Як і більшість його земляків, Даниїла також з дому вигнала війна. Минулої весни він допомагав переселенцям у Кропивницькому й Дніпрі, а згодом відгукнувся на вакансію “Лікарів без кордонів” — став спочатку водієм, а тепер працює логістом, допомагав евакуйовувати людей з прифронту.
Видання ТРИБУН поговорили з Даниїлом про його нелегкий життєвий шлях, волонтерство та розпитали, що спонукає молодого чоловіка віддавати допомозі людям стільки часу й ресурсів.
На шахту більше не повернуся
Даниїлові 26 років і зараз він цікавиться логістикою та автівками, допомагає людям та мріє про те, аби люди не страждали від війни.
“Я родом з Тошківки, а навчався в Золотому саме на момент початку війни у 2014 році. Якщо чесно, тоді ж все було інакше. Тому й, напевно, підлітків на Луганщині, за моїми відчуттями, було багато. Навіть, коли почалися обстріли, моя група поменшала вдвічі, бо люди виїздили, але ж все одно мешканців залишалося багато”, — розповідає хлопець.
Кілька років після навчання Даніїл жив у Харкові, потім працював за кордоном, але згодом повернувся на рідну Луганщину.
“За першою освітою я бухгалтер, за другою - адміністратор комп‘ютерних мереж. Але довелось перевчитися, тому що була складна життєва ситуація і я був змушений піти на шахту працювати гірником підземним. Мені тоді саме виповнилося 18 років. Там я пропрацював 3 роки”.
Хлопець говорить, що на рідній землі загалом все вертілося навколо шахти.
“Знаєте, навіть мешканці Луганщини, хто з іншого краю регіону, не завжди знають про мій населений пункт. Бо насправді це шахтарський край в класичному розумінні. Шахта “Тошківська”, де працював практично кожен мешканець хоч кілька років протягом свого життя. А ще мало хто знає, але Тошківок насправді три селища, а Золотих - аж п’ять”.
Робота на шахті загартувала Даниїла.
“Лопата та кирка - ось в такій компанії минули три роки з мого життя. Така собі донбаська романтика, але повертатися до того не маю бажання”.
Одна думка - це все суцільний жах
“Повномасштабна війна мене зустріла в місті Сєвєродонецьк. Я тоді якраз винайняв в оренду квартиру. Прожив там буквально 5 днів і на ранок 24 лютого прокинувся від телефонного дзвінка. Мені подзвонила бабуся моєї дівчини й каже: “Чого ви ще спите?”. І я почув за вікном вибухи. Два вибухи”, — пригадує Даниїл.
Хлопець орендував житло у новому районі — по вулиці Курчатова. Ця ділянка сильно обстрілювалася з перших днів.
“Я навіть знаю, що цей будинок зараз внесено до списку під знесення у Сєвєродонецьку, настільки він понівечений”.
Так Даниїлу довелося знову пакувати валізи.
“Загалом як такої паніки не було, тому що це вже не вперше, що поруч з нами лунають вибухи. Тож ми знали, що робити. Ми зібрали найнеобхідніше та вирушили до свого селища Тошківка вдвох з дівчиною”.
У рідному селищі Даниїл разом з дівчиною пробули до 28 березня.
“Потім, коли обстріли стали вже дуже регулярні та надто інтенсивні, ми вирішили покинути Луганщину. Спочатку виїхали вдвох. Потім виїхала родина дівчини. В мене вже немає нікого”.
Спочатку вирушили у Кіровоградську область, зустріли там чимало знайомих.
“Знаєте, це було так дивно! Я тільки й ходив та вітався, настільки там було багато знайомих облич”, — сміється хлопець.
Він також додає, що житло винайняли легко, бо людей на той момент там ще було мало.
“Загалом перший день ми їхали до Кіровоградщини, тому що там була подруга моєї дівчини, і вона нас прихистила на ніч. А наступного дня ми вже знайшли квартиру. На початку в Кропивницькому не було проблемою знайти житло, бо дуже багато людей поїхали на Захід України. А Кропивницький не був настільки популярним місцем, скажімо так”.
