Дмитро Балховітін до повномасштабного вторгнення фотографував природу сходу й професійно займався альпінізмом. Нині він захищає Україну та знімає побут військових. Нещодавно друком вийшла книга "Донеччина: навколо краси", де зібрані його 300 найкращих світлин, зроблених протягом останніх 15 років.
Про те, чому ці фотографії мають значення та як придбати книгу, Дмитро розповів виданню ТРИБУН.
Про мирне життя
Дмитро – професійний фотограф, альпініст, автор фотоблогу про Донеччину та найкращий пейзажист України 2013 року. Але до цього прийшов не відразу — він почав фотографувати у 2006 році, коли йому було 32, і ось вже понад десятиліття закарбовує у часі неймовірну природу Донецької області.
“У мирному житті я був фотографом, альпіністом, гідом. Я викладав фотографію у дитячому творчо-спортивному таборі «ЕкстреМал». Там діти займалися альпінізмом і вчилися фотографувати. А у 2019 році я створив у Краматорську дитячу школу фотографії Photo Vision. Проте вона недовго проіснувала: ковід почався і зламав усі довгострокові плани”, — розповідає Дмитро.
Альпінізм посідав почесне місце у житті Дмитра тісно переплітаючись із фотографією.
“Ми багато подорожувати з дитячим табором. Тренування взагалі відбувалися в Житомирській області біля Коростишева, там багато різних кар’єрів. Також були в Грузії, Чорногорії, Єгипті, як це не дивно може звучати. Так і їздили. Взимку – Єгипет, влітку – Чорногорія, Грузія й Україною”.
“Я навіть не можу сказати, що це виключно була робота. Бо це і хобі одночасно. Це було моїм життям. Цьому ж я вчив і дітей. Робив цікаві знімки, які перемагали в різних конкурсах, навіть National Geographic публікували в себе деякі світлини”, — говорить пан Балховітін.
Популяризатор природи Донеччини
“Моє найбільш улюблене місце на Донеччині - річка Кальміус. Я із задоволенням завжди туди їздив, і по кілька разів на рік. Пішки ходив вздовж берега. Дуже сумую. Не знаю, що там зараз, бо давно вже не був”, — розповідає Дмитро.
Фотограф говорить, що Донеччина - це простір.
“Можна дивитися на степ та терикони як на щось малоцікаве, а можна навпаки - як на простір. Степ – це простір. Це така природна система, в якій найбільша кількість рослин на квадратний метр, умовно кажучи. Це ліс догори ногами”, — пояснює Дмитро.
Він може довго і з любов'ю говорити про степ.
“Степ, він… змінюється навесні, починаючи з березня. І до серпня він змінюється постійно. Різні кольори. Тобто з‘являються одні квіти, через два тижні змінюються іншими. І так постійно цей процес відбувається. У серпні вся трава, рослини жовтіють. Особливо якщо це відбувається в якійсь місцині, де є граніт. Як на Приазов‘ї, наприклад. То це взагалі фантастично виглядає. Тому так, Донеччина і Луганщина – це степ, це терикони, але це цікаво. А тим більше тут є що і під землею подивитися!”, — натхненно говорить Дмитро.
До повномасштабного вторгнення чоловік влаштовував екскурсію на байдарках гіпсовими копальнями під Бахмутом.
“Там вже не відбувається видобуток гіпсу, збереглися дуже атмосферні печери, куди можна було зайти й просто погуляти. А є там одна копальня, вона майже повністю затоплена водою. Стеля там тримається на гіпсових колонах! І ми там ходили на байдарках у грудні 2021 року”.
Дмитро говорить, що то було казково. І дивлячись на фотографії, в це легко віриться.
“Якщо ви дивилися «Володаря Перснів», там є момент, коли герої потрапили в зали із величезними колонами великого царства і міста гномів “Морію”, - ось таке враження від цього підземелля. Тільки воно ще затоплене водою, ти пливеш на байдарках, навколо темрява та подекуди відбивається світло ліхтарів. Це так містично й магічно водночас!”
Та сама книга
Всі фотографії у книзі “Донеччина: навколо краси” були зроблені в проміжок між 2008 та 2022 роками.
