Офіцерка Анна Анопченко обрала позивний «Лиса» на честь рідного Лисичанська. Дівчина служить в ЗСУ з 22 років та в перші дні повномасштабного вторгнення одразу стала на захист України. Впродовж багатьох місяців енергійна та смілива дівчина ламає гендерні стереотипи та власним прикладом доводить, що немає нічого неможливого для українських жінок, воюючи пліч-о-пліч із чоловіками.
В інтерв'ю журналістам “Трибуну” лисичанка розповіла про жінок на фронті, особисті втрати, початок вторгнення, поділилася мріями та планами після Перемоги.
Що змусило Вас обрати шлях військового?
Під час навчання в університеті я проходила військову кафедру, отримала первинне офіцерське звання "молодший лейтенант". З 2018 по 2021 роки проходила військову службу у Військово-морських Силах ЗС України. Звільнилась зі служби по закінченню контракту і, відверто кажучи, не дуже хотіла повертатися в Збройні Сили. Але з початком повномасштабного вторгнення одразу ж прийняла рішення долучатися до війська. Не змогла б бути осторонь, коли моя країна потерпає від ворога. Я розуміла, що зараз будь-яка людина, будь-який досвід у війську будуть надважливі.
Поділіться думками оточення, рідних, друзів про вашу діяльність
Ну мої батьки точно підсвідомо вони були готові до всіх моїх рішень, бо знають мене найкраще. Коли я подзвонила їм з Португалії і сказала, що вертаюсь, тато обережно спробував вплинути на мою думку, але куди там. Вони завжди підтримували мене в усьому, навіть якщо не всі мої ідеї їм подобались. Тому в нас з цим ніколи не було проблем.
Друзі підтримують. Але серед цивільних друзів залишила біля себе лише найближчих. Багато з ким спілкування було втрачено, бо не всіх можу сприймати зараз так, як і раніше.
Яким було ваше життя до початку повномасштабного вторгнення?
Прекрасним. У вересні 2021 року, одразу після звільнення із лав ЗС України я мала найщасливіший квиток у своєму житті - на літак в Бельгію. В Бельгії я працювала в українській команді з кінного спорту. У нас були чудові коні, ми їздили на міжнародні турніри по Європі, мені дуже подобалась ця робота, бо коні з дитинства були моїм найбільшим захопленням. В лютому 2022 року ми якраз були на змаганнях в сонячній Португалії. Там, до речі, я вперше побачила океан. Це один з найкращих довоєнних спогадів.
Згадайте, як дізналися, що почалося вторгнення?
З початку лютого я з командою знаходилась на змаганнях в Португалії. Різниця в часі з Україною 2 години. Я прокинулась годувати своїх коней і побачила десятки повідомлень від батьків і друзів, що почалась війна. А пізно ввечері 23 лютого 2022 року мій колишній хлопець, який на той момент вже був діючим військовослужбовцем і знаходився в Бердянську, написав мені повідомлення "що б ти не дізналась зранку, я дуже прошу тебе лишатися в безпеці в Європі". Звичайно ж я його не послухала.
25 лютого я вже мала квиток на літак з Португалії до Нідерландів, звідти ще один літак до Кракова, і з Кракова до кордону мене довіз якийсь чоловік українського походження, побажав успіху і так я опинилась в Україні. З кордону якось дісталась до Львова, потім до Києва, де власне і приєдналась до батальйону територіальної оборони.
Що зараз входить у Ваші обов’язки?
Я офіцер цивільно-військового співробітництва. Нас ще називають "сіміками" (від англ. cimic). Я налагоджую зв'язок цивільного середовища в районі виконання бойових завдань із військом. Наша задача — максимально допомогти цивільному населенню, мінімізувати можливі втрати серед цивільних, допомогти з евакуацією за потреби.
ЦВС — це як місточок між військами та цивільним населенням, яке майже всюди присутнє в районі бойових дій. Ми організовуємо взаємодію між представниками державної влади, органами місцевого самоврядування, громадськими організаціями та військом, щоб в районі ведення бойових дій всі працювали як єдиний механізм і не заважали один одному.
Ще один напрямок моєї роботи — це загиблі військовослужбовці. І тут мені звичайно ж хочеться більше мовчати, ніж говорити. Але люди повинні знати та завжди пам’ятати, що за кожен метр нашої землі ми платимо завелику ціну. Саме цю ціну мені доводилось бачити в моргах і чути в сльозах рідних. Фактично від моменту загибелі військовослужбовця я організовую його евакуацію, оформлення належних документів, перевезення до місця поховання і весь подальший супровід родин загиблих в межах нашої компетенції.
Чи комфортно вам працювати серед чоловіків?
Так. В мене ніколи не було з цим проблем. Та і взагалі вважаю це дивним питанням.
Ви відчуваєте потребу зробити якусь військову программу для жінок? Наприклад, форму, більш пристосовану до особливостей тіла або комфортнішу зброю.
Форма та взуття жіночих розмірів, а також засоби особистої гігієни під індивідуальні жіночі ситуації — це те, чого станом на зараз дійсно не вистачає жінкам в армії. Форму свого розміру я або купувала сама, або мені передавали волонтери, які шиють жіночу форму. Не нарікаю на це, проте хотілося б щоб це питання якось вирішувалось на державному рівні.
Чи служать з вами у підрозділі жінки?
Звісно служать. В нашому батальйоні десь до 20 жінок. Проте я єдина жінка-офіцер. З початком повномасштабного вторгнення кількість жінок в армії суттєво збільшилась. Це більше не виняток з правил. Жінки зайняли своє місце в армії і виконують покладені на них обов'язки. Причому це далеко не тільки медики. Зараз багато жінок служать на посадах стрільців, кулеметників, мінометників…Це абсолютно нормально.
Чи були у вас втрати серед побратимів чи друзів під час війни?
Багато було втрат. Від деяких вибивало землю з-під ніг. Деякі переживаєш тихенько в собі. Я взагалі за цей рік стала дуже холодною і витривалою емоційно. Трагедії складаю в далеку шафу глибоко в душі. Після війни дам собі можливість пережити кожну з них, виплакати, прийняти. Але не зараз. Бо їх надто багато.
Зараз у вас є зв'язок з Лисичанськом та чи залишилися там у вас рідні?
Ні, в мене немає жодного зв’язку з Лисичанськом. Залишились ті, кого я вже давно не вважаю рідними.
Поділіться вашими мріями. Якими вони були раніше і про що мрієте зараз?
Колись я мріяла присвятити себе коням, займатися улюбленою справою та отримувати від цього задоволення. Частково ця мрія здійснилась, коли я поїхала працювати з кіньми в Європу. Але на жаль довелося все відкласти. Зараз мрію про нашу Перемогу. А потім знову займатися кіньми, можливо навіть завести власного коня. Насправді не знаю. Не мріється зараз чомусь…
Які у вас плани після Перемоги України?
Приїхати в Лисичанськ, сісти в старому центрі та довго дивитися на місто, відпочивати, відновлюватися і звикати до іншого життя після війни…Нічого більше не буде як раніше.
