У 18 років Катерина Тьошина пішла працювати військовою медикинею та вже майже 10 років допомагає військовим на фронті. За ці роки вона працювала у складі медичного батальйону Української добровольчої армії "Госпітальєри", та в Збройних силах України, рятувала поранених на фронті та займалася волонтерською діяльністю.
До Дня медичного працівника ТРИБУН поспілкувався з медикинею та дізнався, що є найважчим у її роботі.
Як ви стали військовою медикинею?
У 2013-2014 році я навчалася у Дніпропетровському медичному коледжі та проходила практику в Обласній клінічній лікарні ім. І. І. Мечникова у приймально-діагностичному відділенні. У лікарню почало надходити дуже багато поранених. Під час огляду я помічала помилки при догоспітальному етапі. На той момент тактична медицина в Україні була на нульовому рівні. Потім госпітальєри стали привозити поранених. Я почала з ними спілкуватися та зрозуміла, що можу піти до них та робити все ефективніше. Ми якось одразу здружилися з ними — так у 2015 році я стала однією з них. У перший час я ще довчалася та працювала з пораненими у Дніпрі. Потрібно було привозити ліки, перевіряти їхній стан. Як патронатна служба, тільки у Дніпрі. Я була госпітальєром до 2017 року. Працювала в основному на Маріупольському напрямку — Широкине, Павлопіль, Гнутове. Працювала як на ротаціях, так були й короткі виїзди.
Чому ви вирішили піти на війну?
Я багато думала про це, але остаточно все вирішив випадок. До нас у лікарню поступив хлопчик у власний день народження. Йому мало виповнитися 20 років. Коли його привезли, то він вже був без обох ніг, була критична крововтрата. Його перевели у реанімаційний зал, я брала кров на аналізи. Він стиснув мою руку та помер. Його качали 40 хвилин. Мені тоді було майже 18 років. Це було важко. Я тоді таке перший раз побачила та зрозуміла, що я можу щось зробити. Я можу допомогти людям. Це стало фінальною точкою у прийнятті рішення.
Яке у вас було перше враження від фронту?
Я відчувала страх та тривогу. Це було нове місце для мене, але я швидко адаптувалася до цього. Потім було почуття непорозуміння — не розуміла, де знаходжусь та як тут діяти, що можна робити, а що не треба. Потім мене познайомили з бійцями. Вони приходили до медичного екіпажу, все розповідали та показували. Кілька днів адаптації, хороший колектив - і все налагодилося. Бувало, звісно, важко морально та фізично. Були різні змішані почуття. Особливо коли молоді хлопці гинули. Я не розуміла й не можу зрозуміти, чому така несправедливість? У мене дуже часто з’являється це почуття.
Як ви почали працювати з 54 розвідувальним батальйоном?
Я дуже багато з ними працювала у 2016 році та якось прикипіла до них. Комбат тоді запропонував мені та моїй подрузі-медику укласти контракт. Ми довго думали. Десь пів року. 25 лютого 2017 року я зважилася та підписала контракт з 54 розвідувальним батальйоном ім. Михайла Тиші, а 25 лютого 2022 року — закрила 5 років. За той час я вже втомилася, з'явилися проблеми зі здоров'ям. Тоді я мала звільнитися, але почалася повномасштабна війна, тож я не змогла піти.
Що покроково повинен робити військовий медик?
Звісно, є затверджений алгоритм дій, але все залежить від того, яка ситуація навколо. Алгоритм, який потрібно виконати, називається MARCH.
Алгоритм MARCH розшифровується як:
M (Massive bleeding) - Масивна кровотеча.
A (Airway Management) - Управління дихальними шляхами.
R (Respiration) - Дихання.
C (Circulation) - Циркуляція.
H (Head injury / Hypothermia / Hypovolemia) - Травма голови / Гіпотермія / Гіповолемія.
Але як я вже сказала, все залежить від того, що робиться навколо та яке поранення у бійця. Якщо це розвідка, то медик є в кожній групі. Дуже добре, коли боєць може надати собі першу домедичну допомогу. Загалом медик накладає турнікет та відтягує бійця у безпечне місце. У більш безпечному місці він проводить йому первинний огляд на інші поранення, кровотечі. У військових є така форма "горка". Вона надщільна, брезентова, і коли у людини поранення, то вона не пропускає вологу. Були випадки при пораненнях, коли витікала кров у берці. Тому обов’язково потрібно все перевіряти, зрізати одяг. Далі знову перевіряєш на наявність кровотечі. Якщо є, то ти зупиняєш її, і якщо поранений у свідомості, ти постійно спілкуєшся з ним. Далі переходиш до перевірки дихальних шляхів — дивишся, чи йому візуально не заважає нічого дихати. Це все потрібно контролювати. Потім перевіряєш саме дихання — чи поранений нормально дихає. Потім перевіряєш, чи зупинилася кров. Знову огляд, а далі потрібно перевірити, чи немає у пораненого травми голови, і вже потім зняти з нього мокрий одяг, та, якщо холодно, — зігріти, накрити його, щоб він не отримав гіпотермії.
