Професія лікаря з початком війни в Україні набула ще більш великого значення. В Рубіжному Ольга Мартиненко була завідувачкою інфекційного відділення рубіжанської центральної міської лікарні. А під час російського вторгнення у 2022 році жінка евакуювалася з міста та продовжила допомагати людям у Києві.
Що відбулося з лікарнею та який шлях проходить жінка після початку нової фази війни, Ольга розповіла виданню ТРИБУН.
Після закінчення інтернатури в Донецькому державному медичному університеті, я потрапила до Рубіжанської лікарні. Одночасно працювала в дитячій поліклініці та інфекційному відділенні. Згодом мене призначили на посаду завідуючої, і я почала відновлювати будівлю, яка була у жахливому становищі та потребувала значного ремонту. Я пам'ятаю, як по всій лікарні стояли відра, оскільки сильно протікав дах.
З того часу жінка з командою співробітників доклали багато зусиль для того, щоб відновити лікарню для подальшої роботи. А під час пандемії коронавірусу у 2019 році в інфекційному відділенні рубіжанської центральної міської лікарні працювало 7 медсестер та одна лікарка, що було недостатньо для якісного лікування хворих.
У нас в колективі був девіз “Ні кроку назад! Ні кроку на місці! Тільки вперед і тільки всі разом!”. Це не просто слова, кожен підтримував один одного та ми були справжньою сім’єю. Майже одразу наш заклад призначили опорним в області під час ковіду. Хоча ми не мали жодного обладнання для лікування хворих. Але звісно, почали готуватися. Ще за два місяці до того, як в Україні з’явився перший хворий. Доклали багато зусиль, щоб забезпечити належний рівень медичної допомоги та захисту для наших пацієнтів.
Готуючись до можливого спалаху інфекції у Луганській області, колектив інфекційного відділення практикувався на людині, яка імітувала, що хвора. Це було для того, щоб всі працівники добре знали, як діяти у реальних випадках. Згодом Ольга почала проводити тренінги для інфекціоністів зі всієї області, бо вже розуміла кроки лікування інфекції.
Коли в Україні почали з’являтися перші хворі, голова Луганської ОВА Сергій Гайдай зібрав нараду, на якій головні лікарі області обговорювали питання щодо готовності до можливого ураження інфекцією. Всі сказали, що ми підготовлені. Але я знала правду та не змогла мовчати. Сказала, що у нас велика потреба в обладнанні. Тоді мої слова схвалили і Сергій Гайдай допоміг облаштувати наше відділення всім необхідним.
Евакуювавшись із міста після початку повномасштабного вторгнення, жінка дізналася, що головний лікар лікарні, в якій вона працювала, — дав інтерв’ю росіянам.
Він почав розповідати, що чекав на Росію ще з 2014 року та сказав, що всі працівники, які виїхали з міста, - "криси". Так я зрозуміла, що він зрадник.
Також в інтернеті з’явилось відео зруйнованої лікарні.
У нас були добре оснащені приміщення відділення. Багато якісної техніки: венозні сканери, кисневі концентратори, кавові машини, у кожній палаті стояли кулери з водою тощо. А коли на відео я побачила обличчя кадирівців та росіян, то мені було дуже бридко. Бо вони розповідали, що знайшли старе приміщення та із нього створили зручний військовий шпиталь та, мовляв, самостійно його облаштували. Це було вперше з початку вторгнення, коли я заплакала.
Виїхала родина Ольги Мартиненко спочатку до Кривого Рогу. Каже, одразу зрозуміла, що хоче продовжити працювати у медичній сфері на новому місці.
Лікарі-інфекціоністи потрібні завжди. Тож ми з чоловіком пішли до місцевої клініки та запропонували свою допомогу як волонтери. Але нас взяли на роботу.
Невдовзі сім’я вирушила до Тернополя. Пані Ольга почала працювали там як лікар, а через місяць стала завідувачкою інфекційного відділення. Зараз жінка у Києві та працює у медичному центрі “Mediland”.
Мене добре прийняли у всіх колективах, де довелося працювати. Я спочатку погано розмовляла українською, але розуміла, що прийшов час навчатися. Знайомі мене підтримували. Також я стикнулася зі стереотипною думкою про людей зі сходу. Багато говорять, що чули, як переселенці навмисно псують речі та меблі, коли виїжджають із квартири. Мене це дуже засмучувало. Я намагалась переконувати їх та говорити, що російська мова не винна, що на ній розмовляє Путін. На заході також є люди, які зрадили Україну.
Жінка каже, що після перемоги в медичній галузі буде дуже багато роботи.
Медики, які рятують бійців, щодня гинуть на фронті. Деякі виїхали за кордон та вже знайшли собі роботу. Не знаю, чи захочуть повертатися. Прогнозую також, що багато людей буде хворіти. Навіть якщо не зараз, то згодом. Бо стрес діє як накопичувальний ефект, який впродовж часу дасть про себе знати. Це може бути у вигляді психосоматичних чи хронічних захворювань або, навіть, онкології.
Ольга згадує рідне місто та говорить, що досі у неї лежать ключі від зруйнованої квартири у Рубіжному.
Моєї квартири вже немає. Але Рубіжне часто приходить до мене уві сні. Його вулиці, природа, рідні запахи. Де б я не була, то завжди бачу якісь деталі, що нагадують мені дім. Дуже хочеться повернутися. Маю велику мрію — відновити те інфекційне відділення, в якому я працювала до вторгнення.
Читайте також: У кожного медика є своє кладовище: військова медикиня Катерина Тьошина про роботу на фронті
