За останній рік змінилося не тільки наше життя, а й погляди та цінності. Багато людей полишили свої звичні справи, домівки та навіть змінили професії й почали робити щось нове. Часто навіть те, про що не замислювались до повномасштабного вторгнення. Журналісти “Трибуна” поговорили з тими, хто кардинально змінив сферу діяльності й почав з нуля займатись новою для себе справою. Далі розповідаємо про їхній досвід.
Сергій Савенков. Краматорськ
Музикант та фотограф Сергій Савенков вирішив залишитися в Краматорську і зараз працює водієм аварійки. Аварійна служба отримує в середньому 20 викликів на добу. Аварії бувають різними: це і теча на трубопроводах водопостачання, поломки в системі каналізації, відсутність електропостачання тощо. Але у всіх ціх ситуації є дещо спільне – дискомфорт для мешканців. Як тільки диспетчер фіксує заявку автівка аварійки одразу вирушає на виклик.
“Спочатку мене відвідували думки, мовляв "я – творча людина і за кермом аварійки". А зараз дуже пишаюся тим, чим займаюся. Я працюю, допомагаю людям, приношу користь місту. Дуже радий, що допомагаю налагоджувати комунікації. Я з головою поринув у працю, тому що звик все робити добре. Хочу підтримувати Краматорськ у гідному європейському стані, навіть у реаліях війни”, - зауважує Сергій Савенков.
Сергій зізнається, щоперебуваючи в місті відчуває тривогу та страх, іноді бувають погані передчуття.
“Краматорськ - місто невелике. В одну частину міста прилетіла ракета, в іншій - вікна вилітають, і стає страшно, коли все це відбувається поряд з тобою. Але я намагаюся не піддаватися паніці, живу та працюю. Щодо творчості, зараз вона відійшла на задній план. Україна безперечно переможе, я в це вірю. Головне – дожити до цієї перемоги”, - впевнений Сергій.
Владислав Гуртовий. Лисичанск
Владислав - майстер спорту з паверліфтингу. Раніше працював на шахті, потім почав займатися діджейською роботою та проводив свята і корпоративи у Лисичанську. Каже, що на 25 лютого 2022 року замовив ресторан, щоб відзначити друге місце на чемпіонаті України з паверліфтингу. Звичайно ж, подію скасував.
Від початку повномасштабної війни і до повної окупації хлопець знаходився у рідному місті. Розвозив гуманітарну допомогу та евакуював людей. Зізнається, що досі дивується, що зміг виїхати звідти живим, бо російські війська постійно обстрілювали дорогу. Зараз хлопець живе у Дніпрі, де продовжує волонтерську діяльність.
“На початку вторгнення в гуманітарному штабі ми брали пакунки з продуктами та ліками й розносили переважно літнім людям та родинам з дітьми. Потім почали домовлятися про доставку гуманітарних вантажів. У місті з кожним днем працювало все менше і менше магазинів — тож людей до штабу приходило все більше. В березні багато волонтерів виїхали з Лисичанська, так я став одним із керівників гуманітарного штабу. Також до нас завозили питну воду. Технічну воду містом возила ДСНС. Ми з рятувальниками також займалися евакуацією й розвезенням гуманітарної допомоги по підвалах та укриттях. Коли зв’язку та світла в місті вже не було, я збирав записки від мешканців і передавав їх родичам. Загалом, за весь час роботи, гуманітарку отримали близько 20 тисяч людей, і я вважаю це гарною роботою”, - розповідає Владислав.
Хлопець евакуювався з міста 1 липня, за день до його окупації. Їхали під обстрілами автомобілем швидкої допомоги з пораненими до Бахмута. За словами лисичанина, на той момент місто було майже в оточенні, і якби автівка випадково повернула не туди, усі могли б загинути.
Зараз Влад продовжує допомагати вимушеним переселенцям. Працює з фондами, котрі надають гуманітарну допомогу для ВПО з Луганщини, які мешкають у Дніпрі та прилеглих населених пунктах, співпрацює з фондами, які займаються грошовою допомогою. Коли є можливість, виїжджає до прифронтових міст Донецької області, щоб допомогти людям евакуюватися та привезти гуманітарну допомогу,
“Після деокупації Лисичанська планую повертатися одним з перших. Тим більше, на жаль, у мене там залишилися бабуся та дідусь, яких не зміг вмовити виїхати. Зараз зв’язку з ними немає”, - ділиться волонтер.
Євгенія Метерова. Сєвєродонецьк
Фахівець з медіамаркетингу Євгенія Метерова до вторгнення вела три проекти: працювала в соціальних мережах з метою популяризації декількох приватних компаній та вела соціальні мережі місцевого технікуму. Від війни родина Євгенії бігла вже вдруге. У 2014 вона застала сім’ю у Луганську. Тому 24 лютого, коли у Сєвєродонецьку пролунав перший вибух, одразу вирішили їхати. Зібрали речі, завантажили їх у машину і вирушили у невідомість.
