Ірина Руденко народилася на території РФ, а з трьох років жила в українському Маріуполі, що на Донеччині. У 2014 році, через початок російсько-української війни, дівчина була вимушена переїхати до Харкова, де здобула вищу освіту, зустріла свого майбутнього чоловіка, працювала та займалася волейболом. Наприкінці лютого 2022 року родина вирушила в Маріуполь. Поїздка в гості до рідних стала початком жаху, адже там дівчині довелося пережити російську блокаду та окупацію міста. Зараз Ірина живе у Чехії, виховує сина та веде блог.
Про пережиті жахи, виїзд з окупації та адаптацію на новому місці – в нашому інтерв’ю.
Ірина ніколи не планувала та не мала бажання покидати рідне місто. До 2014 року вона була впевнена, що обере вищий навчальний заклад саме в Маріуполі, однак російське вторгнення тоді змінило її плани.
Маріуполь був затишним робочим містом, трохи сіруватим, але живим
“Найбільше я любила свій район (Лівий берег). Варто було тільки пройтися бульваром Меотиди від Площі до моря, і компанія друзів на вечір вже була забезпечена. Всі знали один одного, не дивлячись на масштаби міста, і люди тут були відкритими”, — пригадала вона.
Коли почалася війна дівчина саме закінчувала останній клас школи. В її пам’яті відклалися травневі провокації та зачистка міста, а разом з ними – повна невизначеність та нерозуміння ситуації. На власні очі Ірина бачила спалені будівлі, закриті заклади та мішки з піском.
“В нас скасували ЗНО. Згодом оповістили, що ми маємо вибрати інше місто для складання екзаменів. Я обрала Харків, адже там жив мій рідний дядько зі своєю родиною. Подала документи в 5 ВНЗ - 2 маріупольських, 2 харківських та бердянський. Мені подзвонили з кожного та повідомили, що я пройшла на бюджет. Відповідь з ХНУ імені Каразіна прийшла в останній момент. Я не знаю, що тоді мною керувало. Але я в той же день купила останній квиток на потяг до Харкова”.
У 2014 році саме цей потяг привіз Ірину до Харкова – за кілька днів до Дня Незалежності та Дня міста. Дівчина пригадує: тоді її вразила кількість української символіки, вишиванок та патріотично налаштованих людей. Все це було і в Маріуполі, однак – не так масштабно.
Шість років дівчина навчалася у Харкові, паралельно з цим грала за університетську волейбольну збірну, і саме так познайомилася з майбутнім чоловіком. Після випуску з ВНЗ Ірина працювала не за фахом і грала вже за інші волейбольні команди.
“До повномасштабного вторгнення я багато разів поверталась до Маріуполя, і так вийшло, що потрапляла на всі наймасштабніші обстріли (м-н Восточний, Сартана). Памʼятаю, як влітку була на дачі (30 км від Маріуполя в сторону Волновахи), і почались ракетні обстріли з 12 ночі до 4 ранку. Було так голосно і спалахувало так, що здавалось, прилітає в наш двір, але це було десь на відстані 7-8 км”, — пригадала вона.
У свою останню поїздку до Маріуполя Ірина придбала квитки за тиждень до повномасштабного вторгнення, тоді вони ще не розуміли, що незабаром російський диктатор почне наступ.
“Їхали в ніч з 21 на 22 лютого 2024 року з пересадкою в Дніпрі. Тоді ж президент РФ вийшов в прямий ефір з заявою. Ми слідкували за текстовою версією в ТГ-каналах. І вже на шляху до Дніпра мені стало страшно. Я запропонувала чоловіку повернутись назад. Подзвонила мамі, вона сказала, що в Маріуполі тихо. Ми до останнього не знали, як вдіяти, але щось нас змусило їхати далі”, — розповіла Ірина.
По приїзду вона не змогла впізнати рідне місто – все навколо було сірим, навіть погода тоді була зловісною – кам’яні обличчя людей та атмосфера створювали відчуття, що вони потрапили у фільм жахів. Вже тоді відчувалася сильна напруга. На другий день, згадує дівчина, стало легше морально – вийшло сонце, наступ не почався і здавалося, що вже нічого не буде. Родина встигла зустрітися з друзями, прогулятися набережною та провести день у хорошій компанії.