Після цього Даниїл шукав, чим він може бути корисним. В Дніпрі допомагав з розвантаженням гуманітарної допомоги в шелтері луганчан та паралельно шукав роботу. Так і потрапив до “Лікарів без кордонів”.
“Це така дуже швидкоплинна історія. В серпні 2022 року я знайшов вакансію на Робота.ЮА. Мені зателефонували буквально за три години і наступного дня я вже пройшов співбесіду. А потім мені сказали: "Добре. З понеділка їдемо на евакуацію". Ось так змінилося моє життя”, — розповідає Даниїл.
Евакуація та логістика
“Вперше я поїхав з “Лікарями без кордонів” в Донецьку область – селище Білицьке. Конкретно ми займалися евакуацією тих людей, які самотні, в яких немає родичів або близьких людей, щоб допомогти. Люди, в яких проблеми з ментальним здоров‘ям. Ми робили не тільки евакуацію, а ще й шукали їм прихисток у центральній частині України. Тобто ми не просто евакуйовували куди-небудь. Ми їх евакуйовували конкретно в якесь місце, де за ними буде догляд і де вони перебувають і сьогодні”.
Але переконати людей виїхати було не так вже й легко, ділиться хлопець.
“У нас навіть був фотоальбом, в ньому ми показували людям, де вони будуть жити, які кімнати, як все виглядає загалом. Дехто, звичайно, відмовлявся, тож ми не наполягали, бо не можемо евакуйовувати людей, якщо вони не хочуть цього. Можливо, ви чули про поїзд “Лікарів без кордонів”? Ось на нього ми садили людей у Покровську, а далі інша команда зустрічала та розподіляла по пансіонатах та інтернатах”.
Даниїл тоді був водієм, а робота водія – це бути надзвичайно уважним до дороги, особливо у випадку прифронту, коли все може бути навкруги заміновано.
“Ми їздили тільки перевіреними шляхами. І, звичайно, у нас було екіпірування. Але робота водія – це не тільки вести машину. Це ще й потрібно вміти людині допомогти. Тому що, якщо ми їдемо командою, наприклад, 9 людей, а пацієнтів, скажімо, 20, то якщо я буду просто сидіти осторонь – так не піде. Потрібно допомагати команді. Ми евакуйовували людей з інвалідністю і тих, хто переживає психологічні проблеми. І вони іноді не могли самі дійти до машини”, — говорить Даниїл.
Також хлопець згадує поїздку в село Іллінка Дніпропетровської області.
“Це селище розташоване через річку від Енергодару. Тобто ми коли їхали, то бачили Запорізьку АЕС. І нас також усі бачили. Тож ми вивозили звідти людей також. І як правило, це була найнебезпечніша наша точка. Тобто ми навіть якщо не чули пострілів, вибухів, ми завжди одягали екіпірування й прямували туди. Чесно скажу, для мене з 2014 року це вже буденність – чути вибухи. Тож як такого страху не було, але коли я почав працювати з "Лікарями без кордонів", то, мабуть, найбільший страх — це коли ти робиш евакуацію й потрібно врахувати всі деталі, щоб усе пройшло гладко. Щоб люди доїхали, куди треба. Щоб їх потім забрали, куди треба. Тому що це дуже важливо. Це від мене, від моїх дій залежить, куди ці люди поїдуть, та чи доїдуть вони взагалі”.
Разом із тим Даниїлові подобається його робота. Подобається опікуватися логістикою, бо саме цим він займається останнім часом.
“Я повністю організував евакуацію з Іллінки. Тобто всі домовленості, всі машини, скільки пацієнтів ми перевозили. На той момент це були дуже тяжкі пацієнти. Вони всі були лежачі, то ж потрібно було зробити так, щоб людину можна було покласти, а не посадити. Тобто це не має бути автобус з сидіннями. У нас була черга зі "швидких" карет. Також ми залучили наших партнерів з інших організацій і вивезли близько 15 людей. А загалом ми евакуювали близько трьох тисяч пацієнтів. І оце, мабуть, такий, дуже радісний для мене момент. Бо я тоді тільки починав на цій посаді. І я був просто в захваті, тому що все пройшло гладко”.
