Шелтер було створено в жовтні 2022 року за ініціативи Лисичанської міської військової адміністрації. До повномасштабного вторгнення в цій будівлі мешкали студенти Європейського університету.
Лисичанська адміністрація співпрацює з міжнародними організаціями, за допомогою яких в гуртожитку замінили сантехніку. Також в деяких кімнатах були проведені косметичні ремонти. Для людей в шелтері облаштували кухні, душові кімнати та вбиральні. На весь гуртожиток є 18 пральних машин.
Гуртожиток розраховано на 350 людей. Наразі в шелтері мешкає 330 осіб, з яких 90% - мешканці Луганської області, а саме Лисичанської територіальної громади.Також є переселенці із Запорізької та Херсонської областей. В гуртожитку перебуває 130 пенсіонерів та 50 дітей, серед яких є особи з інвалідністю. Місце в шелтері можуть знайти не лише поодинокі переселенці, але й сім’ї з 3-4 людей.
‘’Завдяки волонтерам людей забезпечують гуманітарною допомогою, одягом та вітамінами для дітей. Один раз на тиждень до шелтеру приходить педіатр. Також для громадян тут відкрили медичний кабінет, в якому надають послуги лікарі Лисичанської центральної лікарні. У разі повітряної тривоги люди можуть прийти в укриття поліклініки, яка знаходиться поруч’’, – говорить комендантка шелтеру Тетяна Живаго.
Першою до себе в кімнату запрошує жінка з Лисичанська Олександра Петрівна. Вона все своє життя пропрацювала з дітьми. Спочатку була викладачем української мови та літератури, а потім перейшла в центр позашкільної роботи.
У квітні 2022 року Олександра Петрівна виїхала завдяки волонтерам спочатку в Дніпро, а потім в село Кульчини, що на Хмельниччині. За словами жінки, поїздка була дуже проблематичною, бо разом з нею жив її батько з інвалідністю, який не в змозі за собою доглядати.
‘’Я живу в шелтері з жовтня 2022 року і дуже задоволена умовами, які мені надали. Людині багато не треба, не потрібно триматися за стіни, будинки, бо суть життя в іншому — бачити близьких. Я ніколи не могла б подумати, що зустріну старість в умовах війни. Інколи сниться Лисичанськ, рідний будинок, але я не жалкую, що виїхала, бо не уявляю себе серед росіян’’, – ділиться Олександра Петрівна.
Жінка має сестру, яка жила в Донецьку, але через примусову паспортизацію вона вимушено переїхала в Грузію.
‘’Коли почались події у 2014-ому році, сестра часто приїздила в Лисичанськ, бо тут було тихо. Вона насолоджувалась життям і спокоєм у місті та постійно порівнювала життя в Донецьку й Лисичанську. У неї весь час був український паспорт, але коли почали змушувати змінювати громадянство на російське, сестра покинула все та виїхала’’, – розповідає переселенка
Аби відволікатися від сумних подій, жінка малює картини за номерами та захоплюється читанням книг. Говорить, що для повного щастя їй бракує велосипеда.
Пройшовши коридором, зустрічаємо двох жінок, які плетуть сітки для ЗСУ.
Галині Василівні 74 роки, все своє життя вона провела у Сєвєродонецьку, поки не почалось російське вторгнення. З міста виїхала 16 березня разом з волонтерами, які евакуювали її до Львова.
‘’У місті були постійні обстріли, ми дуже рідко виходили на вулицю. Був випадок, коли чоловік, що довго перебував у підвалі, вирішив вийти на вулицю. В момент, коли він піднявся, неподалік почався обстріл, але його вбило не уламками - в нього просто не витримало серце’’, – ділиться літня пані.
У Львові жінці допомогли добрі люди, які забрали її з собою в Карпати.
‘’Пам’ятаю, як я стояла серед вокзалу та плакала від безвиході. Одна дівчина підійшла до мене та запитала, звідки я, і каже: ‘’Не плачте, ми вас з собою заберемо в Карпати’’.
Вона жила з чужою родиною десь місяць, поки не виїхала за їхньою допомогою в Київ.
‘’Я довго хворіла на рак молочної залози. В Києві мені зробили сьому операцію, дякувати богу, безкоштовно прооперували, але тепер я - інвалід другої групи. Чесно кажучи, я не думала, що виживу. Жінка, яка мене прийняла до себе жити, якось сказала, щоб я шукала собі інше житло, бо вона боялась, що я помру в її квартирі’’, – розповідає Галина Василівна про те, як опинилися у шелтері.
‘’У нас було неймовірно гарне та молоде місто. Всі дуже хочуть повернутись, готові жити навіть в землянках, аби тільки вдома. Дуже важко сприймати його теперішнім, бо зараз там лише руїни та сморід трупів’’, – додає жінка.
Тетяна приїхала з села Лозанівка Запорізької області. Коли жінка виїжджала, село було вже окуповане.
‘’Перший час ми не наважувались їхати, бо думали, що до нас не дійде російська армія. Коли вже село окупували, зрозуміли, що треба виїжджати. На той момент це було дуже важко, бо евакуювали за гроші, а їх вистачало лише на їжу. Деякі перевізники на цьому добряче заробляли, тому люди через брак коштів досі залишаються там’’, – розповідає Тетяна
Переселенка розповіла, що вона разом з іншими жінками скооперувалась та виготовляє випічку для ЗСУ.