“Ми довго думали де нам зупинитися., щоб було не страшно жити. Вибрали Польщу. Думали, що поживемо там із дітьми місяць-два і все припиниться. Декілька місяців жили в готелі у Кракові. Його господарем був поляк, який хотів допомогти українським біженцям. Але невдовзі поблизу Польщі прилетіла бомба і я розуміла, що тут теж небезпечно. Поспілкувалася із сином, він запропонував поїхати до Великої Британії. Подумала, якщо діти хочуть і їм там буде комфортно, треба наважуватися».
Зараз Євгенія з родиною мешкає в Лондоні. Жінка працює на двох роботах: веде соціальні мережі проекту для приїжджих людей з вивчення англійської мови та продає одяг та аксесуари в магазині. Каже, що ніколи раніше такої роботи не припускала.
“Праця в магазині дозволяє удосконалювати знання з англійської. Це не робота мрії, але за рік я добре покращила розмовні навички з огляду на те, що англійською мовою я майже не володіла. Зараз розумію, що через рік зможу писати грамотно, а через три роки англійська буде ідеальною. Також я студентка коледжу. Вважаю, що вчитися не пізно ніколи. Планую мати своє житло, нову роботу та розвиток за своєю спеціальністю”, - ділиться сєвєродончанка.
Додає, що у Великій Британії високі вимоги до працівників.
“ Роботодавці дивляться, як людина працює і можуть попередити, провести розмову, якщо щось не влаштовує”, - зауважує жінка.
Євгенія планує залишитися жити у Великій Британії.
Ольга Бігар. Краматорськ
До 24 лютого уродженка Краматорська Ольга Бігар керувала юридичною фірмою в Києві, а тепер має позивний «Відьма» та керує артилерією всіх калібрів. До Збройних сил України пішла добровільно разом з усією родиною.
“Коли активні бойові дії почалися в Київській області, підрозділ ТрО, де я проходила службу, давав відсіч противнику на ділянці від Вишгородської дамби до Гостомеля. Навчались, можна сказати, в бою. Особливо запам’яталось селище Мощун у Бучанському районі. Там росіяни хотіли прорватися, коли не могли взяти Гостомель. Потім будо декілька місяців перерви. На початку осені 2022 на нас чекав Бахмут. Для мене було за честь знову опинитись в регіоні звідки я родом. На той момент я вже отримала посаду командира стрілецького взводу. У підпорядкуванні в мене було близько 30 чоловік. В Бахмуті ми були чотири місяці і саме в цьому місті отримали справжній бойовий досвід”, - ділиться Ольга.
Додає, що керувати чоловіками насправді - легко.
“ Я багато років пробивалася в соціумі бізнесменів та науковців. І там бути жінкою набагато важче. Зараз ми разом живемо, спимо, працюємо, перев’язуємо рани один одному. І в цьому немає
жодного відтінку сексуалізації. Буває важко давати накази на наступальні, контрнаступальні дії в умовах, коли ти бачиш перевагу ворога і розумієш, що будь-які наступи — це важкі втрати, ризик великої кількості поранень”, - додає жінка.
Зауважує, що завжди була патріотом України, і росіян не має бути на українській землі.
“Це для мене є найголовніший мотив рухатися далі. Дуже хочеться відновити історичну справедливість”, - зізнається Ольга.
Любов Герасименко. Краматорськ
Відома у місті фітнес-коуч Любов Герасименко на початку повномасштабного вторгнення була змушена покинути рідне місто. Жінка евакуювалась в Хорватію. Зараз вона живе у містечку Корениця, працює у місцевому готелі, але спорт не залишає.
Додає, що евакуювалася за принципом не «куди», а «звідки». Спочатку краматорці прибули до Львова, планували пожити там деякий час. Але жінка вважала, що там теж небезпечно, тому разом з сином вирішили їхати в Польшу. Однак, вже на вокзалі їм запропонували Хорватію.
Вони з сином мешкають в готелі для переселенців. Краматорка працює офіціанткою у їдальні - обслуговує українців, накриваючи для них столи і розносячи їжу. Працює вона позмінно, тож знаходить вільний час для занять спортом: тренується сама та проводить заняття з місцевими мешканками та переселенками. Також для своїх давніх клієнтів вона пише програми віддалених тренувань. Розповідає, що в Хорватії їй дуже подобаються люди, але перспектив для себе у країні вона не бачить.
“Я тут для тимчасового захисту. Не для кар'єрного зростання, відпочинку чи пошуку партнера для життя. А ще дуже хочу додому. Але, на жаль, це поки що небезпечно. Тому продовжую працювати та підтримувати форму, а також форму інтернаціонального колективу готелю у гостинній Хорватії” - каже Любов.
Наталя Івахненко. Слов’янськ
Дівчина довгий час працювала офіціанткою. Коли почалося повномасштабне вторгнення, разом з дитиною виїхала до Львова. Вже на новому місці замислилась про зміну роботи, шоб була можливість утримувати і себе, і дитину. Вирішила спробувати себе у сфері краси.
“ Манікюр і педикюр – точно ні. Навчатися стригти було б довго, адже необхідно поставити руку, - згадує тодішні роздуми. - Знала, що в Украхні популярні відновлення і вирівнювання волосся. Вирішила ”.
