Окупанти кажуть, що Луганськ - це шахти. Проте в місті лише одна шахта. Вони розвивають наратив про “простий народ”, забуваючи про культурні здобутки. Звідусіль говорять про “перспективи для молоді” в Луганську, але плекають ностальгію за радянським союзом.
Видання ТРИБУН розпитало луганців про те, яким вони пам'ятають своє рідне місто та спростувало кілька фейків.
Шахтарське місто?
Не зовсім.
Російські засоби масової інформації пишуть про Луганськ як про шахтарське та індустріальне місто.
Зазначимо, що всього в Україні 150 шахт, 92% з них розташовано в Донецькій та Луганській областях. Більшість з них нині не працюють через повномасштабну війну чи дії окупантів. Наприклад, у Хрустальному взимку 2023 року російські загарбники законсервували всі шахти, а чоловіків - мобілізували.
А от щодо самого Луганська — все складно. Справедливості заради зазначимо, що Луганщина - справді шахтарський край. У хороші часи, часи підйому вугільної промисловості та високого іміджу гірничої справи в нашій області концентрувалася приблизно третина від всіх шахт України. Але всі вони були зосереджені в містах навколо обласного центру — Лисичанськ, Кадіївка, Сорокине, Довжанськ, Ровеньки, Золоте, Хрустальне тощо.
Словом, усюди, але не в самому Луганську, де номінально лише одна шахта - “Ювілейна” - і розташована вона у селищі Ювілейному, яке приєднали до міста близько 1970 року.
Одного часу містом навіть передавалася легенда, що штольні тягнуться з Ювілейного до меморіалу “Трудівникові Луганщини”. Але це лише черговий міф, яких у місті тисячі.
Тож виходить, що з шахтарського в Луганську — однойменні квартал у смт Ювілейному, торт і той самий “мужик з факелом”.
Чи була культура?
Так! Місто було культурним та цивілізованим. Хоча й до російського вторгнення Луганськ був відірваним від українського контексту культурного життя. Всі знали про фестивалі та заходи у Львові, Києві, Харкові, але про Луганськ була думка, що “там дивитися нема чого”.
Разом з тим, в Луганську розташовувалися два навчальні заклади, що готували майбутніх акторів, режисерів, сценаристів, журналістів, художників та інших творчих людей: Луганська державна академія культури і мистецтв та Інститут культури і мистецтв ЛНУ імені Тараса Шевченка.
Існувала потужна школа фотографії від іменитого японського фотографа Такаші Ітозава з виставками та практиками для охочих у Луганську.
А Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр лагідно українізовував мешканців міста ще до того, як це стало мейнстрімом.
“Наш театр має легендарну історію. Його було створено 15 червня 1941 року. Театр жодного разу не грав вистави російською. І не тому, що ми не любимо російську мову. Просто вважаємо, що треба берегти українську культуру”, — зазначав у інтерв'ю газеті "Експрес" в листопаді 2009 року тодішній художній керівник театру Михайло Голубович.
І хоч нині покійний пан Голубович перейшов на бік окупанта, вже двічі переселенець-театр продовжує плекати українську спадщину під керівництвом Сергія Дорофєєва. До повномасштабного вторгнення - в Сєвєродонецьку, а нині представники Луганського академічного театру облаштовуються у Сумах. У репертуарі театру Щепкіна незабаром будуть вистави як сумської, так і луганської трупи, а також спільні проєкти.
А також кожного року в місті відбувався обласний дитячий фестиваль української пісні "Золотий дударик". Тільки уявіть собі, в ніби зрозійщеному Луганську вже у 2003 році брали участь близько 200 дітей з різних куточків області. Всі вони співали українською. Фестиваль відбувався у три тури і транслювався на обласному телебаченні.
Власні джерела в окупації зазначають, що в тамтешньому суспільстві розкручується наратив про “можливості для простих людей”. Молодим людям обіцяють безкоштовну освіту та різноманітні перспективи для дозвілля, яких начебто при Україні не було. На практиці все значно складніше.
“Зараз у Луганську можна почути, що з приходом Росії нібито взялися розвивати культуру і почали з дітей. Мовляв, тепер вони стали більш вихованими та ввічливими. Але ж як щодо тих дітей, котрі псують тільки-но відкриті спортмайданчики по місту? А як щодо призову хлопчиків у 17 років?”, — говорить луганчанка Лілія Іванченко.
Жінка погодилася розповісти нам про свої відчуття щодо культурної складової окупованого Луганська з огляду на власний досвід життя. У 2014 році вона виїздила з міста, але згодом повернулася через особисті обставини.
