Перша звістка про смерть українського журналіста часів Незалежності облетіла тогочасних медійників 13 березня 1997 року, коли у закинутій будівлі котельні поблизу київських Жулян було знайдено тіло поета та журналіста Петра Біливоди-Шевченка з Біловодська, Луганської області. Цього року рідні та друзі будуть згадувати його двічі – в день 27 роковин з дня загадкової загибелі та в день 70-ї річниці від дня народження.
Журналісти ТРИБУН спробували детально дослідити робочий шлях та творчий доробок письменника, віднайшли спогади його рідних, друзів та колег, аби розповісти читачам про визначного земляка.
Для Біловодщини, яка ніколи не заявляла про себе яскравими літературними талантами, постать Петра Миколайовича Шевченка мала би стати сакральною. Однак, на жаль, згадували його рідко та вимушено, коли у шкільних календарних планах з’являлись уроки літератури рідного краю. Тоді діти вивчали його вірші, аби продекламувати перед вчителями, для звіту в районний відділ освіти робили фотографії навпроти пам’ятної таблички, встановленої у Біловодській школі №2. Але про нього треба було пам’ятати не два рази на рік, а кожного дня. Пам’ятати та нести в голові його образ, дивитись на рідний біловодський край його поетичними очима. А згадував біловодський край у своїх творах поет часто:
“У райцентрі - футбол. На трибунах
повсідались діди і дядьки.
Їхні руки кріпкі, їхні ноги прудкі
перевтому забули.
Плечі - скинули зайві літа.
Рухи - стали моторні,
перевтілились в крик і, як птах,
вилітають із горла.
І шугає той птах за м'ячем -
розтинає повітря мечем:
так у Дикому полі
здобували і волю, і долю”.
Петро Миколайович Шевченко народився у Біловодську 2 серпня 1954 року у сім’ї державного службовця та однієї з найкращих в регіоні учительок української мови та літератури, від котрої майбутній поет та журналіст й дістав визначення свого життєвого шляху, пов’язаного з творчістю.
“Петро – весь у матір. Лагідний за характером, але непоступливий у принципах. Мабуть, тому й мав багато друзів по всій Україні”, – згадував земляк поета, письменник Василь Старун.
Поет закінчив Біловодську середню школу №2, рік був літературним працівником місцевої районної газети і вже тоді здобув авторитет у значно старших за віком колег. Пізніше Петро Шевченко розпочав навчання на філологічному факультеті Луганського державного педагогічного інституту ім. Тараса Шевченка, друкувався на сторінках газети “Трибуна студента”. А 30 листопада 1973 року на сторінках цієї газети з’явились його перші поезії.
Після закінчення університету Петро Шевченко взяв шлюб із Галиною Гнатенко, жінкою, яка неодноразово з’являлась у його ліричних, романтичних творах.
“У дружини – волосся духмяне.
Сниться їй,
наче квіти вона поливає”.
Про теплі та взаємні стосунки пари у книзі спогадів “Винахід Петра Біливоди” згадали майже всі, хто знали подружжя близько. Сама Галина Шевченко згадувала, що останні вірші, написані поетом, датовані близько 1987 року. Жінка переймалася, що сімейними турботами відняла у нього здатність писати.
“Коли я сказала йому про це, він відповів, що занадто щасливий. «Поет має бути нещасним, щоб народжувались справжні вірші», казав він. Я не думаю, що Петя не писав вірші тільки тому, що був щасливий. Ми були щасливі вдвох завжди, всі ці двадцять років. Не проходило ані дня, щоб ми не сказали один одному: «Я люблю тебе». Просто його надто захопила журналістика”.
Серйозну журналістську діяльність чоловік розпочав у “Молодогвардійці”, яка навіть за сучасними відгуками його колег, була однією з найкращих газет тогочасної Луганщини, видавалася українською мовою, до якої у Петра Шевченка було особливе шанобливе ставлення. Галина, дружина поета, писала:
“Я інколи говорила йому: «Пиши російською, тоді більше людей зможе прочитати твої вірші». А він відповідав, що йому боляче й образливо бачити, як помирає така прекрасна мова, як українська, тому нехай буде менше тих, хто зрозуміє його вірші без перекладу, але він хоче писати нею. Він по-справжньому любив свою Україну і хотів, щоб вона була, щоб не зникла мова його батьків, щоб люди, які говорять нею, не відчували себе у власній країні людьми «другого сорту»”.