Спочатку дивилася відеоуроки на ютубі, переглядала іnstagram-акаунти дівчат, які цим вже займаються. Пізніше знайшла бренд, який пропонував курси в Україні. Пройшла навчання, почала займатися відновленням та кератином волосся вже як фахівець.
“Зараз я розумію, яка це цікава, творча, потрібна для людей професія. Щоб стати справжнім майстром, треба знати купу нюансів, поринути у деталі. Я абсолютно не шкодую про зміну фаху. Зараз хочу розширити коло своїх клієнтів. Орендую кабінет, але планую відкрити свою студію”, - ділиться Наталя.
Крім того, дівчина безкоштовно надає послуги для дівчат-переселенок, які мають статус ВПО.
Павло Матюшин. Краматорськ
Сталевар Павло Матюшин ніколи не уявляв, що стане військовим. Він ніколи не брав зброю до рук і навіть уявити не міг, що доведеться настільки змінити своє життя та професію. Але тепер чоловік захищає Україну.
До початку повномасштабного вторгнення Росії він працював на Новокраматорському машинобудівному заводі. 24 лютого 2022 прокинувся, як і усі жителі міста, від вибуху. Одразу поїхав до Маріуполя на "Азовсталь" допомагати демонтувати деякі конструкції і цього ж дня в місто був перший приліт.
“27 лютого я поїхав з Маріуполя, а вже 4 березня пішов у краматорський військкомат. Одразу попросив направити мене туди, де найбільш “гаряче”, був готовий навіть віддати життя за країну. Протягом кількох наступних місяців взяв участь у дуже тяжких боях, переніс два поранення та п'ять контузій”, - зауважує Павло. .
Розповідає, що за час війни опанував багато видів зброї та завжди рветься до бою.
“ Дуже боляче усвідомлювати, що в мене практично не залишилося друзів - майже всі загинули і продовжують гинути досі. Найстрашніше, що трапилася зі мною під час війни – Піски. Там було дуже моторошно. Я думав, що я боєць, але від побаченого там холод йшов по шкірі. Після воєнних дій там все інше здавалося мені дитячим табором. Коли ми вийшли з Пісок багато хто дивувався, що залишилися живими”, - ділиться спогадами Павло.
Незважаючи на це, у майбутньому чоловік не бачить себе сталеваром.
“Під час служби у ЗСУ я відчув, що у своїй тарілці,.Мені здається, що саме тут я мав бути все життя. Мені навіть командири казали декілька разів, що в мене нюх солдата, так добре все виходило”, - зізнається Павло.
Олена Карпенко. Лисичанськ
В Лисичанську Олена працювала вихователем дитячого садочку, але у Дніпрі, куди дівчина з родиною евакуювалася на початку повномасштабного вторгнення, роботу за фахом знайти не змогла. Почала розглядати інші варіанти, зокрема там, де не потребували досвіду роботи. Так стала офіціанткою в одному з місцевих ресторанів.
Перший робочий день, за словами Олени, розпочався з тригодинної екскурсії закладом харчування і ознайомлення зі стандартами обслуговування. На завтра вона мала вивчити меню. Адміністраторка перевірила, наскільки добре дівчина все засвоїла - після цього Олена вже почала працювати в залі.
“Зараз мені подобається працювати офіціанткою більше, ніж у дитячому садочку. Буває, що за день можу заробити близько тисячі гривень чайовими. До війни ніколи не думала про те, аби піти у ресторанний бізнес - але зараз уже мрію з часом відкрити власний заклад харчування”, - каже лисичанка.
Ігор Фещенко. Краматорськ
До початку повномасштабного вторгнення Росії Ігор Фещенко працював машиністом залізничного крану на дружківському підприємстві «VESCO», яке спеціалізується на видобутку глини. Потім довелося змінити професію та джерело заробітку, щоб допомагати мешканцям рідного міста, яке перебуває під регулярними ворожими обстрілами.
“Після 24 лютого нам повідомили про розпуск колективу до з’ясування обставин, а в середині літа всіх співробітників підприємства звільнили. Ми з товаришем вирішили займатися ремонтом вікон: це їх захист листами OSB, вимірювання, доставка матеріалу. Надавали інші послуги. З початку вторгнення такі послуги у Краматорську були актуальними”, – каже чоловік.
Розповідає, що справа користувалась попитом після великих вибухів та прильотів. Як тільки в місті відбувався обстріл, відразу ж розривався телефон від дзвінків, і Ігор з товаришем поспішали на виклик. У середньому в день чоловіки приймали по 3 замовлення.
Ігор зазначає, що паралельно залишав резюме на різних сайтах з пошуку роботи. І одного разу отримав пропозицію працювати в Києві.
Зараз чоловік працює на столичному підприємстві, що займається металокострукціями - слюсарем з ремонту вантажопідіймальних машин. Мешкає в гуртожитку, який йому надали . Але після перемоги планує повернутися до рідного міста.
Співавтор: Євген Ільченко