‘’Робимо пиріжечки для наших воїнів, які зараз на Луганському напрямку. Вони дуже радіють, коли волонтери передають їм нашу здобу і часто дякують нам. Це наша особиста ініціатива, ми цим займаємось вже десь два місяці’’, – додає жінка.
Поки ходили по шелтуру, неодноразово зустрічали тварин. Переселенці говорять, для них є великим плюсом, що їх прийняли разом з їхніми домашніми улюбленцями.
У шелтері є також куточок для дітей. Кожного дня о 14:00 з ними займаються вихователі. Дітей навчають дошкільної освіти, розвивають музичні і танцювальні здібності, вивчаючи разом з ними українські вірші та пісні.
Прямо на кухні ми знайомимось з Людмилою. Через сильні обстріли 14 червня 2022 року вона разом з родиною виїхала з Лисичанська.
‘’Нас посадили в броньовану машину та навіть одягнули бронежилети. Ми їхали по трасі Бахмут-Лисичанськ. Мені здавалось, що ми пересувались зі швидкістю світла, враховуючи те, що по дорозі нас обстріляли. Спочатку нас на деякий час поселили в Краматорській церкві, а потім ми поїхали в Дніпро. Через мою онкологію потрібно було їхати в Київ на операцію. До речі, завдяки волонтерам мені її зробили безкоштовно.Тому разом з чоловіком і сином вирушили в Обухів, де поселились в шелтері і жили в ньому, поки він не закрився’’, – розповідає переселенка
Жінка говорить, що вона жила в приватному будинку, біля якого постійно були прильоти.
‘’Поруч з нашим домом часто вибухали снаряди, один з них поранив мого сина. На щастя, його вилікували в Дніпрі. Мій сліпий чоловік довго не хотів виїжджати, бо говорив, що нікому там не потрібен. Одного разу я стояла біля вікна і крізь нього бачила, як прямо в наш будинок летить вогняна куля, я завмерла в той момент і не могла поворухнутися. Дякувати богу, куля не долетіла до нас і розірвалась трохи далі. Чесно кажучи, тоді я попрощалась з життям. Це була остання крапля, після чого чоловік погодився виїхати’’, – продовжує говорити жінка
Людмила не є корінною лисичанкою, в Україну її привезли батьки ще в дитинстві. На цю тему вона прочитала нам свій вірш:
Я родилась на Урале
возле певицы одной.
Песни ее мы слыхали,
только Урал мне родной.
Долго живу в Украине,
милой мне стала страна.
Родину помню доныне,
здесь я детей родила.
Хожу на погост, только редко:
здесь мама и папа лежат.
И хоть стреляют сейчас здесь метко,
останусь я с ними, в Россию не буду бежать.
Дві жінки похилого віку, Лідія і Тамара, живуть в одній кімнаті. Війна зіштовхнула їхні долі і тепер вони подруги.
Лідія майже все своє життя прожила в Сєвєродонецьку. 23 березня 2022 року жінка покинула рідний дім.
‘’Важко та дуже страшно було виїжджати. У мою квартиру прилетів снаряд, коли я знаходилась в ній. В день, коли я їхала, місто обстрілювали фосфорними бомбами, я дивом тоді вижила. Моя подруга запросила мене до себе жити, і я вирішила евакуюватися до неї в Червоногригорівку Дніпропетровської області.
Я дуже довго шукала собі прихисток, і ось на початку червня цього року приїхала в шелтер. Я до останнього не вірила, що маю їхати з рідного дому. Коли їхала, плакала, згадуючи, яким гарним і затишним був Сєвєродонецьк’’,– розповідає Лідія
Тамарі 78 років, вона корінна жителька Бахмута. Жінка дуже довго не могла виїхати з міста, бо не хотіла залишати рідну сестру, якій було 93 роки.
‘’Один день закарбувався в моєму житті назавжди. 10 листопада я отримала пенсію та прийшла додому, і ввечері з сестрою, як і завжди, поспілкувалась та пішла до себе в кімнату спати. Сестра спала в сусідній кімнаті через стіну, тому коли їй щось було потрібно, вона стукала в неї, я і приходила”, — починає пригадувати Тамара.
Вона зазначає, що в місті тоді вже не було світла, тож засинали в темряві.
“І ось в один момент я прокидаюсь від запаху гарі. Я побігла в кімнату сестри, звідти доносився запах диму. Мені так і не вдалось туди потрапити, на жаль, вона там згоріла. Єдине, що я змогла побачити, – велику діру в стелі, з якої виривався яскравий вогонь. Як мені вже потім сказали, на будинок кинули вибухівку з дрону’’, – ділиться Тамара
Лідія і Тамара стали справжніми подругами, готують разом та гуляють вечорами. Війна – це велике випробування, яке важко пройти без людини, котра тебе підтримає в скрутний момент.
Читайте також: Сім місяців полону. Рубіжанка Ольга Кутявіна боролася за мову, вижила та вибралася з пекла окупантів