Все почалось 24 лютого о 4 ранку з дзвінка друга з Харкова. Він сказав, що їх бомблять
“Перша думка «Харків бомблять, а Маріуполь ні?». Хоча знайомі мені потім розповідали, що їм було вже на той момент чутно в Маріуполі, в нашому районі було тихо. Ми з чоловіком вирішили поїхати на іншу нашу квартиру, далі від краю міста. Мама відмовилась їхати. На зупинці було повно людей, які їхали на роботу. Ніхто нікуди не тікав. О 7 ранку ми зайшли в магазин, купили мівіну, печиво, 5 л води. Це ж на пару днів, вірно? Піднялись на 4 поверх і в цю ж хвилину пролунав перший потужний вибух. До нас дійшло, що треба спускатись вниз. Ми побачили, як сусіди завантажують валізи і техніку в машину. Вперше зазвучала сирена. Ми пішли до знайомих, які жили на другому поверсі. Ми не розуміли, звідки брати інформацію. Одні писали, що є евакуаційні потяги, але ми не знали напевно. А вокзал на іншому боці міста. Ближче до обіду за нами приїхала мама з вітчимом, це означало, що в їх районі вже гаряче. Ми всі разом поїхали до інших знайомих у приватний будинок ближче до центру міста. Тут ми провели наступний місяць”, — Ірина розповіла про перший день вторгнення.
Протягом наступних чотирьох днів у місті вже було чутно вибухи, однак вся інфраструктура, і навіть транспорт, працювали. Попри це, у дівчини була сильна паніка, вийти з дому вона не могла, і змогла себе опанувати лише на четвертий день, аби дістатися до магазину. Як виявилося вже тоді, на полицях не було ані води, ані м’яса, ані круп. Родині вдалося набрати солодощів та картоплі – це був останній відносно спокійний день.
В ту ж ніч ми вперше дізнались, що таке авіаудар
“Після цього ще пару днів ми спали на підлозі, а потім і взагалі спустились у підвал. Коли відключились всі комунікації, мама з вітчимом під обстрілами бігали добували
їжу. Всі магазини і контейнери були розбиті, там знаходили залишки їжі, в тому числі тухле мʼясо. Сніг збирали з машин (там він був найчистішим) і топили на багатті. Також десь знайшли технічну воду, якою можна було щось помити. На початку березня мама з вітчимом без звʼязку і під обстрілами поїхали на Лівий берег, щоб забрати трьох котів. Двох забрали, одна ймовірно померла від розриву серця. Вже тоді район був розбитий, моста також не було, їхали через Правий берег. На мамі не було обличчя, коли вона повернулась, і вона не стала розповідати, що саме бачила, але було зрозуміло, що трупи…багато трупів. 7-8 березня знову була пауза. Ми пішли до кінотеатру Савона, там приїжджала машина і розливала воду. Потрібно було цілий день чекати в черзі на морозі. Волонтери давали половинку батона, пачку вівсянки, шматок сира і жменю якоїсь мерзлої риби. В самій Савоні розмістили біженців з Волновахи, адже її вже тоді повністю знищили. Після 8 березня почалось пекло. Маріуполь почали гатити з усього можливого без зупинки. Але найстрашнішим були літаки”.
У приватному секторі, де перебувала родина Ірини, була знищена половина будинків, загинуло багато людей. Дівчина каже – їм просто пощастило; снаряди РСЗВ “Град” прилетіли в гараж, де стояла машина вітчима, яка повністю вигоріла разом з каністрами бензину та мішком картоплі; був приліт у вуличний туалет, який стояв впритул до будинку – чоловіки були вимушені вибігати надвір і під обстрілом знищити його, аби полум’я не перекинулося на будинок. В п’ятдесяти метрах від будинку була воронка від авіаудару діаметром близько восьми метрів – вибухова хвиля винесла вікна у домі, споруда пішла по швах, але все ж встояла.
“15 березня о 15:00 в нашому районі стало тихо. Через пів години до нас в будинок прийшли чоловік 10 військових. Вони сказали «всем на выход», перевірили підвал. Поводили себе як господарі-рятівники. Коли я спитала, куди нам тепер йти, один з них відповів «в Россию-матушку»”, — розповіла дівчина про перший контакт з окупантами.
