Луганчанка Олена мала стале життя та бізнес в рідному місті, але вже близько двох років не бачила доньку. Нещодавно вона подолала тисячі кілометрів, щоб опинитися в Україні поруч з рідними.
Олена розповіла Трибуну про свій шлях, допити прикордонників та плани на майбутнє.
Про вибір та підготовку
Сьогодні кордони України з Росією та Республікою Білорусь закрито. Однак в односторонньому порядку працюють піші гуманітарні коридори для українських громадян, котрі хочуть повернутися в рідну країну. На кордоні України з РБ такий коридор один — через контрольно-пропускний пункт “Мокрани-Доманове”.
“Я довго зважувалася. Місяцями сиділа в чатах, де люди діляться досвідом переходу в Україну через пункти “Мокрани” Брестської області РБ та “Колотилівку” Білгородської області Росії. Начиталася чимало лякаючих історій різних людей та обрала для себе шлях через “Мокрани”. З дописів здалося, що там менш прискіпливі прикордонники”, — розповідає Олена.
Жінка мала крамничку з побутовою технікою у Луганську та консультувала підприємців з фінансових питань.
“Мої освіта, досвід та знання дозволили мені бути кимось на кшталт фінансового консультанта. Спочатку зверталися друзі, аби я їм допомогла прорахувати фінансові ризики їхніх бізнесів, потім спрацювало “сарафанне радіо”. Я не давала реклами — люди самі мене знаходили. Це допомагало мені утримувати свою та мамину квартири, маму я поховала два роки тому. Побутова техніка не приносила багато прибутку. Більш заможні їздили купувати все в Росію, а прості люди у Луганську намагаються обходитися тим, що мають”, — говорить жінка.
В березні Олена продала залишки з магазину та зачинила його. Також отримала російський паспорт, аби продати житло.
“Я хотіла продати обидві квартири, але виявилося, що дуже складно оформити спадок на мамину квартиру. Місцевий юрист мені сказав, що на весь процес може знадобитися близько року, то ж я її просто закрила. Там зараз зберігається все моє життя: фото, книги, посуд, одяг, старі іграшки вже дорослої доньки. Я отримала російський паспорт, український в мене забрали, продала свою квартиру і стала готуватися до переходу морально та фізично”.
За словами Олени, вона настільки нервувала через можливі труднощі переходу, що обійшла лікарів, щоб точно знати, що здоров’я її в дорозі не підведе.
“Мені 56 років, особливих проблем ніколи не було, з операцій тільки пологи, але я так сильно переживала, що почала відчувати панічні атаки і думала, що це — серце, поки кардіолог не заспокоїла”.
Дорога до Мокранів
“Мокрани — містечко в годині їзди на машині від Бресту, де розташований однойменний гуманітарний коридор. Але туди ще треба було дістатися. Я вирішила не їхати автобусом з перевізником, добиралася різним транспортом. Люди, що вже пройшли цей шлях, радили робити саме так, мовляв, це набагато легше фізично й дешевше”, — розповідає про свій досвід Олена.
Жінка виїхала з Луганська 1 червня, маючи на руках українське свідоцтво про народження старого зразка, російський паспорт, рюкзак та валізу.
“З Луганська я доїхала до Санкт-Петербурга.Там провела день у подруги, літаком дісталася Мінська — менше двох годин польоту. Від аеропорту до автовокзалу їхала маршруткою. Проїзд коштував 6 білоруських рублів. Гроші обмінювала в аеропорті, але не раджу, бо не вигідно. До Бреста їхала автобусом. Можна й поїздом, але мені цей варіант не підходив по часу. Потім ще година, аби дістатися КПП “Мокрани”. Від автовокзалу ходить багато приватників, але вони сильно накручують ціни, мені радили “Яндекс.таксі”, і я його раджу — віддала 100 білоруських рублів і це з чайовими”.
Пані Олена зазначає, що вже 3 червня о сьомій ранку була біля КПП.
“Починають пропускати від сьомої ранку. Були ті, хто приїхав раніше за мене, вони чекали в спеціальному приміщенні. Проблема була в тому, що я не мала українського паспорта, тож мені сказали чекати, поки за мною прийдуть. Почекала трохи, прийшов, як сказали, “головний”. Спочатку він запевняв, що по таких документах в Україну мене не впустять, але потім до нього хтось підійшов і сказав, що місяць тому пропускали жінку з ідентичною історією”, — говорить Олена.
