю. Було нерозуміння того, що відбувається навколо та якими мають бути мої подальші дії. Цей стан виник не тільки у мене, але й у більш досвідчених хлопців, що брали участь в АТО і бачили багато чого. Вийшло так, що всі мої знайомі на тот момент десь “розчинилися”: хтось вирушив в певний підрозділ, хтось рятував сім'ю, а хтось просто поїхав зі столиці подалі. Перші дні провів у пошуках варіантів, з ким об’єднатися, щоб триматися разом. Хотілося опинитися в обороні зі знайомими та перевіреними людьми, але вийшло по-іншому.
Наприкінці лютого я просто вийшов допомагати хлопцям із районного ДФТГ у дворі і буквально за день познайомився з багатьма ближче, отримав пропозицію вступити до їхньої групи та прийняв її. Далі були нічні чергування, блокпости - діяли за обставинами.
Першої ж ночі мені видали РПК, жовтий скотч, простеньку рацію і не менш простий бронежилет. Морально заспокоївся, адже опинився там, де мав бути. Нічні вилазки по не найблагополучнішому району Києва і той час загалом я запам'ятаю на все життя. У бої ми тоді так і не вступили, але були готові до всього. Я не мав жодної підготовки, але бажання обороняти столицю України переважувало будь-який страх.
Як сказав тоді наш командир: “Якщо до нас у тил зайдуть росіяни, то вони “переклацають” нас за хвилини. Але якщо ми затримаємо їх хоча б ненадовго – це вже буде наша перемога. Тут зараз зібралися лише справжні чоловіки. На нас дивляться наші жінки та діти, ми не можемо їх підвести”
Майже 8 років роботи в окупації. Можна стверджувати, що ти - один із тих, кому пощастило, адже сотні людей, які займалися подібною діяльністю починаючи з 2014 року, або опинилися в катівнях “МДБ” або зовсім зникли безвісти. Чи бували моменти, коли ти розумів, що ось – ось і попадешся?
Справді, мені дуже пощастило, адже тоді я не знав, як правильно передавати інформацію з окупації, як поводитися, щоб уникнути арешту. Ніхто цього не розумів, і нам ніхто не казав, що робити. Вчитися доводилося на своїх помилках, які багатьом коштували свободи і навіть життя.
Окрім везіння варто відзначити низьку кваліфікацію співробітників “МДБ”. Якщо у Луганську була низка затримань проукраїнських мешканців, то Стаханов, на щастя, у цьому плані сильно відставав. Я всерйоз задумався, що стану наступним, тому що у Твіттері ми з Владом читали один одного і обмінювалися повідомленнями. Особливо стало тривожно, коли побачив на відео з обшуками у нього вдома в Луганську, як співробітники "МГБ" перебирають стікери ультрас ФК "Зоря", дизайн яких робив я. Незабаром через це вирішив видалити свій перший обліковий запис у Твіттері.
Паралельно одна з великих місцевих проросійських спільнот “Вконтакте” опублікувала фото з посиланням на мій профіль та опис до нього “український навідник, потрібно терміново знайти та затримати”. Благо, пронесло. З того часу я мимоволі спостерігав за кожним авто, яке заїжджало у мій двір, а гучні кроки сходами здавались чимось фатальним, прискорюючи серцебиття. Чекав на прихід чекістів в той період щодня, і таких періодів за 8 років було чимало.
Наприкінці 2018 року один із проросійських активістів ломився до мене у двері. Коли я вийшов, щоб поговорити з ним, він сказав: “Я був у поліції і дізнався про всі твої адреси. Думав, ти ховаєшся. Загалом, ми бачили на твоїй сторінці фотографії з України, тому ти визначайся: або живеш із нами у “ЛНР” і приймаєш це, або наступного разу поїдеш із пакетом на голові”.
Ця людина мала зв'язки у місцевих структурах: “поліції”, “МНС”, а також “молодіжному парламенті ЛНР”. Йому нашепотіли, що я - український навідник, але до кінця всерйоз він, мабуть, це не сприймав.
