На вулицях окупованих регіонів України, де страх став невидимим господарем, стрічка яскравого жовтого кольору та літера “Ї” стали символом спротиву. Жовта стрічка — не просто рух; це вітер надії в безмежному морі розчарувань, це тиха, але рішуча боротьба проти стихії насильства та знущань з боку окупантів.
Журналістка ТРИБУН поспілкувалася з активістами руху опору окупації та дізналася про їхню мотивацію, мету та головні бажання. Цей текст — лише блідий відблиск їхньої мужності, але він розповість про тих, хто береже любов до України посеред жаху російської окупації.
Активіст з Луганська Ілля розповідає, що вперше серйозно зацікавився новинами після початку повномасштабного російського вторгнення. Активність в Телеграм-каналах привела його до шляху, завдяки якому хлопець опинився в рядах активістів “Жовтої стрічки”.
“Я отримав мотивацію відстоювати своє і робити те, завдяки чому я можу віддячити тим, хто захищає мене з 2014-го року, щоби показати: це все було не дарма. Через декілька тижнів я придбав свій перший жовтий маркер”, – розповідає Ілля.
На думку хлопця, суть його роботи полягає в тому, що він показує та доводить значущість історії, значущість людей, що захищають її зі зброєю. Для нього також важливо показати людям, які були вимушені втекти від повномасштабного вторгнення з північної частини Луганщини до районів, окупованих з 2014, що тут – не Росія.
“Ну і, звісно, лякати колаборантів, окупантів та всю цю шайку”, – додає хлопець.
Координатор пояснює: рух вирішили створити тому, що бачили потребу в координованому спротиві, в створенні символу надії, який надихатиме чинити опір. Так ця ідея й виникла. З кожною тисячею нових активістів ставало все складніше вести комунікацію. Тому було прийнято рішення про перехід у повний діджитал: створили 3 чат-боти для спілкування з ними.
Саме через чат-боти “Разом” відбувається робота місцевого координатора з кожним активістом. Він є анонімним для обох сторін: там можна отримати поради, макети на друк, ідеї, слова підтримки. Після виконаного завдання, у випадку, якщо вдалось зняти результат роботи на фото чи відео, надсилаються файли та перевіряються координатором.
Попри дев’ять довгих років, проведених в російській окупації, люди там не втрачають віру. Активістка Ганна каже, що вважає своєю метою нести для українців, що повірили в постійність окупації, меседж: “ми поруч і сюди обов’язково повернеться Україна”.
На її думку, все це важко, але доки є надія, віра, любов – спротив триватиме. Ганна згадує слова, що сказав Віктор Франкл, сидячи у фашистському німецькому концтаборі:
Ви можете забрати у мене все, крім одного: останньої волі людини – обирати власне ставлення до будь-яких обставин, обирати власний шлях.
Ганна зізнається: її лякає те, що Україна як держава, 9 років спокійно дивилась на те, що її місто перебуває в окупації. Тепер їй страшно, що це може продовжуватись, однак до списку захоплених регіонів додадуться нові адміністративні одиниці.
Ілля доповнює: “У мене є бажання жити в Україні попри всі ці роки навіювання пропаганди. Я знаю, що є такі, які тільки з часом зрозуміли, що вони не згодні з позицією РФ, та почали спротив. Знаю, що є ті, хто взагалі своєї симпатії до України особливо не демонструє. Але я пишаюсь всіма ними”.
Робота активістів дошкуляє окупантам, однак за весь час офіційного існування руху спротиву офіційних коментарів від них так і не з’явилось.
“Наша діяльність не дає їм створити картинку тотальної підтримки чи “русского города”. Якщо вже Путін під час власного виступу говорив “нужно решать эту проблему подполья”, то на місцевому окупаційному рівні там хаос. Вони намагаються проводити кібератаки на нас, замальовувати графіті, відстежувати продажі жовтих стрічок та фарби, створюють фейкові сюжети затримання та арештів для залякування. Без результатів”, – пояснюють координатори.
Ілля каже, що реакція окупантів його не цікавить та не чіпляє, однак визнає: його робота важка з психологічної точки зору.
“Важко через новини, через напругу, що можеш щось не помітити, а це може призвести до неприємностей. Тому до нашої роботи треба ставитися не як до розваги чи жарту, а з повною, абсолютною відповідальністю. Таким, як я, важче сидіти і нічого не робити, аніж показати людям сенс наших дій. Дарма, що вони там щось зривають, перешкоджають. Навіть якщо українці запитають: для чого тобі все це, який в цьому сенс? – я все одно продовжуватиму працювати”.
Координатори визнають: для активістів важлива медійна підтримка з боку українців та українських медіа.
“Людям потрібно демонструвати, що наші сміливі вчинки бачать, їх не забудуть. Тому будь-яке висвітлення в медіа демонструє, що вся Україна обʼєднана. Попри окупацію, ми єдині. І це саме те, що потрібно людям на тимчасово окупованих територіях”.
Це підтверджують й самі сміливці. Зокрема, Ілля вважає, що навіть одна публікація в українських медіа про те, що “учасники «Жовтої стрічки» продовжують чинити опір”, діє не тільки на окупантів у поганому сенсі, а й на всіх наших людей – в хорошому.
“Завжди приємно бачити, що десь говорять про нас – про людей, які теж ведуть свою маленьку, але дуже значущу війну. Будь-яка згадка про нас в ЗМІ приємна не тільки нам, а й тим людям, що захищають Україну, донатять на ЗСУ або просто намагаються зрозуміти, які погляди ми маємо тут, в окупації, що триває дев'ять років”.
Слава Україні! Нехай знають, що десь є Ілля, який продовжує вірити та чекати.
Ганна додає в кінці, що хоче передати людям з територій, підконтрольних українському урядові, повідомлення, яке звучить так:
“Я хочу, щоб люди знали, що тут – на територіях, які в окупації з 2014, – все ще є українці, які з самого дитинства не піддалися впливові пропаганди. Навіть якщо їхні батьки зрадили країну. Хочу, щоб люди знали: на всіх окупованих територіях живуть такі ж українці, яким потрібна допомога ЗСУ, та які на неї чекають”.
Читайте також: Луганськ - не тільки заводи та шахтарі, а ще й культура та перспективи, які ми… втратили
