Катерина Савченко виросла в багатоквартирному будинку серед приватного сектору, де всі знали один одного. Вона пригадує дитинство в місті широких тротуарів, пікніки в парках ВЛКСМ, 1 Травня та на третьому кілометрі, біля річки Ольховка, абрикосові алеї по вулиці Комунальній, що ставала помаранчевою в серпні, концерти класичної музики в коледжі культури і мистецтв щосуботи, україномовну школу, де класна керівниця закохала її в українську літературу, світанки на трибунах маленького поля на Авангарді, заварні тістечка з мамою у сквері біля пам'ятника Божої Матері, готель "Україна" і занедбані будинки старого міста, книжковий в ТЦ "Центральний", де вперше побачила "Триста поезій" Ліни Костенко, концерти "Океану Ельзи", які збирали тисячі людей. Вона пам'ятає Луганськ іншим — українським, затишним, своїм. І хоч окупація зробила його чужим і холодним, пам'ять про те місто живе в кожному, хто звідти родом.
Місця, де залишилося серце
Катерина жила в зеленому районі, в багатоквартирному будинку з приватним сектором навколо.
"Там всі знали один одного. Тому було дуже затишно і комфортно завжди", — згадує вона.
У дитинстві це були прогулянки парками 1 травня, ВЛКСМ або парку на 3 км, біля річки Ольховка, де часто з родиною влаштовували пікнік. Але найтепліші спогади залишилися й про інші місця. Наприклад, набережна Луганки біля прохідної на заводі ОР (Жовтневої революції) — приходили туди з друзями з іншого району.
"Ми любили сидіти там на галявині. Це місце здавалось дуже затишним", — каже Катерина.
Трибуни на маленькому полі на Авангарді — вона приходила туди з друзями. Увечері — обговорювати тисячі тем, які турбують у 16-17 років, ділитися таємницями, вранці — зустрічати світанки.
"Там завжди було дуже тихо і спокійно. Це місце наче огортало теплом. Напевно, я сумую за цим місцем найбільше", — визнає вона.
Сквер біля Мегарому — там пройшли перші побачення з майбутнім чоловіком. Годинами сиділи в тіні дерев.
Вулиця Комунальна від пам'ятника трудівнику вела додому. Майже біля кожного будинку росли абрикоси.
"Найбільше я любила її в два періоди. Перший — квітучою весною, коли вулиця була наче в пухнастих хмарках. А той квітковий аромат... Другий період — серпень, і вулиця ставала помаранчевого кольору, абрикосово-медовий аромат збивав з ніг", — описує Катерина.
Школа, музика, книжки
"Найкраща класна керівниця закохала в українську мову, літературу та історію. Шкільне подвір'я також дуже значиме, все починалось з нього. Зранку — уроки, вдень або ввечері — точка збору для подальшого шляху", — каже вона.
Катерина навчалася в музичній школі. Щосуботи у коледжі культури і мистецтв проходили концерти класичної музики. Мама купувала їй абонемент.
"На пару годин я залишалась з музикою на самоті. І це було чудово", — згадує дівчина.
Сквер біля пам'ятника Божої Матері — через дорогу був садочок. Іноді, забираючи доньку, мама заходила в магазин "Леонтіна".
"Ми купували найсмачніші заварні тістечка. Переходили дорогу, сідали на лавочці і з'їдали по тістечку, і я розказувала, як пройшов день", — пам'ятає Катерина.
Готель "Україна" і вулиці старого міста — особлива любов.
"У підлітковому віці в мене стався протест до занять з музики, і я прогулювала заняття з сольфеджіо та музичної літератури. І пару годин на тиждень я ходила старим містом і розглядала, на жаль, занедбані і майже зруйновані старі будинки. І уявляла те, як би їх відновили. А доходячи до готелю, я зупинялась, роздивляючись кожну деталь", — розповідає вона.
Бібліотека на кварталі Єрьоменка стала особливим місцем.
"Вдома було небагато книг української літератури. Інтернет був ще занадто дорогим для частого користування. А ще треба було читати книги, які дали на літні канікули. Щотижня я приходила за новими книгами. І занурювалась в українську літературу", — згадує Катерина.
Книжковий на останньому поверсі в ТЦ "Центральний" — можливо, він відкрився лише в 2013-му, або вона його для себе відкрила лише тоді.
"Я пам'ятаю це відчуття, коли ми приходили з подругами розглядати там книжки. Там я побачила вперше "Триста поезій" Ліни Костенко. Пізніше мій чоловік, тоді ще хлопець, і друзі подарували мені по примірнику. Ці примірники й досі чекають на мене вдома, в Луганську", — каже вона.
Кафе "Сніжинка" працювало ще в 2000-х.
"Ми ходили туди з мамою на день народження чи якісь інші свята за найсмачнішим морозивом з фруктами і шоколадом у світі", — усміхається Катерина.
"Океан Ельзи" і вишиванки
Найзнаковішими подіями її підліткового віку стали два концерти "Океану Ельзи". Перший — на День міста в 2011 році.