Не всі люди, які траплялися мені, вміли тримати язик за зубами і дехто все ж таки проговорився, але пронесло.
Ще з 2016 року люди з усіх цих “молодіжних парламентів” говорили: “нам все одно, а інакше сказали б пацанам із роти (ймовірно, маючи на увазі одну з рот 6 ОМСП***) і тебе зарізали б. Навіть тоді я не виїхав, роблячи вибір на користь сім'ї й усвідомлюючи всі ризики. Можливо, це й збивало з пантелику всіх цих манкуртів.
Чи не було бажання кинути все це, змиритися, як зробив багато хто, і просто пливти за течією?
Брехати не буду. Тривала параноя, нічні кошмари та очікування непоправного змушували замислюватися про те, щоб на якийсь час затихнути та жити “не відсвічуючи”, без соцмереж тощо.
Але так жити я не зміг, адже завжди тягло висловити проукраїнську позицію у Твіттері, передати інформацію про прохід чергової колони, обговорити місцеві чутки. Складно пояснити - якийсь порив душі, і нічого ти з ним не поробиш. Ідея, справедливість, жага до помсти, велика любов до України.
Нещодавно ФСБ проводила операцію в Кадіївці: маски-шоу, вибиті двері, викрадення та, ймовірно, тортури затриманих. На твої адреси також навідалися. Чи можна вважати, що це пов'язано з ракетним ударом по будівлі "МГБ"? І як вважаєш, чому вони не прийшли до твоєї хати раніше, адже ти і до цього багато де фігурував?
Ситуація досить дивна для мене. Важко остаточно зрозуміти логіку їхніх дій. Удар по МГБ припав на 13 лютого, а ФСБ провели в місті свою акцію лише 3 березня.
Однак саме після 13 лютого на дорогах з'явилися блокпости, у місцевих почали перевіряти смартфони та всі структури було піднято “на вуха”. Вранці 3 березня мій під'їзд оточили співробітники ФСБ, нікого не впускаючи та не випускаючи. Вони виламали двері моєї квартири, перевернули там усе. Те ж саме зробили і на моїй дачі. Що цікаво, ввечері того ж дня за моєю адресою прийшли ще двоє людей у цивільному та представилися охороною. Навряд чи вони приходили охороняти моє майно у зламаній квартирі. Потім до мене почала доходити інформація, що того ж дня таким самим чином було відкрито ще кілька квартир, господарі яких у більшості випадків – мої підписники. Досі не можу зрозуміти, чому до мене з обшуками вони прийшли набагато пізніше, ніж дізналися, хто я такий.
Кадіївка, напевно, місто-"рекордсмен" за кількістю “прильотів”. У Луганській області точно. Наприклад, до Алчевська, в якому сконцентровано не менше живої сили та техніки противника, “прилітає” набагато менше. Чи можна вважати, що це безпосередньо пов'язано з твоєю діяльністю?
Я б це пов'язав з декількома чинниками, але передусім Кадіївка – це завжди величезний військовий хаб для ЗС РФ. Особливо в період весни-літа 2022. Благо, практично всі місця дислокації в моєму місті були уражені, а з появою американських РСЗВ у більшості випадків удари були високоточними і без жертв серед мирного населення.
По всім цілями працює багато людей і кожен на своєму етапі виконує конкретні функції. Величезна заслуга в цьому й тих джерел інформації, що залишаються у місті, допомагають нашим спецслужбам та воїнам, очікуючи на якнайшвидше звільнення від російських окупантів.
Судячи з численних публікацій у Твіттері та Телеграмі, твій ворог номер один – Володимир Полуполтинних, відомий як “Полтинник”. Пам'ятається, ти навіть особистий привіт ватажку "шісток" з Бахмута передавав. Останнім часом про нього нічого не відомо й ходили чутки, що на нього почалося полювання. Що думаєш з цього приводу?
Сам по собі Полуполтинних не має жодної цінності. Досить нудний персонаж і я не можу його називати ворогом номер один. Просто так вже вийшло, що він - командир саме того підрозділу, який базується у моєму рідному місті, несучи пряму відповідальність за всі тяготи окупації та за зіпсовані життя моїх земляків.