У будинку пара залишалася ще чотири дні, адже не знали, чи є якась евакуація з міста – машини для самостійного виїзду в них уже не було. Центр міста продовжували бомбардувати, однак їхнім районом вже можна було пересуватися, тому родина вирішила сходити на продуктові склади, де вдалося знайти багато їжі та води.
Ми розуміли, що з міста треба виходити
“19 березня взяли по одній сумці з речами й продуктами і пішли пішки в сторону Нікольського. На заправці за містом нам сказали, що туди щогодини їздить автобус. Нас привезли у школу. Оскільки з нами були діти знайомих, нас поселили в теплий спортзал, де був генератор. Інші ж тисячі людей лежали просто серед коридорів один на одному. Хворі після підвалів викашлювали свої легені, страждали в гарячці”.
Ірина та її чоловік чекали автобуси, що йдуть до Запоріжжя – саме туди люди зі вже окупованої Донеччини їхали в першу чергу. Їм вдалося побачити транспорт з написом “Муніципальний транспорт міста Запоріжжя”, однак насправді до обласного центру ці автобуси не йшли – їх перехопили та використовували у своїх цілях росіяни.
“Ми провели у Нікольському ще 9 днів, бо спочатку не могли влізти в автобус, а потім мого чоловіка забрали на фільтрацію у невідомому напрямку. Відверто скажу, я його вже тоді поховала. Як виявилось згодом, його забрали в Старобєшево. Умови були нелюдські, але його принаймні не били, на відміну від інших хлопців йому пощастило. Звідти він не міг повернутися до мене, адже не мав грошей (там же його й обікрали “днрівці”). Тому виїхав на евакуаційному автобусі до Ростова. Звідти вийшов на звʼязок, і я з Нікольського поїхала за ним в Ростов”, — розповіла Ірина.
На території Росії родині довелося пробути два місяці через те, що паспорт чоловіка залишився у Харкові. Окупанти пропонували йому оформлювати громадянство, не визнавали “Дію” та не надавали жодних тимчасових документів для виїзду. Для того, аби забрати паспорт, дівчині довелося заїхати на територію України через Європу – дорога зайняла 10 днів.
Виїжджати Ірина з чоловіком вирішили в Чехію – вибір, в першу чергу, був обґрунтований тим, що їм вже запропонували допомогу з працевлаштуванням.
“Нас прихистили в церкві адвентистів. Пів року ми жили в них, вони ж нам надали все необхідне. Чехія нас зустріла дуже привітно, за що ми їй будемо вдячні до кінця життя”, — розповіла дівчина.
Гуманітарну допомогу Ірині вдалось отримати лише один раз, коли вона їздила до Праги. У маленькому містечку, в якому родина оселилася, цього не пропонували, однак держава сплачувала страховку та надавала щомісячні виплати до моменту, поки дівчина змогла працевлаштуватися.
На своїй сторінці в Instagram дівчина розповіла, що найбільше в Чехії їй подобається гідна оцінка людської праці, медична та страхова система.
“Наразі не плануємо переїжджати з Чехії. Але життя показало, що ні в чому не можна бути впевненими на 100%. Тому ми більше не тримаємось за житло і речі”, — поділилася вона.
Зараз блогу дівчини майже рік. Її мета – зібрати навколо себе українок в Чеській Республіці, і, на думку Ірини, їй це вдалося.
“Це переважно дівчата, які так само не по своїй волі опинились тут. Кожна зі своєю важкою історією, але з усім тим, продовжує жити це життя, нести українське в маси та робить все, щоб наблизити перемогу. Я завжди щаслива спілкуватися з ними. Хотіла б зібрати всіх в одному місці, але важко це зробити, враховуючи, що нас розкидало по всій Чехії”.
Попри маленьку дитину, нову країну та навантаження, дівчина не забуває й про війну: активно проводить збори та акумулює кошти для української армії.
“Я збираю переважно на купʼянський напрямок, адже мій чоловік, а відповідно і більшість наших спільних друзів, з Купʼянська. Наразі там надскладна ситуація. Стараюсь проводити збори щомісяця. Окрім термінових потреб завжди необхідні дрони. Збори дійсно йдуть повільніше, але йдуть, і це головне. Мені дуже допомагає особисто пережитий досвід, я щоразу нагадую людям, що на них чекає, якщо вони перестануть донатити, і тоді збори закриваються швидше”.
Читайте також: Життя в окупації, евакуація та адаптація в Німеччині: історія вчительки з Луганщини
