“Мы спасаем братский народ!”, “Луганск - российский город!”, “Все украинское в Луганской области - искусственное” — ці та інші наративи використовують російські пропагандисти, працюючи із підсвідомістю людей на нині окупованих територіях. Але ж чи так це насправді?
Видання ТРИБУН розібралося, які міфи зараз активно нав'язуються на окупованій Луганщині та чи є тому історичне підтвердження.
Спойлер - нема!
Ми - (не) брати
“Це вже якийсь нав’язливий культ”, — говорить луганчанка Лілія Іванченко.
Жінка повернулася жити в рідний Луганськ наприкінці 2016 року після розлучення.
“Мені є з чим порівнювати. Я жила в Луганську все своє життя, а мені вже 63 роки, на хвилиночку! Окрім тих майже двох років, коли ми з родиною виїздили на територію вільної України. Потім через родинні обставини я повернулася в Луганськ, поховала батьків й так тут і залишилася. Раніше, до 2014 року, можна було почути десь в новинах, чи в розмовах, що ми ж з росіянами однієї крові, бо слов’яни. Але зараз фрази про братність лунають з кожної праски”, — ділиться роздумами жінка.
Вона наголошує, що її вже починають злити подібні висловлювання.
“Мені це складно сприйняти. Раніше я не зважала, бо розуміла, що справді ледь чи не в кожної родини є якийсь зв’язок з Росією: хтось поїхав на заробітки, завів родину, або перевіз звідси своїх близьких. В когось і правда дідусі та бабусі приїхали звідти до нас на завод чи на шахту, як було прийнято в 1950-х. Однак зараз, коли приїздять народи Кавказу чи Азії, позиціонують себе росіянами та вважають нас братами, мене це напружує”.
Лілія стверджує, що справа не в расизмі.
“Я не проти їхньої мови, традицій, кольору шкіри чи релігії, але справа в ментальності. Саме ментально ми з ними не брати й не сестри. Вони кажуть, що нібито ми тут зараз добре живемо, але ж до 2014 року ми жили ще краще… А ще вони постійно бідкаються, що їм бракує грошей, при цьому народжують 2-3 дітей, отримують квартири, чи військові своїм родинам купують. Мене бентежить, що чоловіки, котрі приїздять до Луганська на заробітки, - вони нахабні по відношенню до жінок, якщо можна так сказати. Мені би хотілося взаємоповаги”, — говорить жінка.
Про вплив мігрантів говорять й мешканці новоокупованих територій.
“Я живу в Лисичанську, а свати - в Сєвєродонецьку. В нас не так сильно відчувається наплив іноземців, як в них. Напевно, це пов’язано з тим, що в Сєвєродонецьк приїздять звідусіль на будівництво, а про наше місто забули… Але там дійсно багато узбеків, якутів, таджиків. Хтось приїхав працювати, хтось - воювати. Свати кажуть, що в школах вже вчаться діти азіатської зовнішності, бо ті, хто заселяються, перевозять родини та займають хороші квартири”, — говорить Валентина Богун.
Її слова підтверджує й відео з Сєвєродонецька, де Даріма з Бурятії називає місто своїм домом.
“Повірте, ми самі не раді. Я була шокована цим відео і моє оточення також. Це наш дім, а тепер тут живуть чужі нам люди. Виходить, що наше минуле нічого не вартує?”, — додає лисичанка.
Козацьке коріння
Те, що ми не брати з окупантами та тими, хто заселився в наші домівки, підтверджує й історія.
“Більш ніж півтисячі років тому українське козацтво сміливо проторувало шлях до Кальміуса, Міуса, Сіверського Дінця, Лугані та Дону”, — пише у своїй книзі “Донеччина та Луганщина — козацькі землі України (XVI-XVIII ст.)” Тарас Чухліб.
Письменник також зазначає, що нині великі міста й селища існують там, де колись були козацькі зимівники.
“Сьогодні на місці українських козацьких поселень Олександрівка та Крутогорівка знаходиться мільйонне шахтарське місто Донецьк — обласний центр Української держави; колишні зимівники Кам’яний Брід, Красний Яр та хутір Вергунка дали поштовх виникненню міста Луганська як сучасного центру Луганської області; козацький зимівник Лисичий Байрак дав назву сучасному Лисичанську Луганської області”.
При цьому в тексті видання окупаційної влади йдеться про те, що нібито Лисичанськ заснував Петро І, коли шукав місце для видобутку руди, а Луганськ - Катерина ІІ указом про заснування першого на півдні тодішньої Російської імперії чавуноливарного заводу.
Разом із тим, всі ці прибічники “руського миру” забувають ознайомитися з указом.
Як бачимо, мова йде лише про виділення грошей на створення заводу, а про місто навколо - ніц нема. Тож міф про російське коріння Луганська та Луганщини легко спростовується.
Відмінності у побуті
“Все починається з житла. Придивіться уважно - в нас різні дахи на хатах”, — пояснює сєвєродонецький краєзнавець Аріф Багіров.
Він пояснює, що українському степу притаманні чотирискатні дахи на мазанках.
“Це ж все природньо. В нас бракувало дерева, тому будували мазанки, де з деревини лише балки. І дахи притаманні чотирискатні через сильні степові вітри. В Росії не було таких проблем, там житло будували з дерева, а стріхи - двоскатними. Їм не потрібна додаткова аеродинаміка”, — говорить краєзнавець.
Про різницю між російською дєрєвнєю та українським селом писали здавна європейські письменники, науковці та громадські діячі.
Багато шарів одягу
Якщо росіянки носили сарафани, то українки вдягали сорочки. Росіянка - кокошник, українка - віночок чи очіпок. І так було геть в усьому.
Наші прапрабабусі сьогодні були би неймовірно стильними, бо полюбляли багатошаровість в одязі, який змінювався протягом дорослішання й становлення. Теж саме стосувалося головних уборів: до заміжжя - стрічки та вінки, після - очіпки, намітки, хустки.
Загалом одяг українок Луганщини складався з додільної сорочки або сорочки “з підтичкою”. На Слобожанщині вони шилися частіше за все з вибіленого конопляного полотна, рідше - з доморобного льону. Рукави сорочок шили частіше суцільним кроєм та призбирували, аби було об’ємно.
Вишивали нитками з шовку, льону, конопель. Найбільш поширеними кольорами були червоний, синій, коричневий та їхні відтінки. Фарбували натуральними та доступними барвниками.
Поверх сорочки вдягали пишно оздоблену керсетку та вовняну плахту, запаску або фартух, і обов’язково - крайку та кишеньку для різних важливих дрібниць. У холодну пору року додавалася ще юпка - традиційний верхній одяг без комірця.
Цікаво, що в нині окупованому Луганську міський краєзнавчий музей зберігає колекцію вбрання, взуття та аксесуарів жителів області.