“Лікарі без кордонів” та напрямки роботи
“Зараз у нас є дуже багато напрямків. Один з основних відзначу, тому що працюю саме з ним, – це реабілітація. Наші лікарі-фізичні терапевти допомагають людям, котрі втратили кінцівки або отримали серйозні травми м'язів. Вони їм допомагають пристосуватися до нового тіла. Реабілітаційні центри працюють у Вінниці та Києві”, — говорить Даниїл.
Він також додає, що в Кропивницькому, а також на Харківщині “Лікарі без кордонів” активно допомагають з шелтерами для переселенців.
“Може здатися, що хто міг, уже познаходили собі житло, але, розумієте, завжди є та категорія людей, котра не може так швидко зорієнтуватися і діяти. Тому що є зона комфорту, і людину просто вирвали звідти. Вона не сама прийняла це рішення. І я знаю таких людей у Дніпрі, вони також перебувають у шелтері. Я зустрічався з ними якось, бо це мої знайомі з Луганської області”.
Даниїл бачить багато горя, але разом з тим його надихають результати роботи команди.
“В команді є також психологи для співробітників, але я можу розказати про себе. Коли я бачу, що я роблю і що це дає - люди потрапляють, як було з евакуацією, в безпечне місце, - то, мабуть, це і є моя психотерапія. Тобто мені самому стає легше. Я бачу, що наша робота несе добро”.
У команді “Лікарів без кордонів” також працюють іноземні фахівці, вони обмінються з українськими колегами досвідом.
“Наші фізичні терапевти з реабілітаційного проєкту навчають інших лікарів новітнім технікам реабілітації. І я навіть можу поділитися історією. У нас один з іноземних лікарів вів пацієнта. З таким, знаєте, сильним характером. І спочатку він дуже неохоче йшов на контакт – пропускав заняття, не було мотивації робити вправи, але буквально за три місяці цей пацієнт вже був найактивнішим. Він уже першим приходив на заняття й казав: “Ну то що, до роботи. Мені вже скоро йти потрібно”. А в нього була проблема з ногою – йому відірвало кінцівку, саму стопу. Ось так”, — розповідає Даниїл.
Наразі Даниїл більшість часу проводить в Києві - займається логістикою. А у вільний час намагається якомога більше дізнатися про автомобілі.
“Я багато часу приділяю роботі, бо логічтичний департамент - це важлива складова в організації. Ми займаємося перевезенням лікарів, доставкою медикаментів. Є медикаменти звичайні, скажімо, як анальгін. Для нього не потрібно майже ніяких умов для зберігання. Але є деякі медикаменти, яким потрібно, щоб був колд-чейн. Колд-чейн – це холодна ланка. Тобто ліки мають температурний режим, який не можна порушувати. А у вільний від роботи час (можливо, це тому, що я пов‘язаний з логістикою і мені подобаються автомобілі) люблю, знаєте, подивитися блоги, де розбирають підвіску або двигун”.
Даниїл планує і далі працювати та розвиватися разом з “Лікарями без кордонів”. Але те, що він бачить, всі ті страждання людей, накладають на нього свій відбиток.
“Одна з мрій – це щоб люди не страждали. Щоб у лікарів та рятувальників було менше роботи”.
“Лікарі без кордонів” — міжнародна незалежна медична гуманітарна організація, що надає допомогу жертвам збройних конфліктів, епідемій, природних катастроф. Була заснована у 1971 році і нині здійснює діяльність у понад 70 країнах світу. В Україні організація працює з 1999 року.
Після 24 лютого 2022 року “Лікарі без кордонів” в Україні створили мережу підтримки людей в різних регіонах.
“Лікарі без кордонів” займаються медичною евакуацією — медичний потяг організації перевозить пацієнтів з переповнених лікарень поблизу лінії фронту до медзакладів у більш безпечних місцях. Поїзд складається з 8 вагонів. У них є ліжка для пацієнтів (зокрема, у реанімаційному відділенні) та членів їхніх родин.
Медичну та психологічну допомогу можна отримати в мобільних клініках по всій Україні: лікарі їздять у села та міста Херсонщини, Миколаївщини та Донеччини, що повернулися під контроль України, а також приймають у мобільних пунктах на Дніпропетровщині, Кіровоградщині, Запоріжжі, Вінниччині.
