Світлана (ім’я героїні змінено — прим.ред.) разом із двома доньками все життя прожила у Сєвєродонецьку. Коли почалося повномасштабне вторгнення, родина якийсь час мала надію залишитися вдома, але 7 березня прийняли рішення переїхати в село в Старобільському районі, подалі від обстрілів.
Трибуну жінка анонімно розповіла про те, як їй з двома дітьми вдалося вирватися із окупації у січні 2023 року.
"Ми запаслися їжею та водою. У місті ставало все гучніше. Ми жили поруч із Шосе Будівельників, туди почало прилітати по будинках, в нас тоді ледь не вибило вікна. Після цього моя мама запропонувала нам приїхати до неї в село у Старобільському районі. Я подумала, що це гарна ідея. Там свій двір, бо ми з дітьми тоді тиждень сиділи вдома, нікуди не виходили. Я дівчатам нічого не пояснювала. Ми як чули вибухи, я казала донькам, що це грім і потрібно ховатися під стіл, — розповідає Світлана.
До родичів Світлана і дві доньки їхали 8 годин.
“Тоді це коштувало 1000 грн за одне місце. Щоб виїхати, я заплатила дві тисячі. Ми їхали шляхом Сєверодонецьк-Лиман-Борова-Сватово-Старобільськ. Як приїхали, перше, що ми зробили, — виспалися”, — пригадує жінка.
Вони просто змінили прапори
Бої поблизу Старобільська почалися 24 лютого. До 6 березня росіяни тричі намагалися взяти місто, атаки відбивали ЗСУ та місцеві мешканці, які давали вольову відсіч ворогу зовсім без зброї. Наразі Луганщина майже повністю окупована російськими військами.
“Наступного дня після приїзду ми прокинулися незрозуміло де. Навіть не чули, як вони заїхали в село. Вони просто змінили прапори та поїхали далі. Ми тоді послухали Арестовича, який обіцяв, що за 2-3 тижні все закінчиться, тому і чекали, коли буде добре, а дива не сталося”, — говорить Світлана.
Тоді окупаційна влада швидко захопила всі комунальні установи села, а росіяни почали вести свою “політику змушення”.
“Нас почали запрошувати в школу на вступну бесіду. Я відмовлялася як могла. Казала, що дівчатка ще малі, щоб в школу йти, що у нас не всі щеплення зроблені. На якийсь час вони відчепилися. До цього ми вже встигли написати заяву на онлайн навчання в школу №18 у Сєвєродонецьку”, — розповідає Світлана.
1 вересня 2022 року старша донька Світлани пішла у перший клас на онлайн навчання.
Я навіть своїй старшій дочці влаштувала маленьке свято першого дзвоника - ми вплели синьо-жовті стрічки у коси й швидко сфотографувалися у дворі, добре хоч паркан був високий. Перед школою, кожного ранку ми зачиняли всі двері та вікна, щоб не ніхто не почув українську.
“Доброжелатєлєй” здати свого односельця окупантам, каже Світлана, вистачало.
“Була така акція — “здай проукраїнську людину - отримай 60 тис. руб”. Я не знаю, чи хтось отримував кошти, але були у нас в селі хлопці віком до 35 років, які ходили та здавали односельців, які були в АТО. Просто показували, хто де живе. Це були страшно", — зазначила жінка.
Світлана згадала і про псевдореферендум на Луганщині “під дулами автоматів”.
“На щастя, мене не було в їхніх виборчих списках, а от до мами приходили. Це було так: дві представниці й один військовий.Перша дістала бюлетень, інша повернулася спиною, щоб на цьому листку було зручно ставити відмітку, а військовий стоїть і дивиться, куди вона поставить відмітку.
Моїй бабусі взагалі військовий автоматом просто показав, куди ставити “галочку”.
Ось така "свобода" в окупації", — поділилася Світлана.
Вирватися з окупації — місія здійснена
В червні 2022 року родина Світлани почала думати, якими шляхами можливо було б покинути окупацію та скільки це коштуватиме.
“Патріотизм ніхто не відміняв. Будь-яка нормальна людина, яка думає про себе і майбутнє своїх дітей, починає аналізувати ситуацію та середовище. Що я й зробила. Тоді швидко почали з’являтися різні перевізники, все через Європу, це було 400 доларів або євро за людину. У нас таких коштів не було”, — розповіла вона.
У січні 2023 року Світлана з двома дітьми, мамою та молодшим братом виїхали з окупації через Білгородську область на Сумщину.
“Через знайомих я знайшла контакт жінки, яка координувала перевезення людей з окупації на підконтрольну Україні територію. Вона нам знайшла перевізника і через кілька днів в ніч ми виїхали в сторону росії. За все ми заплатили 39 тис. рублів — приблизно 17-18 тис. грн”, — повідомила жінка.
На пропускному пункту в Росію родину Світлани чекала бесіда з військовими РФ та фсб-шниками.
“Ми придумали легенду, що їдемо до сестри в гості на 2-3 тижні у Суми і обов’язково повернемося. Це, звичайно, була брехня. Не можна було відкрито говорити, що ми покидаємо “ЛНР” і виїжджаємо — заарештували б відразу. Я чистила телефон повністю, але там залишився гугл-кеш, і стосовно нього вони ставили мені питання. Ми їхали з невеликою кількістю речей, тому, мабуть, нас швидко пропустили” — додала Світлана.
Я як побачила прапор України, у мене вже гімн з уст зривався
Родина Світлани потрапила в Україну через єдиний гуманітарний коридор росія-Україна, який знаходиться в Сумській області, - Колотіловка-Покровське.
“Я як побачила прапор України, у мене вже гімн з уст зривався, тоді вже емоцій не стримували. Ми перейшли, там нас зустріли наші прикордонники, вони по рації викликали автомобіль і нас забрали в Краснопілля на фільтрацію. Ми нічого від наших не приховували, добре поспілкувалися, розповіли абсолютно все. Також ми віддали лугакомовські SIM-карти - вони нам вже не потрібні. Військові нам сказали, що до Сум можна доїхати маршруткою за 50 грн з людини. Нарешті ми заспокоїлися, видихнули і відчули себе справді вільними людьми”, — завершує розповідь Світлана.
Наразі вся родина пройшла повне медичне обстеження, дітям зробили всі щеплення. Вони спокійно живуть у Сумах. Старша донька ходить в офлайн-школу, молодша відвідує дитячий садок. Світлана планує повернутися на Луганщину лише у якості гостя, на постійне місце проживання їм вже нікуди повертатися.
Авторка: Валерія Барикіна
Читайте також: "Я мрію побачити Луганщину знову і ось чому": переселенці про повернення додому