Зовсім недавно 6-й полк імені Платова був реформований в 6-ту бригаду. Я так розумію, що вони просто зібрали бригаду із залишків кількох підрозділів 2 АК, тому що від того ж 6 ОМСП Платова практично нічого не залишилося. Ну а до Полуполтинних безліч питань у його ж заступників, бійців і безпосередньо у російських спецслужб. Він знищив свій полк ще наступом на Попасну, утримуючи мертві душі на балансі полку. Не кажучи вже про численні інші злочини. Не знаю, що з ним зараз, але, думаю, доля його вкрай сумна (на що він повністю заслуговує). Якщо його вб'ємо не ми, то це однозначно зроблять росіяни. Таких персонажів ніхто не помилує і він про це знає не гірше за мене.
Знаю, що ваша група однією з перших заходила під час звільнення у Лиман. З тобою тоді був Віталій Овчаренко, для якого це місто рідне. Чи пам'ятаєш його емоції на той момент? І що сам відчував тоді?
Так, справді ми заходили до Лиману одними з перших. Могли ще раніше, але підвів транспорт і нам довелося змінювати маршрут через відсутність переправи. Ми виконували свої завдання поблизу та не могли не заїхати на батьківщину мого побратима Віталія Овчаренка.
Інтерв'ю з Віталієм Овчаренком дивіться за посиланням.
Це були особливі почуття, які запам'ятаю на все життя. Звільнене місто Донбасу – це завжди дуже символічно: заходити в населений пункт, який тільки-но залишили російські окупанти, та й то, напевно, не всі.
На шляху до Лимана нам траплялися трупи російських солдатів, що лежали посеред дороги поблизу розстріляних авто. Заїхавши до міста, ми одразу попрямували до адміністрації - і не дарма. Нам вдалося знайти всю документацію колаборантів, окупаційної адміністрації: списки членів різних організацій, внутрішні документи тощо.
Все це буквально лежало на столах у відкритому вигляді. Вони так втікали, що залишили все як було. Добре, що ми встигли це зробити, бо місцеві жителі також бродили адмінбудинками і могли “потягнути” документи.
Перші дні після деокупації – це якесь безвладдя, перші години – це зовсім сіра зона без будь-яких структур. Деякі місцеві пішли за побутовою технікою до адмінбудівель, а деякі й по домівках своїх же сусідів. Нам випало взяти участь у зачистці.
Ночували ми в перший же день приїзду вдома у Віталіка, де до цього довгий час жили колаборанти з одного підрозділу "ДНР". Спали на ліжках, на яких ще буквально за день до того спали вороги, у дворі висіли їхні речі, на полицях лежав червоний скотч, російський дріб'язок. Також у будинку виявили награбовану побутову техніку, яку "днрівці" просто не встигли взяти з собою, поспіхом відступаючи з міста. Місцеві зустрічали нас по-різному: хтось ходив із опущеним обличчям; хтось біг "стукати" на сусідів і розповідати, хто і як допомагав окупантам. Дуже цікавий досвід.
Якщо погортати твою стрічку в Твіттері, можна помітити, що там немає щитпостингу і практично всі публікації так чи інакше торкаються Кадіївки та околиць. У чому секрет успіху, адже аудиторія досить велика і кількість підписників продовжує зростати?
Я публікую тільки те, що мені цікаво. В основному це інформація про досить вузький географічний кущ навколо мого міста. Найкращий фідбек для мене – це десятки фсб-шників, які штурмують мою квартиру, а не кількість підписників у соціальних мережах. Люди ж все одно підписуються, багато хто завдяки мені взагалі дізнався про Стаханов і тепер розуміє, де це. Писати про актуалочку - не цікаво, я не веду паблики новин. Мій Телеграм-канал спрямований на конкретну аудиторію, хоч і різношерстну. Знаю напевно, що кожний мій пост прочитають у всіх окупаційних структурах мого міста – мені це набагато цікавіше, ніж набирати аудиторію, згадуючи актуальні події за день.
