17-річний Владислав П’ятин народився у Маріуполі, там був актором у театрі під назвою «Театроманія», резидентом арт-кластеру «Ось», в якому з групою однодумців розробляли кінопроекти. Пізніше він разом з друзями створив аматорську кіностудію, яка була на базі ініціативних студентів коледжу МБФК, де готувався великий проєкт про екологічні проблеми. Але війна зірвала всі плани хлопця.
ТРИБУНу Владислав розповів про життя під обстрілами, втілення мрії режисера та зруйновані бажання.
(Розповідь від першої особи)
Для мене головна задача - емоційний вплив на людину
З самого дитинства у мене було велике бажання бути режисером, тому що мій батько дуже любив знімати хроніки нашої сім'ї і цим він наштовхнув мене полюбити мистецтво кіно. Спочатку я записував звичайну буденність на старий кнопковий телефон, а потім спробував з цього робити невеличкі фільми. У 8 років дивився програму «Орел і Решка» та захотів стати її ведучим, але розумів, що потрібно підтягнути акторські навички. Тому батьки віддали мене до театру. Майже одразу я зрозумів, що це дійсно та галузь, яка приносить мені задоволення і в якій я хотів би працювати.
Театр і кіно - дуже важливі частини мистецтва. Я уявляю, як люди бачать театральний перформанс або дивляться фільм про глобальні проблеми та змінюють свої думки. Для мене головна задача, як для майбутнього режисера, це емоційний вплив на людину. Бо не дуже подобається жанрова попса в кіно, а більш притаманні напрямки, після яких довго розмірковуєш про життя, про себе, про щось велике. Це моя мета.
Всі спогади залишилися в руїнах зруйнованого міста
Якось у Фейсбуці я натрапив на пост з кастингом до театру під назвою «Театроманія». Вагався, але моя мама підштовхнула до того, щоб я взяв у ньому участь, за це дуже їй вдячний. Поїхав на проби з віршем Володимира Висоцького «Я не люблю» і пройшов. Але найцінніша для мене вистава називалась «Тіні забутих предків». Це той спектакль, під час якого я виховувався як людина, переходячи з дитинства в доросле життя. За рік до війни у 2022 році, у театрі я почав з'являтися у головних ролях, бо раніше це була більш масовка або невеликі ролі. Відбувся початок великої акторської кар’єри.
Також у мене була та є мрія - я хотів зробити Маріуполь кіно-містом Європи. З товаришем ми навіть створювали аматорську кіностудію, писали сценарій, знайшли гроші на цей проєкт, але почалось повномасштабне вторгнення та росіяни знищили все не тільки у фізичному плані, але і в моральному також. Після перемоги у мене буде більше досвіду та знань, щоб втілити у життя всі свої бажання у рідному місті.
Маріуполь – це місто можливостей, кожен міг робити все, що захотів, і робив це! Я його пам'ятаю дуже зеленим та комфортним, люди у там насолоджувались життям. Але зараз, після початку нової фази війни у 2022 році, всі спогади залишилися в руїнах знищеного міста. Дуже важко висловити ті емоції, переживання та спогади.
Для мене Маріуполь - це родина, дім, автобус номер 15А і зупинка «Межова», це щирий кум та рідний коледж. Знаєте, рідне місто було місцем, яке надихало, давало багато і нічого ніколи забирало.
Мої проєкти, повинні мати сенс
В якийсь момент життя я зрозумів, що проєкти, які я хочу розробляти, повинні мати сенс. Тому “за своїми плечима” я маю роботи на теми проблематики міграції, насилля в сім'ї, знущання над жінками. Незадовго до війни почав роботу з екології та паралельно працювати над перфомансом «emotional», в якому висвітлювалося багато важливихтем. Від неприйняття себе до біполярного розладу, від булінгу до проблем в субкультурних групах, жорстокість і чому вона виникає.
Також у мене була велика мета - розкрити тему сексизму, расизму та гомофобії. Вони піднімаються в Україні, але їх не розуміє багато людей. Тому я почав писати сценарій та реалізовувати цей проєкт. Але він був втрачений, коли я виїжджав із міста, та мої наробки видалили росіяни. Що дивно, український варіант деяких сценаріїв залишили, а російський - ні.
Я розумів, що стоячи з камерою, може пролетіти куля від снайпера, але це не зупиняло мене
23 лютого 2022 року ми з другом ходили в кіно і повернулися дуже пізно ввечері, я навіть не лягав спати, як о третій годині ранку почув вибух. На телефон мого брата подзвонив незнайомий номер і людина сказала, що почалась війна. Тут я згадав, як говорив своїй сім’ї приготуватися до подібних подій, бо дуже захоплююсь історією та політикою, тому мав певні думки на рахунок нової фази війни. Але мій тато сказав, що не буде нічого страшного. Але ні...