“Я хотів показати, яка Донеччина була до війни. І тим більше, що зараз більшість міст відомо, в якому стані перебуває. Там у деяких місцях дуже запеклі бої, наприклад, під Бахмутом. Деякі місця взагалі окуповані з 2014 року, і важко уявити, що там зараз відбувається”.
Але Дмитрові знадобилося багато часу для того, аби наважитися поділитися зі світом знімками.
“Ідея створення власної книги була в мене давно, але під час служби загострилася. Я багато думав: чи буде доречно? Чи ні, не на часі? Майже рік вагався. Радився з друзями та рідними. Врешті-решт мої близькі мене переконали. Вони і взяли на себе весь процес друку”, — говорить Дмитро.
Фотограф говорить, що всім займалися ті, кому він повністю довіряє.
“Я віддав близько пів тисячі фотографій та розповів про те, які маю ідеї. Яна Синиця, керівниця проєкту “Шлях, позначений сіллю”, створила чернетку цієї книги. Михайло Кулішов відповідав за дизайн, Оксана Дрогомирецька редагувала, Ніна Басок — переклад англійською. Рецензував Артур Аросян, а друкували HUSS”, — розповідає фотограф.
Загалом, на 288 сторінках розміщено 300 світлин Донеччини і всі вони мають значення для автора.
“Мені важко сказати, які фотографії мають найбільше значення. З певними світлинами пов'язані якісь більш значущі спогади. Я, наприклад, майже кожної осені їздив на Кам’яні могили. Кожна поїздка давала якусь цікаву світлину. І от все це потрапило до книги. Тому виділити якусь одну світлину чи там кілька світлин важко. Кожна щось нагадує про якусь поїздку”.
Придбати книгу "Донеччина: навколо краси" можна ТУТ за 1450 гривень. Автор наголошує, що прибуток від продажу передаватиметься на потреби військових України. Доставка по всьому світу.
Від альпініста до окопів
Дмитро — переселенець. Війна наздогнала його не вперше.
“Я з Донецька, до 2014 року мав стале життя там, але війна змусила нашу родину переїхати. Так у 2017 році ми переїхали в Краматорськ, купили будиночок. Саме тут ми зустріли повномасштабне вторгнення”.
Як і вся Україна, прокинулися від вибухів вранці. Того ж дня, 24 лютого, Дмитро доробив домашні справи, зібрав речі, а наступного дня вже був у військкоматі.
“Я відчував, що маю боронити Україну. Весь час, коли я займався фотографією, то намагався показати, яка Донеччина красива! Вона не така, як уявляють більшість людей. І потім не піти, не захищати – це якось неправильно”, — пояснює Дмитро.
Він одразу потрапив до Донецької бригади територіальної оборони, у батальйон Краматорський.
“В ньому я зараз і несу службу. Спочатку ми були біля Святогірська, потім звільняли Лиман, потім нас перекинули у Луганську область на Сватівський напрямок. І зараз ми на Авдіївському напрямку”.
Дмитро зазначає, що нині він робить дуже мало фотографій.
“Насправді я не багато роблю фотографій. І більшість з них зроблені саме в окопах. Такі вони, побутові більше, тому що я, як командир взводу, не маю часу займатися фотографією”.
Світлини з окопів - вони про повсякденне життя.
“Це світлини побутові: хтось стоїть на посту, інший готує їжу, хтось просто лежить відпочиває, котик поруч спить чи там… коли в нас ще, пам‘ятаю, торік з‘явився старлінк. Не було ніякого зв‘язку і нам волонтери подарували старлінк, то ми купили генератор, заводили його на кілька годин, і всі, хто був вільний від чергування, сиділи в окопі, і там фотографія: ряд людей сидить з телефонами. Всі зв‘язуються з рідними, розмовляють чи щось дивляться”.
Дмитро говорить про те, що не зважаючи на всі перипетії життя, він мріє продовжувати фотографувати рідну землю.
“Якби не повномасштабна, я б продовжував робити те, що робив. Популяризував би Донеччину як красиву й туристичну, куди можна приїжджати й дивитися, отримувати неймовірні враження”.