Наступний крок — тактична евакуація "TACEEVAC". Ти його вивозиш на пікапі до "стаб точки" чи медика, який працює на швидкій, або напряму везеш до лікувально-стабілізаційного пункту. Передаючи пораненого лікарям, маєш заповнити картку пораненого, де буде вказано, які маніпуляції були проведені.
Які курси ви проходили для роботи на фронті?
Взагалі ми всі закінчуємо курси з тактичної медицини. Додатково я ще проходила інструкторські курси та курси бойового медика. Тоді я вчилась у британців, канадців, литовців та американців. Я дуже багато курсів проходила, але я не користуюся тактикою певної країни. Я міксую знання, які отримала від кожної з них. Ще в Україну приїжджали британські та канадські експерти по програмі "ORBITAL 2020". Мені сподобалися ці курси, але це більше був обмін досвідом. Ми з цими експертами проходили разом курс розвідника. Та з ними ще паралельно проходила курс тактичної медицини. Я досі спілкуюся зі своїми інструкторами з Британії та Америки. Я розповідаю їм, як зараз працюють медики. Вони говорять, що наші медики просто фантастичні. Вони дійсно можуть повчиться в нас, як діяти в екстрених ситуаціях. Коли все горить, а ти робиш свою роботу. Ті експерти, які були в Лівії, Ірані та Афганістані, кажуть, що зараз все абсолютно не те що було там.
Ви зараз працюєте на фронті?
Від початку повномасштабної війни у зв’язку з багатьма обставинами я не виїжджаю на фронт, а займаюся тяжкопораненими. Знаходжу лікарів для них, реабілітації, протезування. Я ходжу на службу та заступаю на добові чергування. На початку повномасштабної війни я ще займалася волонтерською діяльністю. У мене дуже багато знайомих з “Азову”. Медиків загалом. Я волонтерила на три підрозділи. На свій підрозділ, на 2-3 групи Сил Спеціальних операцій Збройних сил України та на бригаду Національної гвардії України "Азов".
Чим ви займалися як волонтер?
Є дві дівчини зі Львова, ми разом волонтерили — займалися зборами на машини, на оптику, медицину, амуніцію, спальні мішки... Ми допомагали тактичною медициною, дронами тощо. Дуже кумедна ситуація була, коли я пакувала ліки для військових. Я підписувала кожну коробочку. Я писала, як приймати ліки, яка повинна бути симптоматика, щоб випити ці ліки та як пити. Там було написано таке: "якщо ти відчув, що в тебе болить голова, а ще є температура, то можеш випити це по одній пігулці".
Що найважче у роботі військового медика?
Коли медик втрачає свого пораненого — це дуже тяжко. Я пам'ятаю кожного свого пораненого, пам’ятаю, які в нього були поранення, як проходив етап евакуації та, на жаль, я пам’ятаю тих, кого не змогла врятувати. “У кожного медика є своє кладовище”, — цю фразу я почула перший раз від лікарів у Мечникова. Коли я привезла пораненого у складі госпітальєрів та його не врятували. До мене вийшли лікарі та сказали, що у кожного медика є своє кладовище і я маю з цим змиритися, бо неможливо врятувати всіх. Я тоді не розуміла, бо ж стільки навчалася, читала та бачила не для того, щоб не рятувати.
Які у вас плани після війни?
Після війни я хочу побачити всіх своїх побратимів, обійняти їх та оплакати наших загиблих. Хочу відкрити свою власну справу. Це буде пов’язано з естетичною медициною. Паралельно хочу працювати з ветеранами та пораненими в якихось волонтерських організаціях, а може й в міністерстві ветеранів. Сподіваюсь, мої плани здійсняться та все піде, як було заплановано. У будь-якому випадку я не хочу припиняти займатись пораненими, бо ці люди для мене - герої. Вони заслуговують на краще і я хочу робити для них максимально все, що від мене залежить, аби допомогти.
Читайте також: Три історії лікарів з Рубіжного, яких війна розкидала по країні