Вона розповідає, що в той момент нервувала так сильно, що знову нахлинула паніка.
“Було лячно, чесно. Не знала, як себе поведуть прикордонники — в телеграм-каналі люди писали про свій досвід різне. Когось не випускали — це був мій найбільший страх. Коли мене привели у приміщення та передали іншому прикордоннику, трохи полегшало, бо чоловік зберігав спокій”.
Олена говорить, що діставала всі свої речі самостійно, але керуючись словами прикордонника.
“Він просив розстібнути кишеньки, показати пакет з ліками, косметичку, прогортати блокнот, там я тримала трохи грошей на випадок, якщо гаманець десь по дорозі витягнуть, але я завчасно не брала багато готівки. Гроші від продажу квартири зберігаються на банківському рахунку. І я чесно про це сказала. Також сказала, що маю особистий ноутбук. Його відкрили, під'єднати до комп’ютера і щось дивилися, за кілька хвилин віддали. Я пройшла через рамку та опинилася на допиті”, — розповідає жінка.
Вона зазначає, що її розпитували геть про все, а питання видавалися рандомними.
“Весь допит зайняв десь пів години. Почалося зі стандартних: куди їду, до кого, навіщо, ким в Україні працює донька, де працювала, де народилася, де вчилася, чи була одружена, де мій чоловік зараз (його я поховала ще у 2014 році), за скільки продала квартиру тощо. В цей час він перевіряв мій телефон, галерею фото, додатки. Я їх почистила, користуючись підказками земляків, ще за кілька днів до поїздки”.
Олена говорить, що після цього був наступний етап перевірки — дивилися документи спеціальним приладом, порівнювали фото з фото у паспорті.
“Мені, напевно, пощастило — там була жінка. Вона запитала, як я так схудла порівняно з фото у паспорті та чим фарбую волосся. Так мене відпустили”.
Дорога до українського кордону — піший гуманітарний коридор завдовжки близько 3 км.
Нарешті Україна
“Перше, що я сказала, зустрівши українських прикордонників, так це те, що я не відмовлялася від українського громадянства! Вони подивилися на мій російський паспорт, але впустили. Вже на території до мене підійшов прикордонник, якому я почала пояснювати, що отримала паспорт, аби продати житло, приїхати в Україну і мати тут хоч якісь гроші. Він мене заспокоїв, запропонував допомогти з валізою, бо йшли ми через окопи. Він довів мене до приміщення й сказав заходити”, — пригадує зустріч з українськими прикордонниками Олена.
Жінка говорить, що речі на українському пункті перетину кордону не перевіряли.
“Речі взагалі залишилися на вулиці. Я розгубилася. В приміщенні на мене чекали двоє. Вони питали все те саме, що й білоруси та ще про те, чому в мене російський паспорт. Його в мене забрали одразу і сказали, що потрапила я в Україну по свідоцтву про народження. Забігаючи наперед, це я і сказала, прийшовши до ЦНАПу у Києві”, — говорить Олена.
Потім в жінки забрали на перевірку телефон і відвели в ще одну кімнату, де було вже троє людей.
“Кожен в мене щось питав. Здавалося, що мене хочуть підловити на чомусь. Але на той момент я вже так перенервувала і знесилилися, що мене відпустили. Я вийшла близько 14.00, сіла у найперше таксі до Ратного, хоча мені говорили, що автобусом дешевше. Але я сильно хотіла спати і та година в машині стала для мене рятівною. Заплатила 500 грн. До Ковеля їхала автобусом, також близько години, квиток коштував 87 грн”.
Олена говорить, що з Ковеля можна ще було доїхати до Луцька, а там і до Києва, але її забрали рідні.
“В Ковелі мене зустріли донька з зятем. Зараз я на Київщині, разом з ними. Роблю документи, гуляю з їхнім песиком, дивимося на будинки в області. Хочу витратити гроші від продажу квартири на будиночок із садом, жити спокійно, без русні та переживань”.
Читайте також: "Паспортизація Луганщини": як маніпулює Росія
Авторка: Марина Терещенко
