“В душі я фото-художник”, — каже Артем Семенюк. До повномасштабного вторгнення його життя було присвячене творчості. Він був дизайнером, багато фотографував та робив меблі. З 2016 по 2019 рік відслужив у ВЧ 3018, нині бригаді наступу РУБІЖ. Хотів стати снайпером, але його доля — військовий медик. З початком нової фази війни Артем долучився до лав ЗСУ та й досі боронить Батьківщину заради її свободи.
Виданню ТРИБУН військовий розповів про початок наступу росіян, складнощі війни та фотографування під обстрілами.
— Ви займалися фотографією. Розкажіть коли зацікавилися цим напрямком?
— Так, фотографую з 11 років десь. Майже все життя. Як на комерційній так і на творчій основі. Чомусь очі вимагають саме фотоапарат. Хоча вже зараз він знаходиться і в телефоні. Техніка змінюється — принцип залишається незмінним. Так очі пізнають світ. Усі подорожі, походи, важливі події, дорога, війна… фотографія та відео завжди поруч.
Колись я відправляв свої роботи на фотоконкурси. Згодом зрозумів, що в тому немає сенсу. Шалена енергозатрата, а на виході тільки втрата часу.
Нещодавно у Дніпрі, друзі організували мою фотовиставку про війну поки я був на фронті. Молодці! Гарно вийшло. Бачив її потім на фото. Люди приходять і дивляться. Добірка з Помаранчевої революції, увійшла в чудову велику книгу про ті події. Революцію Гідності не знімав взагалі, бо розумів, що тут краще бути учасником. Фотографів тоді було достатньо.
Якось подорожував Грузією цілий місяць, мав відпустку та щодня фотографував. Телефоном — архітектуру, фотоапаратом — людей, портрети, репортажі. Назбиралося багато хороших фотографій. Написав навіть у посольство Грузії в Україні щодо пропозиції зробити фотовиставку при нагоді. Може до ювілею співпраці двох країн чи задля культурного збагачення. Спочатку отримав підтримку ідеї та позитивний відгук на самі фото від аташе посла. Подальші кроки перейшли у суцільну тишу. Зрозумів, що справи не буде. На той момент я був військовим. Це був 2018 рік. Тоді вже 4 роки як тривала російсько-українська війна. Грузія займала дивну позицію, якої вона дотримується й досі. Тому, виставка тоді так і зависла у хмарі нереалізованих ідей.
Робити власними силами, на жаль, дуже дороге задоволення. Звісно, десь живе надія таки зробити цю фотовиставку. Як і загалом, зробити загальну — військових фото з 2014 року і по наш час. Також сподіваюсь і планую, змонтувати цілий фільм про війну. Її локальний період, шматок, уривок, який бачили мої очі, але то за умови, що доживемо до перемоги.
— Розкажіть про початок повномасштабного вторгнення у вашому житті?
— Почалося вночі. Десь о 4:30 мене разбудила мама, сказала, що почалася війна. Сказав: "Добре", і пішов досипати до 8:00. Напад був очікуваним, тому я нічому не здивувався. Перший місяць ми боронили Київ та область. Було гаряче.
Коли в березні приїхав до Рубіжного, живих місцевих бачив небагато. Люди гинули у своїх домівках від обстрілів. Багато з них мертвими довгий час лежали у зруйнованих будинках, серед руїн. Тоді, як і зараз, росіяни сипали нам на голови міни, снаряди від танків, градів, авіабомби…
У підвалах будинку поряд з нами жили і ховались до 10 людей. На розмови з ними не було часу, ми тільки повторювали їм про евакуацію та рятування власного життя. Вони відтягували до останнього, говорячі про недостачу грошей, що нікуди їхати, ніхто їх там десь не чекає, а тут все своє, рідне, нажите…росіяни самі їх «вмовили», підпаливши снарядами всі сусідні будинки, які потім згоріли до фундаменту. Ці люди вціліли, ми самі їх евакуйовували. Лишилася зграя домашніх собак та котів власників, які встигли виїхати раніше та загубили своїх улюбленців.
Більшість “ждунів” була на тій стороні міста, яку вже зайняли окупанти. Дехто інколи ходив на нашу сторону для розвідки, і зливав інформацію росіянам, після чого наші позиції починали влучно накривати.
Та були ще й ті місцеві, які помирали в своїх помешканнях чи то від старості, чи то від безпомічності, чи від бойових дій і постійних вибухів. Старі люди, які залишились без догляду, медикаментів, їжі та води. Ми знайшли одного дідуся такого і двох літніх жінок. Вони померли у своїх помешканнях. Поховали їх разом у найближчому гаражі, в оглядовій ямі. Пізніше їх будинки згоріли. Гаражі теж. Вогонь знищував все довкола.
