Ірина Іваннікова від народження і до 2016 року жила в Хрустальному. Вона залишалася в місті навіть коли воно вже було окуповане росіянами. Виїхати звідти дівчині вдалося тільки після закінчення школи. Зараз вона мешкає у Переяславі на Київщині та займається волонтерством. Власною історією вона поділилась з журналісткою «Трибуну».
«Коли у 2014 році почалась війна, то я точно знала, що не буду сидіти, склавши руки. Спочатку були думки організувати якісь протести, мітинги, але більшість людей підтримало Росію. Те, що я робила в окупації, складно назвати волонтерством, скоріше це був проукраїнський спротив. Мені тоді було 15 років і я була бунтаркою. Часто писала патріотичні пости в соціальних мережах. Ми малювали на парканах українську символіку, клеїли наліпки в комендантську годину.
Місцева влада кожного перевіряла: хто що пише, робить. Була купа випадків, коли доводилось тікати від патрулів. Одного разу біля під’їзду на мене напали і намагались задушити, викрали мій телефон. Було таке, що ми з подругою просто гуляли по місту, приїхали якісь військові і запхали нас у свою машину. У них була купа зброї. Звісно, що це дуже страшно. Я пережила цей страх смерті, бо був момент, коли на мене навели дуло автомата – і я вже попрощалася з життям, але, дякувати Богу, доля розпорядилася інакше.
В 2016 році я їздила у військовий шпиталь, допомагала хлопцям продуктами, медикаментами, намагалась привезти смаколиків для них. Мені запам’яталася їхня реакція: вони дуже здивувались, що до них взагалі хтось приїхав, бо для більшості людей тоді війни не існувало. Часто донатила на ЗСУ і притулки для тварин», - говорить Іра
Дівчина виросла в зросійщеному середовищі.
«В школі російська пропаганда була постійно, нас закликали пам’ятати про Радянський Союз. У мене було небагато друзів, а коли всі дізнались про мою діяльність, то коло однодумців ще більше звузилось. В школі мене часто називали укропкою, вчителі занижували оцінки.
Для місцевих людей українська мова була якоюсь дикістю. Пам’ятаю, як пришла у кав’ярню, і кажу офіціанту «мені американо з молоком», після чого на мене косо подивились, а чоловіки, що поряд сиділи, сказали: «О, фашистка приехала».
Мої батьки нейтрально ставились до моєї позиції, вони розуміли, що це нормально, бо я народилась в Україні і не хочу підлаштовуватись під іншу владу. Мій біологічний батько кинув нас, коли я була маленькою, але він час від часу приїздив до нас на свята. І ось коли я його бачила востаннє, він мені сказав, що я за свої дії буду гнити в підвалах.
Я любила Україну і до 2014 року. Ми родиною часто їздили в Крим, могли собі дозволити подорожувати, куди заманеться. А коли прийшла війна, то життя поділилось на «до» та «після». Відчуття, наче тебе запроторили до в’язниці, і хоч ґратів немає, та є люди, які за тобою постійно слідкують, будь-яку твою думку засуджують і вона карається», - ділиться Іра.
Закінчивши екстерном українську школу, дівчина вступила в університет Григорія Сковороди в Переяславі на політологію.
«Я виїжджала з окупації під обстрілами, деякий час у мене були навіть панічні атаки. Думала, що буде морально легше, коли виїду, але сталось зовсім не так, як хотілось. В гуртожитку дехто говорив на мене, що я сепаратистка, закликали їхати в Росію. Були моменти, коли хотілось все кинути і повернутись додому, але знайшла в собі сили залишитись.
На другому курсі я з’їхала з гуртожитку на квартиру, знайшла подругу. Мене дуже підтримали деякі мої викладачі, завдяки яким я полюбила науку і продовжувала далі навчатись. Коли я приїжджала додому, то сприймала всю картину вже не емоційно, а більш аналітично. З приводу цього я писала наукові статті, одна з тем була «Формування світогляду молоді через соціальні мережі і медіа окупованих територій». Цей матеріал опублікували у міжнародному журналі «Scopus». У статті я писала про пропаганду Росії»,- розповідає дівчина.
Ірина була членом громадської організації «Українська асоціація молодіжних рад».
“Я написала Володимиру Сонько, який зараз є головою асоціації, що хочу допомагати і бути дотичною до організацїї. Часто організовувались заходи, які в основі були спрямовані на молодіжну політику. Мені хотілося, щоб люди знали, що на Сході – не тільки сепаратисти. Для мене це стало не просто роботою, а прихистком.
Коли почалось повномасштабне вторгнення, мене долучили до команди координаційного гуманітарного штабу, і з літа минулого року я його очолила. До нас було багато запитів від цивільних. Ми возили питну воду по Києву, доставляли ліки в шпиталі, допомогу в Сєвєродонецьк та Бахмут.
Я брала участь в одному проєкті організації «InternewsUkraine», після якого разом з колегами створили ГО «Молоді лідерки миробудування». Від цієї організації мені випала можливість поїхати в Гаагу на навчання. Там були тренінги по лідерству та адвокації, які спрямовані на для жінок з окупованих територій», - говорить Іра.
Дівчина дуже часто допомагала військовим ЗСУ, з багатьма підтримує зв’язок і зараз.
«На жаль, багатьох моїх знайомих вже немає в живих – це Владислав Казарін з позивним ‘’Расписной’’, Дмитро Коцюбайло ‘’Да Вінчі’’.
Дуже близькою для мене людиною був Олександр Махов, який загинув у травні 2022 року під Ізюмом. Він був воєнним журналістом. Я запам’ятала його доброю, завжди усміхненою та позитивною людиною. Він часто підтримував мене, слухав мої розповіді про життя в окупації.
Часом буває дуже складно, але ситуації, які траплялись зі мною, зробили мене такою, яка є зараз. Я вже не реагую на все емоціями – життя навчило мене сприймати все з холодним розумом»,- ділиться дівчина.