"Мені здається, жоден День міста і жодна інша “зірка” не збирали такої кількості людей на площі. Всі в унісон співали кожну пісню. Хтось у натовпі кричав "Славко, я хочу від тебе дітей" на моменті, коли Вакарчук роздягався під пісню "Кішка"", — пам'ятає Катерина.
Другий концерт — тур "Земля". Стадіон також був повністю забитий людьми.
"Всі співали і, здається, були щасливими. І досі цікаво, що пішло не так з тими людьми, які були на цих концертах і зовсім незадовго опинились по інший бік…”, — каже вона.
Знаковою подією стала вишиванка на тротуарі біля пам'ятника Шевченку.
"Мені так подобалось це. Здається, того ж року в мене з'явилась перша вишиванка, куплена в Луганську. На жаль, через сотні переїздів вона не зберігалась", — шкодує Катерина.
Їй подобались ярмарки до Дня міста — було в них щось дуже тепле. Запам'яталася виставка сучасного мистецтва молодих митців під естакадою залізничного вокзалу.
"Там були цікаві роботи. І пам'ятаю відчуття суму, що обрано саме таке місце", — каже вона.
Найголовнішими святами були День міста і День шахтаря. Луганськ Катерина описує як суворий, втомлений на перший погляд, але з теплою душею. Неповторним його робили люди.
"Але відкритість і розкрита душа, коли ви стаєте ближче. Я поїхала на навчання в 17 років в 2013 році. І мені важко напевно робити висновки, адже у мене в пам'яті сприйняття через юнацький максималізм. Але за рік навіть деякі чудові, як здавалось, люди в одну мить стали абсолютно чужими", — каже Катерина.
Після початку окупації місто змінилося.
"Місто стало чужим. Я не знаю, як це описати. Усі ці місця, про які я писала вище, не викликали більше теплих емоцій. Я бувала в окупованому місті. І воно стало чужим. Іншим, холодним", — визнає вона.
Але Катерина переконана: душа Луганська жива досі.
"У людях, які за нього боролись і борються досі. У людях, які несуть пам'ять про місто і спогади, пов'язані з ним. У людях, які не дають забути, що це — Україна. У людях, які мають хоча б маленьку віру, що всі ми ще будемо вдома, зустрінемось на Дурацькій і підемо на Театральну площу на концерт "Океану Ельзи". І тих, хто там чекає на нас", — каже вона.
Душа міста — в кожній домівці тих, кому довелось покинути дім, і в кожній домівці тих, хто досі там чекає на синьо-жовтий прапор.
"Його душа в запаху сирості і сірості на початку березня, абрикосовому цвіті та вже стиглих спечених на сонці абрикосах. Запаху степу, коли від'їжджаєш від міста. В запаху вугілля. В запаху боїв під Луганськом в 14-му році", — перераховує Катерина.
Душа міста — у голосі на залізничному вокзалі, який сповіщає, що на першу колію прибуває нічний фірмовий потяг 20 (Лугань) сполученням Київ–Луганськ. У славені, який лунав на лінійці в кожній школі. У завиванні вітру зі степу. У будівлі залізничного й автовокзалу, у знищеній будівлі аеропорта. У прикордонній частині, яка тримала бій під гімн України.
Катерина сумує за абрикосами на розпеченому сонці — вони були зовсім інші. За шахтарським тортом, який ніколи сильно не любила, але хоче відчути той смак.
"Це не зовсім символ міста для більшості. Але для мене і моїх друзів — так. І це слойка з сиром від "Добродії", і слойка з вишнями, які продавались в магазинчику на зупинці біля школи. І навіть в найкращих пекарнях Києва я не знайшла схожих смаків", — каже вона.
Сумує за тим, як інакше відчувалися зима й літо через сухе повітря.
Відчуття приналежності
Що для Катерини означає сьогодні бути луганчанкою?
"Пам'ятати і нагадувати всім, що це наш дім. Говорити про нього з любов'ю, говорити про тих, хто чекає. Продовжувати всім серцем любити це місто", — каже вона.
Катерина цитує книгу Катерини Зарембо "Схід українського сонця": "це Атлантида, яка, хоч і існує в реальному часі та просторі, має дуже мало спільного з тією, яку ми пам'ятаємо".
"Але ми маємо нести цю пам'ять. Бо хто, якщо не ми?", — питає вона.
Молодим людям, які ніколи не бачили Луганськ мирним, Катерина хоче розповісти:
"Це місто широких вулиць саме для пішоходів. Я десь прочитала думку когось з луганців, що наші широкі тротуари — це мрія для будь-якого урбаніста. Що люди йшли до РАЦСу розписуватися в вишиванці — так, це не було масовою історією, але я знаю таких людей. Що літо там відчувалось зовсім інакше, ніж тут. Бо сухе повітря, пекуче".
Загалом вона радить прочитати "Схід українського сонця".
"Думаю, для багатьох це було б відкриттям, і менше людей дивувались, а як це ти з Луганська і так чудово говориш українською. Перша моя спроба заговорити українською була в 2013-му, коли я приїхала навчатись в Київ. І дівчата в гуртожитку щиро були здивовані, що я знаю і розмовляю українською", — завершує Катерина.
Читайте також: Учитель, що розкопав минуле: Сергій Локтюшев і народження археології Луганщини.