— Коли ви прийняли рішення захищати країну? Що вас на це мотивувало?
— Одразу, коли росіяни почали окуповувати Крим - я прийшов до свого військкомату добровольцем.
Був радий побачити купу таких самих бажаючих людей, як і сам.
Тоді мені відмовили, але записали. Це тому, що на той час набирали і швидко формували бригади з людей із військовим досвідом. Тобто із тих, хто вже пройшов армію та не потребує підготовки. Потрапити у військо я вже зміг у 2016 році пройшовши відбір у новостворену бригаду, яка на той час формувалась виключно за НАТОвськими стандартами та заточувалася на штурмові дії, направлені на деокупацію сходу країни та повернення Криму.
— Ви обороняли Рубіжне. Розкажіть про перші дні захисту. Які були складнощі на той час?
— В Рубіжному я опинився 28 березня 2022 року. Знайшов знайомих медиків, які вже місяць були у тих краях, і приєднався до медичних бригад, що займалися евакуацією поранених. Із перших складнощів було те, що дорога, якою ми возили поранених, обстрілювалася росіянами. І час від часу по ній та поряд з нею прилітали міни. Тому швидкість, з якою наші швидкі їздили цим шляхом — була шаленою. Дорога із купою поворотів. Тому в салоні кидало так, що ми «прилипали» до стін, тримаючи пораненого і працюючи із ним. Місце, де ми жили на той час, обстрілювалося окупантами. Часто прилітали міни, які залітали прямо у вікна, нищили уламками наші автівки та помешкання. Це дуже заважало роботі та життю. Точніше виживанню…
Невдовзі росіяни підірвали першу каністру з аміаком на місцевому вокзалі, де загинуло багато мирних жителів. Після цього “помаранчевого гриба” усе повітря над містом було забруднене його викидами. Згодом у багатьох бійців тижнями була температура 40. Той аміак вони загалом підірвали тричі, постійно збільшуючи масштаби катастрофи.
Хімічний завод “Зоря” додавав адреналіну своєю присутністю, через постійні обстріли окупантів по ньому, міг здетонувати і знести усе Рубіжне щомиті.
— А звідки почали наступ росіяни?
— На той час у Рубіжне вони зайшли з півночі, з лісів, де накопичили великі сили. І поступово росіяни рухались разом із лінією фронту на південь, захоплюючі усе місто.
— Наскільки добре були підготовлені наші бійці до повномасштабного російського вторгнення?
— Саме мої хлопці були дуже добре підготовлені. Ми готувалися до штурмових дій з 2016 року. І всі ці роки воювали в зоні АТО, після — в зоні ООС і повномасштабне наша бригада зустріла на сході одними з перших і першими на ППД у Гостомелі збивала російські гелікоптери та їх десант.
У Рубіжному співвідношення наших втрат і росіян було 1:10. Це говорить про те, яка була підготовка та мотивація. У місцевих боях нам не було рівних. Співвідношення у людях і техніці доходило до 1:12. Окупанти кидали на нас найкращі свої підрозділи. Ми їх нищили. У відповідь вони засипали нас снарядами, градами та авіацією. І таку орду наші воїни тримали 2 місяці, до самого відходу із Рубіжного.
Всі полеглі та виживші там — справжні герої. Це окрема епоха. Окреме життя.
— А чи зміцнилася українська армія за вашими спостереженнями?
— Звісно, армія змінилася і зміцнилася. Бо ми воюємо. Здобуваємо досвід. З 2014 року йдуть бойові дії, гинуть і народжуються нові люди. Фактично кожен зараз зміцнює нашу армію, своєю службою, волонтерством, донатами, співпрацею, проходженням курсів надання першої медичної допомоги, опановуванням навичками стрільби, вивченням нової техніки тощо. Армія і тил зміцнюється.
На жаль, гинуть люди, руйнуються життя, міста, будинки. Свобода завжди має високу ціну. Вона основа, підґрунтя нашого суспільства. І можна пишатися цим. Ми цінуємо свободу, потребуємо її та вимагаємо. У цьому є ми - українці.
— А щодо росіян?
— Армія росії змінюється, як і наша, постійно. І наша задача якомога раніше її змінити до стану капітуляції. Чим швидше це станеться, тим краще для усього світу.
— Ви робили фотографії у розбитому росіянами Рубіжному. Коли ви встигали?