“Мені дуже дивно чути, що при Україні всі були бідними та нещасними, була тільки так звана “гопота”. Я маю доньку. Вона, ще навчаючись в школі, писала роботи для Малої академії наук, згодом ходила в театральну студію у місцевий палац культури. В студентські роки доєдналася до молодіжної громадської організації та їздила на літературні читання в “Світлицю”. І це не з моєї подачі, бо мені було ніколи, я шалено працювала. Вона сама якось все знаходила, як і більшість її друзів. Тож на прикладі моєї дитини та її оточення - культурне життя в Луганську вирувало. Я не встигала за її темпом і дуже цьому раділа, бо от в мій час якраз такого не було”, — розповідає жінка.
Її слова знаходять підтвердження й в думках журналіста Олексія Фаліна.
“До того, як росіяни прийшли нас “рятувати” та мені довелося покинути дім (у 2014 році - прим. ред), я однозначно можу сказати, що культурне життя у Луганську було. Звичайно, що територіальна близькість до Росії сильно впливала, та й політична складова відігравала роль. Але попри все були виставки, фестивалі, літературні конкурси, творчі вечори та квартирники. Багато чого було. Наприклад, грав у “Що? Де? Коли?” разом із друзями. Щороку ми проводили всеукраїнський, а подекуди він набував статусу міжнарожного, фестиваль інтелектуальних ігор “Майський жук”. Було масштабно та захопливо”, — пригадує Олексій.
За словами Лілії Іванченко, зараз все в Луганську інакше.
“Нещодавно відкрили величезний молодіжний центр поблизу залізничного вокзалу, однак скільки би діти чи онуки моїх подруг туди не ходили та не розпитували, що там та як доєднатися, - ясної відповіді не отримали. Таке враження, що все робиться задля красивої картинки у соцмережах”, — говорить пані Лілія.
Луганчанка також зазначає, що в місті зараз, на її погляд, дуже бракує місць для дозвілля молоді.
“Звичайно, є молодіжна організація від проросійської партії, але там ніби зомбують дітей. Вже за кілька місяців діти починають говорити інакше — вони повторюють про російське коріння Луганська, про те, що раніше нам жилося погано, хоча як вони можуть це пам’ятати? А найгірше знаєте що? Є колишня однокласниця моєї доньки, що зараз займається зі старшими школярами саме від згаданої партії. Так ось, вони ностальгують по радянському союзу. У мене таке не вкладається в голові”, — обурюється жінка.
Кроки до самоідентифікації
У 2012 році в Луганську з’явилася перша дорожня вишиванка в Україні. Так, саме тут, де тепер хазяйнують російські загарбники. Тоді намалювали 45 метрів орнаменту вишиванки червоним, чорним і жовтим кольорами на дорожній плитці у центрі міста перед пам’ятником Тарасу Шевченку.
"Малювали і діти 5-річні, і літні люди, і молодь - це дуже символічно", - коментував організатор акції В’ячеслав Бондаренко.
Олексій Фалін продовжує думку про те, що незадовго до російського вторгнення ми мали всі шанси відродити свою проукраїнську самоідентичність. З’являлися літературні вечори українською, більш вільно можна було купити книги в українському перекладі, ставало все більше й більше обізнаної молоді.
“Я пам’ятаю вишиванкову ходу у Луганську. Тоді було менше двадцяти людей, але я впевнений, якби не “руська весна”, в 2014 було би вже півсотні, а сьогодні вийшли б тисячі”, - ділиться роздумами журналіст.
В 2013 році в рамках всесвітнього Мегамаршу у вишиванках на вулиці Луганська вийшли 11 людей - громадські активісти та журналісти. Одна з учасниць була у вишиванці, яку їй вишивала бабуся.
“Так, це не було масштабним дійством, проте привернуло увагу та заклало першу цеглину”, — продовжує Фалін.
Олексій також говорить, що на його особисту думку, нам бракувало на той момент кількох поколінь та бажання досліджувати регіон, в якому ми жили.
“Ми самі погано знали свою область, історію та культуру, традиції. От хто знав, що на Луганщині кожного року відбувався фестиваль лемківської культури “Стежками Лемківщини”? І взагалі, ми мали купу потенційно туристично привабливих місць, які б могли посприяти розвитку культури, та, гадаю, мистецтва. Наприклад: Луганський авіаційно-технічний музей та учбова шахта-музей у Довжанську. Всі чомусь знали про музей “Молода гвардія”, а от про Деркульський кінний завод та музей-шахту не чули”, - говорить Олексій.
На його думку, саме радянізація призвела до того, що ми мали на початок російського вторгнення у 2014 році.
“Знаєте, кажуть, що люди були проросійські, а я вважаю, що прорадянські. Російська пропаганда б'є по емоціях та спогадах, ніби підтримуючи небажання людей вчитися та дізнаватися щось нове. Впродовж радянського часу все українське викорінювалося, зворотній процес йшов дуже повільно, хоч і відбувався. Я думаю, що нам не вистачило одного-двох поколінь, аби повернути свій менталітет”, - підсумовує Олексій Фалін.
