Анастасія Літашова народилася у Старобільську, де працювала бібліотекаркою, філологинею та була громадською активісткою. Після повномасштабного вторгнення звичне життя дівчини похитнулося і їй довелося евакуюватися до Черкас, де вона і продовжила займатися творчістю.
ТРИБУНу Анастасія розповіла про те, як склалася її доля після 24 лютого та як змінилися її цінності.
Текст написаний від першої особи.
Наша місія – це підтримати колег з Луганщини
Почався мій творчий шлях з роботи у Луганській обласній бібліотеці, яка до Старобільська переїхала після початку війни на сході 2014 року. Разом з її командою ми починали все з нуля та хотіли зробити сучасний, молодіжний проєкт. Я стала частиною великої команди під назвою «Good library», яка генерує найкреативніші ідеї, не стоїть на місці, завжди рухається та намагається знайти щось нове та цікаве. Ми проводимо творчі заходи, спілкуємося та обмінюємось думками. Можемо вільно пропонувати найнеадекватніші ідеї, а потім оброблюємо та доповнюємо їх. Зараз, після початку повномасштабного вторгнення, бібліотека набула формату мандрівної. Тобто, ми їздимо містами України та продовжуємо говорити про книги, проводимо культурні заходи, слухаємо молодих письменників та багато іншого.
Наша місія – це підтримати колег з Луганщини, які виїхали, але не лишили свою справу та хочуть розвиватися далі. І ось ця допомога вкрай важлива, тому що багато бібліотекарів залишилися без приміщення, книг та свого звичного життя. Тому великий акцент робиться на відновлення роботи з клієнтами, а якщо це виходить, то орієнтуємося на онлайн-режим. Окрім цього, «Good library» переслідує завдання просування читання за допомогою різних стратегій. Наприклад: антилекції, зустрічі з відомими письменниками, літературні конкурси, волонтерство – ми допомагаємо військовим та організовуємо для них збори. Також одна з наших задач –- це інклюзія, тому що для нас важливо, щоб суспільство сприймало абсолютно всіх громадян такими, якими вони є, зі своїми індивідуальними потребами.
Свій життєвий шлях я обрала несвідомо
Так сталося, що моя прабабуся та бабуся працювали у бібліотеці, а мама хотіла стати бібліотекаркою. Я ніколи не думала і не мріяла про роботу у цій сфері. Але 2016 року я просто побачила оголошення, що для роботи в пресслужбі Луганської обласної бібліотеки запрошуються люди. І ми з подругою вирішили туди піти, бо в нас уже був подібний досвід роботи. І після – залишилися там працювати. Всесвіт мене привів саме у це місце, до цих людей, і я дуже щаслива бути частиною такої чудової команди.
Росія хоче позбутися українців фізично та ментально
За останні роки українських книг у бібліотеках стало в рази більше. Почалося це після 2014 року, після програми поповнення фондів публічних бібліотек. А 2022 року окупанти повністю знищили літературу, тому що, найперше, вони бояться правди, яка там написана. Позбавляються особливо історичної та суспільно-політичної тематики. Подібні дії – це найганебніша річ, яку можна зробити, тому що це показує їхній величезний страх перед Україною. Саме через знищення книжок можна вбити людину та націю. Тобто Росія хоче позбутися українців фізично та ментально.
Також є поширена проблема, коли у деяких бібліотеках Луганщини працівники не доносили інформацію про нову українську літературу до своїх читачів. Тобто головна їхня задача – обробити книгу самостійно та повідомити про неї клієнтам. Але частина бібліотекарів елементарно не читала сучасних українських письменників. І саме тому виникла проблема колабораціонізму, бо у людей не формувалася українська думка та відповідна позиція.
Зараз ми маємо завершити цей ганебний процес
Рубрика “Топ-топ Луганщиною” виникла, коли ми зрозуміли, що потрібно розвивати наш ютуб-канал. Ми почали говорити більше про Луганщину, національні процеси, які там відбувалися, про її культурних діячів, глибоке українське коріння та багато іншого, але розповідали про це не в традиційній нудній формі, а хотіли бути зрозумілими для нашої цільової аудиторії 20 – 30 років. Бо на меті у нас – спонукати молодь залишатись на українській Луганщині та розвивати свій край в різних напрямках.
Нещодавно ми робили відео на тему деколонізації, коли з'явилося документальне підтвердження про перейменування населених пунктів. Ми говорили про те, що настав час взагалі позбутися колоніального минулого. Росія завжди вважала, що Україна не є незалежною країною та що її не існує. Спочатку на шляху країни-агресорки були не значущі для нас дії, тобто перейменування вулиць, пісень, невагомі рішення стосовно освіти. Але, затуманивши очі, вслід за цим пішли танки, гармати та почалося повне винищення всього українського. Це ми побачили наживо і спостерігаємо ще з 2014 року, тому зараз маємо завершити цей ганебний процес.
Писати мені хотілося завжди
Мене сильно захоплювала сучасна українська поезія, я зрозуміла що поети – мої сучасники, які продовжують будувати українську літературу. Згодом я почала писати й сама, мої роботи створені у напрямі любовної лірики, а також філософської та громадянської. Невдовзі я почала читати свої поезії вголос, коли у Старобільську ми збирались на творчих вечорах.
Також за допомогою своїх поезій я долучаюся до волонтерських зборів. Останній із них – організована нами виставка «Мандрівний Старобільськ» у Львові для переселенців із мого рідного міста. Виручені гроші ми віддаємо на допомогу ЗСУ. Ось рядки мого вірша:
Сліди воску на солоних губах
застигли у мармуровій скульптурі
наче сонні мухи прилипли до дна
склянки з засохлого соку.
у неї – ворожнеча в очах
у неї ядучий гіркотно-солоний смак
дешевого тютюну й тижневого перегару.
вона, неначе повія на розі,
заляпана зимовою сльотою,
торгує люттю і презирством.
вона бачить лише чорно-білі сни
від яких тхне вугіллям і мазутою.
у спогадах лише невиразні обличчя і рухи
втома і сміх, кислий біль і солоний страх
плетене відчуття іде поруч у такт
війна – це щось із життя?
це коли є нема і німе каяття.
Після перемоги просто хочу нормально виспатись
Моя робота допомогла зрозуміти, наскільки Старобільськ – круте та важливе місто. Мені подобається його архітектура, історія, природа та відчуття спокою. Коли подорожувала, то знала, що можу повернутися додому, а зараз, мене звідти просто вирвали і я переїхала не через власне бажання. Не знаю, як далі складеться життя, але я відчуваю себе саме на Луганщині, у Старобільську. Моя душа там.
Хочу, щоб вся моя робота приносила користь не лише для мене, але була потрібною й іншим людям. Я оптимістка і дивлюся на будь-яку ситуацію з різних сторін, намагаюся проаналізувати та зробити правильний вибір. Якщо зможу змінювати життя інших в позитивну сторону, - значить, що моє життя прожите не даремно.
Після перемоги просто хочу нормально виспатись, а не боятися повітряних тривог, не переживати за своїх рідних та друзів, коли на них летять шахеди, а спокійно робити якісь звичні речі, саджати дерева, полоти клумби чи готувати смачні сніданки для людей, яких я люблю. Також дуже хочу написати книгу або створити власний подкаст, ділитися досвідом з іншими та пізнавати світ.