— Робив фото і відео у вільні хвилини, коли дозволяла ситуація і телефон мав заряд та не шкодив надавати допомогу. Інколи я вмикав відеозйомку та засовував телефон у підсумок на броніку, таким чином можна працювати обома руками і мати після ще відеозгадку. Згодом проаналізувати подію.
— А що вас найбільше вразило на війні?
— Там вражає все довкола!
Вражають постійні вибухи, прильоти, кулі. Вражають вибухи аміаку. Вражають безсонні ночі. Вражають щоденні російські штурми двічі на добу. Вражають люди, що місяцями стоять там, де інші і дня не витримують. Вражає міць та крихкість людського життя. Вражають чоловіки, яким по 50-65 років, що ледь стоять на ногах і тримають бронік та зброю, але при цьому воюють і відмовляються від евакуації, при цьому маючи поранення. Вражає оманливість форм, коли зовнішньо сильні люди опиняються нінащо нездатними, а інші навпаки — дрібні і неглядні проявляють приклади стійкості та мужності, та своїми діями пишуть історію. Вражає, що в антилюдських умовах людина може вижити, і залишитись людиною.
— Яка ситуація у період вторгнення вам запам’яталася найбільше?
— Найперші глибокі враження були отримані 26.02.22 року, коли в один день я рятував кількох поранених і міг теж запросто загинути. В той день ми їхали на перше бойове завдання, наші автівки потрапили в засідку і були обстріляні перехресним вогнем. По нам працювали 20 автоматів АК чергами, а машини були звичайні цивільного типу без жодної броні. Тоді ми нічого не могли зробити окрім того, що слухали, як бʼється та сиплеться скло, лопаються шини, а кулі прошивають автівки наскрізь. Тієї миті могли загинути усі. Але ми відірвались. Пошматовані із пораненими мчали пустим темним містом. Запамʼятався морозний вітер, який заходив у розбиті вікна, гуляв салоном, холодив обличчя та руки. Та звук скла, яке розбивали кулі і воно сипало, немов кришталь, діамантами летіло в обличчя, під ноги, за шиворот.
Інше було набагато пізніше. Памʼятаю коли ми везли двох поранених, яких мотали-латали дорогою, а вони попри свій біль і страждання підтримували і перепитували один одного "як болить?", "як ти?" і "як справи?". А потім ще й пісню разом заспівали, у паузах між болем та стогіном…
І, звісно, квіти. Вони проростали серед смертей, серед згарищ, серед руїн, серед попелу, робили чорно-білий мертвий зруйнований світ довкола кольоровим та живим. Для мене це диво.
— Розкажіть куди ви відійшли від Рубіжного?
— Після Рубіжного був Новодружеск, Лисичанськ, Сєвєродонецьк, Соледар, Бахмут, Торецьк, Зайцеве, Курдюмівка, Часів Яр, Хромове, Спірне, Ямпіль, Серебрянські ліси.
— А на яких напрямках працюєте зараз?
— Всі сили зараз направлені на зворотній маршрут до Рубіжного і далі до кордону.
— Розкажіть про складнощі, які виникають на даний момент?
— Мало людей та медиків. Інтенсивність військових дій призводить до великих та швидких втрат на полі бою. Люди швидко отримують поранення. Збільшився та ускладнився шлях евакуації. Дороги розбиваються миттєво. Техніка ламається дуже швидко. Завжди бракує броньованих автівок та іншої військової техніки.
Часто місцеві жителі прифронтової зони, своїм небажанням евакуації додають великі проблеми, як військовим, так і волонтерам. Війна висмоктує сили, люди вигорають.
— Чого, на вашу думку, Україні не вистачає для того, щоб звільнити свої території?
— Людей, техніки, засобів, дива, терпіння і часу.
Треба, щоб кожен робив хоча б маленькі кроки та був причетним до боротьби.
відповідь.
— Чи є щось, чого ви боїтесь у цивільному житті після закінчення війни?
— Так, питаю інколи себе, чим же займатись після війни. Поки не знаходжу відповідь.
— А що зробите перш за все, коли наша Батьківщина переможе?
— Першим ділом треба буде виспатись! Звісно, дуже хочеться після пройтись по всім місцям, де колись був. По руїнам, знищеним містам, спаленим, але вільним від окупантів та ждунів “руського міра”. Пройтись і побачити, як розпускаються нові квіти і оживає все довкола…
Епохи приходять, проходять, пірнають в історію… лягають на дно. Заглибокі рани ми вже отримали. Цій епосі вже час піти. Нам час перемогти. Час відновлюватись. Час жити.
