17 жовтня 2022 року увійшло в історію сучасної України як день великого жіночого обміну полоненими. Тоді в рамках обміну додому змогли повернутись 108 жінок-військовополонених, медикинь, прикордонниць та 12 цивільних. Серед них була Ольга Кутявіна — відома волонтерка з Рубіжного.
Поспілкуватися з пані Ольгою вдалось кореспондентці ТРИБУНу. На той час жінка перебувала на реабілітації у клініці Амосова в Києві. Про те, як волонтерка опинилась в російському полоні, як боролася за українську мову зі слідчим з Луганська та ледве не позбавилась можливості опинитись вдома, читайте в нашому матеріалі.
Про волонтерську діяльність в Рубіжному
У 2014 році, коли розпочалась війна, у рідному селі пані Ольги українські військові облаштували блокпост. З цього, як пригадує вона, і розпочалась її волонтерська діяльність.
– Допомагати боялись, населення Рубіжного на той час складалось з 95% любителів “руського мира”, зате ті нещасні 5% – це були патріоти до останньої краплі крові, такі, що дійсно включилися в роботу, почали працювати.
У 2015 році волонтерська група “Рубіжанські павучки” активно займалась плетінням маскувальних сіток, оскільки потреба в них була дуже висока. Вийшло організувати окремий робочий простір, це була невелика кімната у Позавідомчій охороні. Вже туди до створення сіток залучали і дітей, і місцевих патріотів, вдалось поставити швейну машинку та відшивати військовим все, що було їм потрібно.
– Робота у нас завжди кипіла, було багато потреб від хлопців, які ніколи не закінчувались. Буває, їдеш на позицію до одних, а по дорозі зустрічаєш військових з іншої бригади, які теж потребують допомоги. І не можеш відмовити, а як це зробити? Вони нас захищали, а ми мали їм допомагати. З деякими боргами, які брали на волонтерську діяльність у 2015 році, вдалось розрахуватись лише через декілька років, суми були космічні, – пригадує жінка.
І це все тривало до лютого 2022-го року.
24 лютого почалася повномасштабна агресія проти України, що стало початком нової ери волонтерської діяльності Ольги. Їй довелося допомагати українським захисникам під обстрілами.
Волонтери готували та доставляли їжу військовим, збирали ліки, що було дуже важко. Вони зверталися до фармацевтів та власників аптек з проханням допомогти. На щастя, деякі люди відкривали аптеки та надавали підтримку. Ольга згадує, що наступ окупаційних військ почався з 7-го мікрорайону Рубіжного у березні, тоді сили оборони почали відступати. 16 березня військові РФ захопили район, де жила Ольга.
Комендатура в більярдній
Жінка спочатку не хотіла покидати Рубіжне, була впевнена, що все закінчиться швидко, як у 2014 році. Також не могла залишити своїх тваринок — трьох котів у квартирі та господарство в селі, за яким треба було доглядати.
Донька разом з онуком виїхали окремо, коли потрапили в окупацію в Старій Краснянці. Туди ж їм вдалось вивезти частину одягу військовослужбовців, прапори та шеврони. Вже після вмовляння доньки та сина-військовослужбовця, який в цей час тримав оборону Києва, жінка все ж вирішила, що варто їхати. Зібравшись із сусідкою з іншого під’їзду, вони разом пішли на міський ринок, щоб придбати сумки для речей.
– Пам’ятаю, що хотіла заплатити за ті сумки, тоді жінка, яка була власницею торговельної точки, сказала, що їй нічого не треба: “Беріть так, тільки будьте живі”.
Коли жінка повернулась додому, на неї чекали виламані двері квартири - представники окупаційних військ вже обшукували її речі.
Жінка впевнена: її здала окупантам сусідка, з якою 25 років вони прожили поруч.
– Моя квартира була заповнена всім з волонтерської діяльності: все буквально було у символіці. Те, що ми могли забрати у село, ми забрали, але все ж не прибереш. Спершу знайшли мої фотографії з підрозділами, яким ми допомагали. Потім – подяки від 30-ої бригади ЗСУ за допомогу для мене, доньки та онука.
З усіма речами, які окупанти зібрали в її квартирі, волонтерку відвезли до “військової комендатури”, яка знаходилась у приміщенні більярдної.
– Там мене допитували, але жодному моєму слову вони не повірили, тому відвезли до Рубіжанського суду. Просиділа я там до ранку. Чесно кажучи, була абсолютно впевнена в тому, що вранці мене відпустять, – говорить Ольга.
