24 лютого Марина Дубілей прокинулась у Маріуполі від вибухів. В той день вона зрозуміла, що війна прийшла на Донеччину знову. Маючи попередній досвід, її родина виїхала в безпечне місто. Так, разом із чоловіком та двома доньками Марина опинилася в чужому, але гостинному місті Чернівці.
Свою історію вона розповіла журналістам “Трибуну”.
До повномасштабного вторгнення жінка працювала вчителем біології в місцевій школі. Каже, що у перший день повномасштабного вторгнення навіть вийшла на роботу, однак весь колектив школи відправляли додому, бо тоді ще ніхто не знав, що чекати далі.
“До того шаленого дня ми чули багато інформації про те, що росіяни нападуть на нас, але ми все одно не хотіли вірити. Хоча коли я дізналася про початок війни, то не можу сказати, що це мене дуже здивувало. Для нас війна в прямому значенні слова почалася у 2014-ому і триває до нині. Просто її масштаби, звісно ж, розширилися. Я не панікувала. В перший день зняла трохи грошей, зробила стратегічні запаси їжі», - каже Марина.
Окрім рідного Маріуполя, у перші дні війни жінка хвилювалася ще й за те, щоб не захопили Київ.
"Була якась впевненість, що нас захистять. Біля нас з 2014 року лінія фронту і ми звикли до вибухів, які чули. 24 лютого я йшла на роботу і бачила, що люди уже почали покидати місто. Було багато машин, вже почали утворюватися затори. У місті маршрутки вже не ходили, довелося через все місто додому йти пішки. ", – зауважує Марина.
Коли місто почали бомбардувати, переховувались в підвалі, з сусідами по черзі ходили додому аби зварити їсти хоча б для дітей.
У Маріуполі родина жила майже в центрі. Біля них знаходився відомий басейн Нептун, який після реконструкції планували відкрити 8 березня 2022. Там організували штаб допомоги. Люди розтягали всю їжу, яка була в взламаних магазинах й приносили туди. До пункту приходили жінки з дітьми й їм давали воду, їжу, або що було. Там збирали й місцевих лікарів.
Жінка згадує, що кожен день обстріли починалися о 5 ранку. Інколи здавалося, що вони не закінчуються. Доньки, а словами Марини, на диво дуже спокійно це переносили. За її словами, перша панічна атака й відчуття невідворотного до жінки прийшло тоді, коли в шкільний чат, де вона спілкувалася з батьками, почали відправляти світлини з жертвами обстрілів, серед яких були знайомі люди. Родина Марини на той момент вже жила без світла, газу та води, тоді й вирішили виїжджати.
" Постійно бомбили з літаків, обстрілювали, земля просто здригалася. Діти були дуже налякані, тож потрібно було щось вирішувати й шукати шляхи, як виїхати з міста. Вирішили їхати разом з сусідами, чоловіки знайшли трохи бензину і так ми зібрались у дорогу. Спочатку приїхали до Бердянська, нас прихистили в школі, ми там вперше за місяць побачили світло і теплу воду. Для моїх дітей це була така радість", – пригадує переселенка.
До Чернівців родина приїхала у наприкінці березня 2022. Марина пригадує, що довго не знали де зупинитися. Вона розповідає, що дорогою виникали проблеми з пальним, а також були великі затори, адже в той час з різних куточків України намагалося евакуюватися багато людей.
«Перші дні ми просто їздили Україною, не знали де зупинитися, спали то у школах, то у шелтерах. Це була втомлива й довга дорога. Було страшно. Однак наші військові на блокпостах постійно заспокоювали. Вони казали, що все буде добре, що все буде Україна. Коли були у Рахові, чомусь подумали про Чернівці. Ми чули про це місто, але не бували тут раніше. Тому подзвонили волонтерам, які запропонували в школі залишитися. Інший волонтер розказав про те, що в одному з гуртожитків можна поселитися в окремих кімнатах. Так ми залишилися в місті до цього часу», – розповідає Марина.
За рік жінка встигла полюбити Чернівці, хоча планує повернутися додому. Каже, що найбільше за чим сумує це фотографії, їх не вдалось забрати, вони втрачені назавжди. Їхнього будинку в Маріуполі уже також немає.
В рідному місті Тетяни зараз залишилася частина колег та деякі учні учнів. Зараз відомо, що вони навчаються у школі, яка вціліла.
Жінка додає, що їй дуже подобається ставлення місцевих мешканців до вимушених переселенців. У травні минулого року вони допомогли родині Марини знайти будинок. “Особливо помітили гарне ставлення до нас і в лікарнях. Обслуговують так само, як і всіх. Ми не відчуваємо, що ми тут чужі. Взагалі, коли місцеві дізнаються, що ми з Донеччини, запитують, чим допомогти», – розповідає Марина.
Вона додає, що зараз її діти продовжують навчатися у своїй школі, оскільки заняття відбуваються онлайн, тому переводити їх не було потреби. Також разом із дітьми відвідували психологічні курси «Кроки до життя», які допомогли родині краще адаптуватися до нових реалій життя.
Марина також продовжує працювати, викладає в місцевому ліцеї. Каже, що роботу знайшла швидко через місцевий центр зайнятості.
«Ми дуже хочемо додому, у свою квартиру. Тому після війни зберемось разом з усіма рідними та друзями, адже всі наші зараз дуже далеко. Хочеться просто обійнятися та мовчати, насолоджуватися присутністю одне одного», – зазначає переселенка.