“Набрав у скрині дерев'яних слів,
якими батько й мати говорили,
якими і голубили, і били,
якими батько дривітню робив,
А мати грубку розтопляли.
І їхній світ дорівнював словам”.
До всеукраїнського читача Петро Шевченко вперше звернувся у 1981 році в альманахові “Вітрила”, однак вже під знайомим нам псевдонімом – Петро Біливода. Існує кілька версій, чому поет обрав писати свої вірші саме під цим іменем. Обидві версії мають місце у спогадах його друзів. По-перше, митець хотів підкреслити зв’язок із рідним краєм – Біловодщиною. По-друге, він свято вірив, що в історії української літератури може бути лише один Шевченко – Кобзар. З того часу всі свої вірші чоловік підписував іменем Петра Біливоди, а ось в журналістиці так і залишився Петром Шевченком.
У деяких віршах поета ще у другій половині XX століття лунали мотиви місцевої біловодської говірки, за яку тоді Петра Біливоду навіть критикували, мовляв, не варто засмічувати мову. А от сучасні дослідники його творчості, наприклад, Віктор Філімонов, констатували:
“Петро Біливода, здається, першим в українській поезії (зауважимо: це предмет спеціального дослідження) увів суржик, відверто непоетичний (тобто сильно прозаїзований) у свою лірику. Причому ввів його не тільки як чужий голос персонажа, але й помітив ним авторське мовлення”. Рядки слобожанською говіркою звучать у вірші “На восьме марта”, “Лист до брата”, “Дім”, – у всіх цих віршах поет говорив про родину та малу батьківщину.
“На восьме марта маму поздравлять
я буду, кажеться, опять по телефону,
возьму талон минут на двадцять п‘ять
і закажу напівзабутий номер”.
Паралельно із діяльністю поетичною, продовжувалась й журналістська робота. З часом “Молодогвардієць” закрили, тоді Петро Шевченко став кореспондентом “Незалежності”, а опісля вже - власним кореспондентом столичного видання “Киевские ведомости” по східному регіону.
“Він не відповідав кіношним стандартам журналіста – був тихим, скромним та неметушливим. Він був схожий на лагідного шкільного вчителя, на мудрого філософа, на ліричного, тонкого поета із сумними очима, які сяяли зсередини теплим постійним світлом. Він і був – вчителем, філософом, поетом, тому що був справжнім журналістом. Людиною, якій цікаве життя у всіх його проявах. Людиною, яка шанувала життя та намагалась зробити його краще”, – писала про свого колегу Лариса Троян, заступниця головного редактора “Киевских ведомостей” у 2004 році.
Активна робота в журналістиці викликала у письменника інтерес до громадського життя. Це, своєю чергою, завершилося обранням його депутатом обласної ради, де Петро Шевченко працював у комітеті з питань культури. Із особливою енергією та завзяттям поет брав участь і в передвиборчій компанії пана Щекочихіна – журналіста, який балотувався до Верховної ради СРСР та був туди обраний від Луганська не без активної допомоги Петра Шевченка, який на той момент дійсно вже розпочав для себе новий етап – політичний.
А вже у 1994 році сталося знайомство, яке, безсумнівно, змінило хід життя поета. Місцевий підприємець, що ніколи не займався політикою, вирішив балотуватися на посаду мера Луганська. Цією людиною був Олексій Данілов, який зараз обіймає посаду голови РНБО України.
Тоді 31-річний бізнесмен шукав когось, хто зможе його проконсультувати, допомогти побудувати передвиборчу кампанію. Першим на думку спав саме Петро Шевченко, який був частиною “демократичної тусовочки” у місті.
“Ми збирались вдома у Петі – так його називали друзі і всі ті, з ким він близько сходився в процесі реалізації тієї чи іншої ідеї. І не було у такому звертанні навіть натяку на зневагу – Петю якщо не любили, то поважали всі”, – писав політик у своїх спогадах про поета та друга.
У кімнаті журналіста, зовсім невеликій, в якій ледь поміщались диванчик, письмовий стіл та книги – в найбільш демократичній обстановці, яку тільки можна було уявити, – група демократів-ентузіастів влаштовувала свої зустрічі. Там вони обговорювали ситуацію в Луганську, плани реорганізації громадського життя, передвиборчу кампанію.
Для Олексія Данілова, Петро Шевченко став провідником у світ політики. Саме він досліджував помилки, яких припускався майбутній мер міста, саме він навчав його спілкуванню з людьми, вмінню дискутувати на соціальні теми. Це і допомогло Данілову стати головою міської ради.