Потрапити додому їй більше не вдалось – о шостій ранку її відвезли до Старобільська, на той час окупанти вже облаштували там підвал для полонених.
“Яма” в Старобільську
В Старобільську жінку повели до ями, яка знаходилась у приміщенні гаража для ремонту автомобілів. Там вже були інші полонені – чоловіки, в основному ті, хто раніше вже був в ЗСУ, але потім закінчили службу.
Оскільки пані Ольга була єдиною жінкою “на ямі”, на неї були покладені неофіційні обов’язки доглядальниці за пораненими. Через два тижні до підвалу почали підвозити вже чинних військових з ТРО – коли волонтерка згадує про них, у неї починають трястись руки.
– Найстрашніше, це коли в полон брали кадирівці. Хлопці приходили без вух, без пальців, вони різали все, що могли відрізати від людського тіла. Якось привезли одразу двох, обоє були з Дніпра. Коли мене до них привели, вони сиділи зв’язані, на голові пакети, обмотані настільки сильно, що хлопцям ніяк було дихати. Вдалось зібрати для них шкарпетки та трохи продуктів.
Наступного ранку хлопців, яким допомагала пані Ольга, відправили до Луганська. Трохи згодом туди потрапила і сама жінка.
Луганськ: “СІЗО”, “МГБ” та боротьба за українську мову
14 квітня вночі волонтерці наказали покинути будівлю та сісти до машини. Тоді у серці Ольги Анатоліївни знову спалахнула надія – вона їде додому. Але автомобіль їхав у іншому напрямку та віз її до “столиці” невизнаної республіки.
Перше, що чекало її в Луганську, – камера для допитів. Як вона пригадує зараз, сиділа на стільчику із зав’язаними очима, тому нічого не могла бачити. Натомість вона слухала.
– Я чула, що вони викладали на стіл якісь пакети. Браслети, які плели діти, маки, які ми робили до Дня пам’яті та примирення, маленькі іконки, які нам надіслали з польського монастиря і які ми з хрестиками давали військовослужбовцям до сіток. Вони оглянули їх та сказали: "Навіщо нам з нею возитись? У нас чеченці голодні, кинемо її туди".
Потім почалась процедура допиту жінки. Окупанти питали російською, коли пані Ольга впевнено відповідала українською.
– Не понял. А на каком это ты языке разговариваешь?
– Я розмовляю українською мовою.
– На каком это ты основании? Ты находишься в России.
– Ні, я перебуваю в Україні.
Після цього окупанти почали катувати жінку електричним струмом: до пальців рук, ніг, мочок вух вони підключали електричні клеми та пропускали струм через тіло. Ольга Анатоліївна втратила свідомість, до свідомості її приводили водою.
– Ну что, до тебя дошло, будешь разговаривать на русском языке?
– Я не вмію розмовляти російською, я балакаю українською. Ви що, мене не розумієте?
– Да чего мы не понимаем, мы все понимаем.
Факт того, що мої кривдники чудово розуміли українську мову, а отже з високою ймовірністю були місцевими, неабияк мене зачепив. І я вирішила: все одно, що буде, але я відстою мову.
Вже після останньої розмови один з кривдників хотів знову вибити стілець з-під жінки, але в нього не вийшло і він вдарив жінці по нозі своїм взуттям. В той момент вона впала і вдарилась головою, втратила свідомість та опинилась вже в камері, в якій тендітній, але незламній волонтерці судилось пробути сім місяців.
Приміщення, до якого помістили пані Ольгу, було стандартною тюремною камерою. Вікно було засипане піском, тому зрозуміти, який зараз час доби, було неможливо. Новин не було жодних: ні радіо, ні газет. Єдина лампочка, що світила цілодобово. Камера знаходилась у підвалі, у сусідніх приміщеннях сиділи військовополонені.
Два-три рази на тиждень жінці доводилось переживати допити зі знущаннями та побоями з боку “слідчих”. Як пригадує жінка зараз, у них був дуже важкий прут, і коли вони завдавали удари ним, було відчуття, що випльовуєш легені. Крім того, дуже сильно били пляшкою з водою по голові – настільки сильно, що Ольга просто втрачала свідомість.
– Потім на тиждень вони давали спокій, казали “зализывай раны”. Раз на місяць приходила комісія, яка перевіряла ступінь знущань.
