Максим ніколи не хотів бути військовим, мав успішний бізнес в Рубіжному. За першої нагоди, а це у власні двадцять років, він став на захист рідного міста. Звільняв міста й селища, бачив загибель найкращих друзів і сам був на крок від смерті.
Журналістка ТРИБУН переповідає воєнні історії рубіжанина з лінії фронту про здобутки та невдачі, про перемоги та поразки, про удачу та божу поміч українському війську.
Як 21-річний підприємець з Рубіжного став військовослужбовцем
До військової служби Максим (ім’я героя змінено - Прим. ред) був підприємцем в Рубіжному на Луганщині, мав свій заклад.
“В армії я себе ніколи не бачив і ніколи не хотів туди йти. 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення, мої знайомі масово виїжджали подалі від війни. Ми з друзями думали інакше, тому почали збирати, як кажуть по-донбаськи, банду. Нас було 15 людей, які готові були чинити опір росіянам”, - згадав чоловік.
За його словами, хлопців довго не брали до армії, місцеві військкомати посилалися на брак зброї, форми тощо. Проте через знайомих 4 березня 2022 року хлопців всеж-таки взяли у 111 окрему бригаду територіальної оборони Луганської області.
“Видали автомати. Форми, амуніції взагалі тоді не було. Ні касок, ні броніків не було. Вдягнені були хто в чому, носили чеченські курточки, які нам нацгвардія підігнала”, - розповів Максим.
Без досвіду боїв Максима з товаришами відправляють обороняти сусіднє село Варварівка.
“13 березня там загинув мій близький друг з Рубіжного, 28-річний Рома Гуцул. Ми їхали на бусіку та потрапили під мінометний обстріл. Потім почалися двомісячні бої за Рубіжне”, — розповів військовослужбовець.
“Під Попасною було дуже “весело”
Військовослужбовці по різному описують бої під цим містом на Луганщині. “По нас не стріляв тільки підводний човен” — так описував бої за Попасну боєць Дмитро з Луганщини, про якого ТРИБУН писав раніше.
Рубіжанин Максим задує ті бої так:
“Під Попасною було дуже “весело”. Там мене, мабуть, Бог оберігав. Нам дали наказ, аби кожен під себе рив окоп, типу під одну людину. І от ми риємо-риємо і зі сторони Попасної починає рухатися орківська техніка і йти піхота. Нам дали команду “готовність №1”, ми вибігаємо і кожен займає свою позицію. Я прибігаю на свою позицію, і до мене біжить лейтенант Курочка і виганяє з позиції, каже: “Йди на позицію до Віті - це наказ”. Я біжу в окоп до побратима. Тоді почав працювати танк, почалися сильні обстріли й лейтенант Курочка загинув в моєму окопі, звідки мене вигнав. Йому осколки в голову прилетіли - не змогли врятувати. Мене особисто там перший раз контузило”, — згадав військовослужбовець.
Під час великого вересневого наступу рік тому Максим з побратимами звільняли Торське, Ямпіль Донецької області.
Стріляли по піхоті, а знищили броньовану машину
“До літа 2023 року був на Кремінському напрямку в наших лісах. По мапі дивився: до рідного Рубіжного відстань 16 кілометрів. Думав: йоханий бабай, тут рукою подати - й вже вдома. Але пройти було неможливо, багато хлопців підривалося, бо росіяни все замінували: одні розтяжки й постійно працює арта. Ми називаємо кремінський ліс “Ліс чудєс”, бо все побито, покошено”, - згадує Максим.
“В наших кремінських лісах ми з хлопцями випадково в російську БРДМ влучили. Стріляли по піхоті, а знищили броньовик”, — згадав Максим.
Після прильоту багато хлопців не розуміють, що поранені
“Узимку ми з командиром мінометної батареї сиділи у бліндажі й почала працювати чи артилерія, чи російський танк, ми так і не зрозуміли. Чули й вихід, й приліт, але далеко. Ми вже якось не звертаючи на це уваги, вийшли на позиції, почали готувати міни, щоб по противнику стріляти. І знову чуємо вихід і приліт, але вже ближче до нас. У цей момент я подумав, що потрібно занести дрова у бліндаж, щоб буржуйку розтопити. Я заніс дрова, намагаюся розтопити буржуйку і потрібно вже виходити, а мені взагалі не хотілося виходити з бліндажа, наче щось тримало. Тут вже прийшов командир, каже що потрібно йти. І тільки ми виходимо по сходинках - і відразу приліт. Моментально просто. Снаряд розірвався зверху. Я відходжу назад, командир падає, а у нього вже нога “висить”. Почалася катавасія, він кричить: “Нога-нога”, ми турнікет йому наклали, почали передавати, що у нас поранений, "трьохсотий", а нас ніхто не чує. Там хлопці своїми силами закинули командира у машину і повезли його до точки евакуації. Вивезли командира, минула година, вертається наш водій і жаліється на біль у руці. Каже, що коли був приліт, він впав і плече задів. Ми дивимося на його плече, поки він роздягається, а у нього діра там і кров тече. Виявляється, він сам був поранений, коли вивозив командира, ще й повернувся на позицію і тільки через півтори години зрозумів, що поранений. Воно таке часто відбувається, що приліт і хлопці не розуміють, що вони поранені”, — розповів Максим.
Він так спав, що його свої не змогли розбудити
“Коли Торське звільняли, наша задача була зачищати будинки, флігелі. Там ми й знайшли російського прапорщика. Він п’яний спав в літній кухні, його навіть свої не змогли розбудити, коли тікали. Він сам з Тамбова, це якесь місто в Росії, говорив нам, що йому тут пів року до пенсії залишилося. Нам це було смішно, а він, мабуть, злякався, бо відкриває очі, а тут хлопці у синіх пов’язках і британській формі”, — згадав військовослужбовець.
Найприємніша річ для Максима при деокупації міст та селищ - це здивування та радість місцевих.
“Місцеві кажуть: “Йоханий-бабай, як так можливо, вчора ж тут орки на БТРах їздили, а сьогодні вже ЗСУ”. А ми заходили через ліс і не було можливості заїжджати на техніці. Ми заходили пішки. І от заходиш ти, на собі несеш боєприпаси, патрони, а люди дають хто тачку, щоб ти туди все звалив, хто велосипеди пропонував. Хто з місцевих там залишився, коли ми деокуповували, вони нас нормально зустрічали, а хто не хотів, ті йшли разом з росіянами”, — розповів Максим.
Максим впевнений, що українську армію не розпустять навіть коли всі території будуть деокупованими.
“У моєму закладі орки зробили собі штаб, вони там жили. Я навіть знаю, хто їм його показав. Зараз їх там вже немає, вони позабирали всю коштовну апаратуру, акваріуми, великий телевізор, дивани також позабирали. Я хочу продовжити свою цивільну справу, у мене є багато бізнес-ідей. Коли Рубіжне деокупуємо, там дуже багато всього потрібно буде зробити. Рано чи пізно люди почнуть повертатися, відбудовуватися і жити”, — впевнений чоловік.
За участь у бойових діях у Луганській області Максим нагороджений нагрудним знаком “Сталевий хрест”. Наразі задача Максима з побратимами - деокупувати Сватове, Лисичанськ, Кремінну, Рубіжне, Сєвєродонецьк.