Знаю, що багато спілкуєшся з людьми, які перебувають в окупації. Що найбільше їх зараз турбує?
Останнім часом мені пишуть молоді хлопці зі Стаханова, Алчевська, Луганська з цікавим питанням: “ми хочемо виїхати на підконтрольну Україні територію та вступити до ЗСУ. Як нам це зробити без паспорта України?” Бувають випадки, коли люди переживають, що після деокупації всіх рівнятимуть під один гребінець і судитимуть за ті ж паспорти Росії. Але таким, як я, добре відомо, що багато людей просто змушені були отримувати ці червоні папірці, щоб банально жити і працювати у своєму місті. Загалом, ті хто пишуть мені, – чекають на прихід ЗСУ. Ну, крім сотні земляків, які щодня бажають смерті, погрожуючи взяти мене в полон, повісити на центральній площі, зварити в казані тощо.
Ти практично все свідоме життя живеш війною. Чи уявляєш майбутнє після неї?
Чесно? Я вже не пам'ятаю життя без війни – це було дитинство, а дитинство завжди згадується як щось гарне. Так, я не жив усі ці роки під постійними обстрілами, але це все ж таки стан окупації. Поки що мені важко уявити спокійне мирне життя, адже воно можливе лише після нашої перемоги. А перемога – це не лише повернення всіх своїх територій. Росія так просто не дасть нам спокою, тому уявляю довгі роки боротьби, але, на жаль, аж ніяк не спокій. Хоча часом корисно помріяти…
Чи плануєш повернутися до Кадіївки після деокупації міста?
Щодо Кадіївки, то я, однозначно, повинен бути в перших рядах при її деокупації, і знайду спосіб, як це зробити, в якому б підрозділі не знаходився. Буде соромно, якщо я цього не зроблю. Що буде далі – побачимо. У мене там багато роботи надалі, і я можу багато в чому допомогти і нашим спецслужбам, і громадянам. Не факт, що зможу жити в цьому місті все своє життя, але якийсь час я там точно буду. Як мінімум доти, доки не переконаюся, що всі зрадники отримали по заслугах. Я їм нічого не пробачу, ніколи, і таких як я – сотні. Проросійські земляки чомусь гадають, що я ненавиджу своє місто, але вони глибоко помиляються. Я його люблю більше, ніж кожний з них, і борюся за нього щодня. Я не зрадив місто, не зрадив країну, в якій народився. Я не змінював паспорт і пишаюся пропискою в ньому. Тому справжнісінькі зрадники Стаханова - ті, хто присягнули росіянам, які за ці роки зробили з міста сіру вигрібну яму з вічними проблемами.
У що ти віриш?
Життя – дивовижна штука. Останнім часом я надивився на такі повороти та хитросплетіння долі, що вже починаю вірити в неї (долю). З іншого боку - кожен сам вибирає, куди повернути, ну а що вже чекає на нього за поворотом…
* До 1937 року — Кадіївка. У 1937—1943 роках місто називалося Серго на честь Г.К. Орджонікідзе. З 1943 по 1978 роки місто знову мало назву Кадіївка. У 1978—2016 місто називалося Стаханов на честь О.Г. Стаханова.
12 травня 2016 року місту повернуто історичну назву Кадіївка. Така назва вперше зустрічається у кінці 1807 року, коли тодішній очільник поштово-телеграфної контори так назвав це містечко у своїй телеграмі на честь свого сина — Каді (Кадя, тобто зменшувально-пестлива імені Аркадій). Серед жителів ця назва прижилася й згодом закріпилася на офіційному рівні (Джерело: Вікіпедія)
** 6-й окремий мотострілецький козачий полк (6 омсп, в/ч 69647) — незаконне збройне формування, що входило до складу 2-го армійського корпусу окупаційних військ РФ на Донбасі
Фото для матеріалу надані співрозмовником
Читайте Східного в соцмережах: Телеграм / Твіттер
Телеграм - канал автора за посиланням.