Коли вже почалось повномасштабне вторгнення, ми з татом почали документувати події, які відбувались у місті. Це було для того, щоб показати усьому світові те, що коїть Росія із нашою країною та її людьми, що росіяни - це вбивці та терористи, та те, заради чого ми боремося. Також це був спосіб відволіктися від жахливих емоцій через мистецтво. Я уявляв, що це знімальний майданчик і ставало психологічно легше. Так розробив документальный відеощоденник «Imagine» який випустив 14 жовтня 2022 року. Він для іноземців, бо там показано життя під час облоги міста, мародерство, обстріли та їх наслідки. Завдяки музиці, яку я додав до роботи, хотів підкреслити почуття мешканців, щоб глядачі не тільки бачили, але й переживали ті емоції.
Виникало багато труднощів зі зйомкою, не було світла, камера розряджалась, ми знаходили старі акумулятори, якими живили техніку. Я навіть знімав на свій ноутбук, пам'ятаю момент, коли стояв у вікна та бачив як фосфорний снаряд летить в бік мого будинку та розірвався над перехрестям дороги. Я розумів, що стоячи з камерою, може прилетіти куля від снайпера, але це не зупиняло мене. Тоді я сприймав це як гру на виживання, яку треба було пройти без збереження. Емоційний стан був схожий на пекло, де в кінці чекало особисте переродження. Коли я не виходив із підвалу, не бачив світла, коли навколо вирувала незлічена кількість думок на рахунок подальшого життя, обмежена кількість продуктів харчування, то було досить складно абстрагуватись від негативу та хоч трохи заспокоїтись. У підвалі я читав багато української літератури, готувався до ЗНО та писав вірші.
Великого морального болю мені завдавали колаборанти та люди з проросійською позицією. Я не розумів, як могли виникнути такі думки, коли росіяни прийшли вас вбивати, а ви чекаєте так званого «асвабаждєнія». У мій бік було багато негативних висловлювань через проукраїнську позицію, бо вважали, що це підлітковий максималізм. Я дуже вдячний батькам, які заступалися за мене і допомагали відстоювати мою думку.
Не знаю, як можна спокійно реагувати на це, коли ти бачиш, як помирають однолітки, в яких могло бути світле майбутнє, але вони гинуть від російських куль. А деякі люди кричать, що чекають, коли прийде Росія.
У мене є ціль - зняти повнометражний фільм
Виїхав я з Маріуполя 17 травня. Чесно, хотілося дуже ридати, бо була нестерпна біль, а з нею перепліталася ненависть до російських прапорів, які висіли на наших будівлях, до окупантів, які зруйнували життя у всіх його сенсах.
Відволікатись я намагаюсь подорожами, походами в гори, прослуховуванням музики та думками про життя. Часто замислююсь чому я вижив та яка моя мета. Звісно сняться кошмари, а коли я жив у Польщі біля аеропорту, то майже щоночі прокидався від звуку взлету вертольота, думаючи що це російські ракети. Я вважаю, що війна відкрила нові горизонти у світобаченні: коли ти бачиш смерть, то розумієш, що всі маленькі проблеми зовсім не значимі у порівнянні з тим, що ти пережив.
Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році, плани я не будую, бо всі вони були знищені росіянами, купкою поганців, які зазіхнули на життя українців. Тепер у мене є шляхи. Я просто буду робити те, що притаманно тій чи іншій ситуації, а не загадувати заздалегідь. Після евакуації до Європи, зрозумів, що хочу жити тільки в Україні. І зараз я навчаюся на дизайнера-архітектора, а після перемоги хотів би побудувати щось у рідному Маріуполі, але за умови, що там більше не буде людей з проросійськими позиціями.
Також у мене є ціль - дуже хотів би зняти повнометражний фільм «Каганець: Мрія у місті Марї», в якому розповідалося б три історії: моя, моєї бабусі в лікарні та військового з Азовсталі. Зараз я намагаюсь робити невеликі кроки для досягнення своєї мрії через творчі проєкти, інтерв'ю, різні заходи. Це для того, щоб зробити портфоліо та через нього втілити своє бажання й показати всьому світу фільм про важливість пережитого під час війни.
Читайте також: «Окупанти притихли, бо чекають нашого контрнаступу», — військовий з Лисичанська Іван Шибков
