З перших днів повномасштабного вторгнення, ризикуючи своїм, вони рятували чуже життя. В сучасних реаліях без них не звершиться жодна важлива справа - вчасна медична допомога, гасіння пожеж, аварійна ситуація, доставка вантажу, продуктів, води, палива, боєприпасів, евакуація поранених з гарячих точок.
До дня автомобіліста та дорожника ТРИБУН зібрав історії військових та волонтерів про важливість їх професії на фронті, моральні переживання та ключові моменти роботи водія.
Артем (ім’я змінено) народився та жив у Рубіжному Луганської області. Велику війну зустрів у лавах Збройних сил України. Хлопець працює водієм евакуаційного відділення та рятує бійців із зони бойових дій.
“Найпекельнішим місцем, куди я їздив, була Кам'янка. Там у нас розташовувалася база на долині “Лелека”. Мені сказали, що звідти треба забрати поранених. Поїхали з хлопцем розвідником, на ім'я Андрій. Йому дуже вдячний, бо це людина, з яким я пішов би навіть у пекло. Їхали туди по ізюмській трасі. І там побачили два танки, один був наш, який підбив інший — російський. Це відбувалося дуже близько до нас. У цей момент побратим кричить, що ворожа техніка наводить на нас дуло. Я почав розвертати авто, швидко забрали бійців та встигли від’їхати на безпечну відстань. Коли добралися до бази, то зареклися не повертатися туди. Але згодом знайшли інший об'їзний шлях полем. Рушили ним і навіть не зрозуміли як натрапили на 8 російських танків. Почались масивні, жорстокі обстріли. Я вже не згадаю як ми виїхали та залишились живі. Бо шансу, щоб вижити в такій ситуації, майже не було”, — розповів військовий.
Повне інтерв’ю з бійцем за посиланням.
Евакуював пораненого побратима, будучи сам травмованим
“Тільки ми виходимо по сходинках із бліндажа - і відразу приліт. Моментально просто. Снаряд розірвався зверху. Я відходжу назад, командир падає, а у нього вже нога “висить”. Почалася катавасія, він кричить: “Нога-нога”, ми турнікет йому наклали, почали передавати, що у нас поранений, "трьохсотий", а нас ніхто не чує. Там хлопці своїми силами закинули командира у машину і повезли його до точки евакуації. Вивезли командира, минула година, вертається наш водій і жаліється на біль у руці. Каже, що коли був приліт, він впав і плече задів. Ми дивимося на його плече, поки він роздягається, а у нього діра там і кров тече. Виявляється, він сам був поранений, коли вивозив командира, ще й повернувся на позицію і тільки через півтори години зрозумів, що поранений. Воно таке часто відбувається, що приліт і хлопці не розуміють, що вони поранені”, — розповів військовослужбовець з Рубіжного Максим.
Прочитати всю історію з військовослужбовцем можна за посиланням.
Сєвєродончанин Даніїл Звонков з початком повномасштабної війни приєднався до “Лікарів без кордонів” та рятує людей з фронту.
“Вперше я поїхав з “Лікарями без кордонів” в Донецьку область – селище Білицьке. Конкретно ми займалися евакуацією тих людей, які самотні, в яких немає родичів або близьких людей, щоб допомогти. Люди, в яких проблеми з ментальним здоров‘ям. Ми робили не тільки евакуацію, а ще й шукали їм прихисток у центральній частині України. Тобто ми не просто евакуйовували куди-небудь. Ми їх евакуйовували конкретно в якесь місце, де за ними буде догляд і де вони перебувають і сьогодні”, — розповів хлопець.
Робота водія, на думку Даніїла, це бути надзвичайно уважним до дороги, особливо у випадку прифронту, коли все може бути навкруги заміновано.
“Ми їздили тільки перевіреними шляхами. І, звичайно, у нас було екіпірування. Але робота водія – це не тільки вести машину. Це ще й потрібно вміти людині допомогти. Тому що, якщо ми їдемо командою, наприклад, 9 людей, а пацієнтів, скажімо, 20, то якщо я буду просто сидіти осторонь – так не піде. Потрібно допомагати команді. Ми евакуйовували людей з інвалідністю і тих, хто переживає психологічні проблеми. І вони іноді не могли самі дійти до машини”, — сказав Даниїл.
Також хлопець згадує поїздку в село Іллінка Дніпропетровської області.
“Це селище розташоване через річку від Енергодару. Тобто ми коли їхали, то бачили Запорізьку АЕС. І нас також усі бачили. Тож ми вивозили звідти людей також. І як правило, це була найнебезпечніша наша точка. Тобто ми навіть якщо не чули пострілів, вибухів, ми завжди одягали екіпірування й прямували туди. Чесно скажу, для мене з 2014 року це вже буденність – чути вибухи. Тож як такого страху не було, але коли я почав працювати з "Лікарями без кордонів", то, мабуть, найбільший страх — це коли ти робиш евакуацію й потрібно врахувати всі деталі, щоб усе пройшло гладко. Щоб люди доїхали, куди треба. Щоб їх потім забрали, куди треба. Тому що це дуже важливо. Це від мене, від моїх дій залежить, куди ці люди поїдуть, та чи доїдуть вони взагалі”.
Всю історію Даніїла Звонкова можна прочитати у матеріалі за посиланням.
Читайте також: “Везу дітей до батьків": нацгвардієць розповів про евакуацію загиблих з фронту