На допитах жінці обіцяли, що планується великий жіночий обмін, але казали, що вона туди точно не потрапить – декілька разів її просто викреслювали зі списків на обмін.
Жінка переживала за те, що в Рубіжному з двома дітьми залишилась невістка. Син волонтерки – військовий, він воював та на момент останньої розмови обороняв столицю України.
– За це переживаєш: чи тримають там Київ. Там котики, що залишились у квартирі. Там невістка. І ти в повній невідомості, тебе деруть, як сидорову козу. І це вони називають себе нормальною нацією?
Крок ліворуч — до свободи
15 жовтня о другій годині ночі до неї зайшли в камеру, наказали збирати речі та йти на вихід, після чого повезли в “МГБ”. Там їй треба було написати заяву про те, що вона не має жодних претензій, стосовно неї не вчинялося насильства та не було побоїв. Ользі Анатоліївні видали особисті речі та повідомили, що вона буде в дорозі близько трьох годин.
– Тоді я не знала, що Рубіжне та практично вся Луганська область окуповані. Я була впевнена, що їх відбили та звільнили. Я була впевнена, що я приїду додому до своєї квартири, обійму своїх кошенят. Перше, що зроблю, – подзвоню своїм дітям. Але ні, мене привезли в Таганрог.
Там їй довелось пробути дві доби, після чого знову наказали зібрати особисті речі та сісти у вантажні машини, накриті брезентом. Ольгу разом з іншими полоненими привезли до невеликого аеродрому, посадили до літака і тоді вже всі разом, 108 дівчат, летіли цим літаком.
Після посадки жінок знову посадили до вантажної машини – на них чекала довга дорога до місця обміну військовополоненими у Запорізькій області.
– Коли машини зупинились, вже вечоріло. Відкрили брезент і ми побачили попереду порожній міст та дорогу, на якій нікого не було. В момент було секундне розчарування: як це, нікого немає? Дівчата з ЗСУ почали ставати в шеренгу, я теж стала біля них. А тоді вже побачила, що по тому мосту йде чоловік, у якого в одній руці був білий прапор, а в іншій – наш, український. І тоді вже ми зрозуміли, що це справді був обмін. У мене підкосились ноги, я впала навколішки.
Вже з представником України жінка обговорила, що вона не знає, що їй робити, бо в окупації залишилась невістка з онуками.
– Він мені сказав: ви все правильно зробили, тепер у вас два кроки, два вибори. Якщо ви залишаєтесь тут, стійте на місці. Якщо хочете в Україну – зробіть крок вліво.
Без жодних роздумів жінка зробила крок вліво.
Передати емоції від повернення до України жінка не може й досі. Каже, що просто йшла, а сльози котились самі собою.
– І я проплакала до самого Запоріжжя. Вже там нам видали особистий телефон, дали їжі. Чоловік, який був з нами на обміні, допоміг знайти мобільний номер моєї доньки. І дав мені телефон, а на іншій стороні трубки вже була моя донька. Вдалось швидко обговорити, де вони, дізнатись, що невістка з онуками теж виїхала, а син отримав важке поранення. Головне, що живий. І все, мені більше нічого не треба було.
Далі жінок відвезли до Дніпра на реабілітацію, там вже Ольгу Анатоліївну викликали до себе та передали посилку.
На столі лежав пакет з моєї квартири в Рубіжному з символікою, медальйонами, тризубами – все до останньої деталі мені повернули разом з паспортом.
Потім колишніх полонених запросили ще на два тижні на реабілітацію до Києва, а вже звідти пані Ольгу забрала донька до себе у Волинську область.
Зараз Ольга Анатоліївна продовжує займатись волонтерською діяльністю разом зі своєю донькою та онуком.
З початку 2023 року жінки знайшли для свого тимчасового волонтерського штабу кімнату у гуртожитку, вони знову плетуть сітки, займаються збором коштів для купівлі безпілотників та автомобілів.
– Поки не буде перемоги — ми в дії. І обов’язково повернемось додому, нехай і жити доведеться в наметі. Зідзвонюємось зі земляками, вже домовились повертатись, не губитись, бути на зв’язку. Бог мене полюбив, дав ще часу пожити, визволив з того пекла, тепер молю Бога, щоб дав мені ще часу повернутись додому.
Читайте також: "Я мрію побачити Луганщину знову і ось чому": переселенці про повернення додому