На пресконференції 1997 року генерал СБУ Землянський, з яким у Данілова, тоді вже мера Луганська, виник конфлікт, звинуватив журналіста Петра Шевченка у написанні замовних матеріалів про очільника міста. Знаючи характер Петра, його особливу жагу до правди та чесності, генерал мав на меті не просто образити медійника, а й похитнути його із зазвичай стійкої позиції. І треба визнати – йому це вдалося, більшої образи Петро Шевченко у своєму житті не зазнавав. Він дуже переймався, чекав, що хтось-таки захистить його добре та незаплямоване ім’я.
Однак захисту не було, навпаки, після цієї заяви генерала СБУ розпочалась справжнє цькування поета та журналіста. Зі спогадів Данілова, одного разу Петро зізнався, що за ним стежать, навіть вказав на машину – білу “сімку” з темними вікнами. Тоді він сказав: “Ці люди постійно мене переслідують”.
Для людей, які тоді переслідували журналіста, Петро Шевченко дійсно був небезпечним. У газеті він публікував матеріали, які могли пролити світло на прізвища народних депутатів, що вели бізнес на території Луганської області. Крім того, за спогадами друзів, редакція намагалась врятувати його від удару: надмірно критичні статті про обласну луганську владу в "Киевских ведомостях" відряджали писати їхнього кореспондента з Києва.
Та це не вберегло чоловіка від трагічної загибелі.
12 березня 1997 року, о 08:16 ранку поїздом №20 Луганськ-Київ до столиці прибув поет Петро Біливода. На Центральному вокзалі його зустрів кур’єр газети “Киевские ведомости”. Петро попросив отримати в касі його гонорар. Сказав, що прийде в редакцію після обіду. Розстались вони близько 09:00 години ранку. Відтоді ніхто з друзів живим його не бачив.
Першою на сполох забила дружина поета – вона відчувала, що щось не так. Петро їй не зателефонував, не повідомив, що прибув до Києва. Вірний друг поета, Сергій Чирков, разом із дружиною на 20 годину вечора того ж дня обдзвонили пункти швидкої допомоги і відомі їм лікарні. У морг телефонувати не наважились.
“12 березня 1997 року виявилося найдовшим з усіх, що випадали мені у житті. Для Петра воно стало ще й останнім”, – писав товариш поета.
Напруга двох днів пошуків розрядилася гіркими сльозами, і це принесло полегшення, написав Сергій Чирков пізніше про день, коли тіло мертвого поета та журналіста з Луганщини знайшли повішеним у напівзакинутій котельні поблизу київських Жулян.
Слідство так і не змогло знайти крайнього у довгому ланцюгу. Єдиний висновок, який твердо можна зробити після прочитання понад 300 сторінок щирих, теплих та болючих спогадів про Петра Шевченка-Біливоду: жодна людина з його оточення не вірить у офіційну версію слідства. Ніхто навіть не пропонує замислитись над тим, а чи міг їхній Петя, який приносив світло у життя кожного, кого зустрічав на своєму шляху, написати передсмертну записку та добровільно накинути зашморг на шию.
“Хотілося, щоб кожний український читач, хто познайомився бодай з однією поезією Петра Біливоди, відчув особисту втрату – на українському Геліконі вбито ще одного справжнього митця; усвідомив: вбивство поетів – ознака хворобливо-загрозливого стану суспільства, держави в цілому”, – писав Роман Корогодський.
Десятий рік могила Петра Біливоди знаходиться в окупованому Луганську. Підходить до кінця вже другий рік окупації його рідного селища, що почалась з початком повномасштабного вторгнення. Окупанти хочуть знищити минуле українського народу, стерти нашу пам’ять, приписати собі найвизначніших митців, і єдиний спосіб протистояти цьому – пам’ятати.
“Я вмер учора, та моя душа
Мені лишитись серед вас звеліла,
І я лишився – що я мав робити?
І разом з вами їсти й пити
Я посадив своє порожнє тіло.
Ми поминали разом день вчорашній,
Ламали хліб за світлий день прийдешній,
Але душа пригубила вже чашу
І хліб зламала інший, нетутешній.
А я сидів і плакав разом з вами,
А я сидів і плакав разом з вами,
А я сидів і плакав разом з вами,
Від вас узятий чорними вітрами”.
