Луганська область – це промисловий регіон, в якому ще до повномасштабного вторгнення працювало чимало заводів та фабрик. А свій початок історія розвитку промисловості на Луганщині бере від виявлення та подальшого видобутку вугілля. З чого ж все почалося?
Про це далі у матеріалі ТРИБУН.
Початок видобутку
Перший рудник, який і започаткував розвиток вугільної промисловості на Донбасі, розташовувався в урочищі Лисича Балка, яка згодом стала фундаментом для формування міста Лисичанськ, що на Луганщині.
Рудник був частиною Луганського ливарного заводу та призначався для його забезпечення кам’яним вугіллям. А пізніше – ще й для Чорноморського флоту, навколишніх промислових вузлів та населення.
Директор ливарного заводу Карл Гаскойн казав, що будівництво шахт потрібне для того, щоб вберегти ліси від повного знищення.
"Пошук кам'яного вугілля та видобуток його на мене покладено як найголовніші доручення з тим наміром, щоб цим на кораблях Чорноморського флоту, у фортецях і навіть у всьому тому краю замінити вживання дров, а ліси, які там дуже недостатні, – від скоєного винищення зберегти. За цим мені було доручено намагатися відкрити вугілля в таких місцях, звідки б на суднах його доставляти до Чорноморських портів і різних місць тамтешніх губерній", – Карл Гаскойн.
Закладення рудника відбулося під керівництвом англійського гірника Томаса Ропера, який приїхав на Донбас саме з метою вугільних розкопок. Місцезнаходження Лисичої балки виявилося дуже придатним для видобутку вугілля, бо геологічно там розташовувалося декілька кам’яновугільних пластів на невеликій глибині. Відкриття та початок роботи рудника відбулося у грудні 1795 року. Він являв собою групу шахт, перша з яких знаходилася на глибині 36, 21 метри.
Вугілля видобували шляхом горизонтального заглиблення у надра, тому коли шахтарям траплялися перешкоди через відсутність повітря - на тому місці будувалася нова шахта. Таким способом відбувалася вентиляція всього підземного приміщення. А для того, щоб уникнути обвалу, робітники ставили за собою дерев’яні стовпи.
У наш час робота шахтарів більш механізована та оснащена технікою. А в минулому вони користувалися кайлом, молотом та залізним клином як основними інструментами праці. А для перевезення вугілля від вибою до підйому використовували тачку та сани. Всі роботи виконувалися вручну, за винятком підйому вугілля, для якого застосовувались прості механізми – ручна або кінна тяга.
З часом на руднику з’являлося все більше шахт, та станом на 1798 рік щомісячно робітники видавали від 327 до 409 кг вугілля. А за перший рік роботи – понад 212 948 кг. Про це директору ливарного заводу звітував новий керівник рудника Адам Сміт. Після смерті одного із шахтарів зросла необхідність у медичному персоналі, й згодом була введена нова посада – молодший лікар.
Початок продажу вугілля
Після перших років видобутку вугілля та його передачі до Луганського заводу, Карл Гаскойн наказав продавати весь нереалізований матеріал по ціні 4 копійки за 16 кг. Об’єм видобутку постійно зростав, а продуктивність працівників – ні. За розрахунками англійських спеціалістів, кожен шахтар зміг би видобувати 327 кг за зміну, а цифра залишалася лише близько 212 кг. Але все ж станом на 1799 рік із 4,5 мільйонів кг видобутого вугілля було продано 568 тис.
До речі, цей рудник був першим і в коксуванні кам’яного вугілля в Україні та в Російській імперії.
У 1797 році із Лисичої балки цю корисну копалину доставляли аж до Петербурга імператору Павлу І. Про це Гаскойн доповідав керівнику гірничого відомства Саймонову, а той, у свою чергу, звітував берг-колегії:
Із привезеного з Луганського заводу вугілля, видобутого при казенному селищі, іменованому Третя Рота, мав я щастя піднести його імператорській величності деяку кількість, а потім залишився, супроводжуючи при цьому. Рекомендував відправити в гірниче училище, наказавши більший шматок, в якому ваги 4 пуди 18 фунтів, не відбираючи від нього анітрохи, означити написом на ньому час та місце копальні, де знайдено. Інші ж потім шматки випробувати хімічно, описати з точністю складні частини, що знаходяться в них.
За кілька років були також побудовані шахти: “Володимирська”, “Митрофанівська”, “Петропавлівська”, та “Капітальна”.
У 30-х – 40-х роках 19 ст. продаж вугілля здійснювали й до Воронезької губернії для цукрового заводу. Також – до Слов’янська для солеварних заводів, та до Бахмуту.
Технологічний розвиток у шахтах
Як йшлося вище, в перший час шахтарі використовували ручні способи видобутку та саморобні прилади. Згодом відбулася повна переробка верхніх пластів, що потребувало застосування нових технологій для глибшого проникнення в надра та більшого видобутку. Тож вже у 1838 році були прокладені рейки, споруджені дерев’яні візки для перевезення матеріалів, були встановлені парові машини з водовідливним пристроєм, а на поверхню вугілля вже піднімали механізмом під назвою “Парашут”.
Також з’явилися й нові посади. Для відкочування вугілля стали використовувати коней, а людей, які працювали з ними, називали коногонами. Пізніше, коли почали використовувати машини, з’явилися спеціальності машиніста та слюсаря. А коли у руднику стала використовувалась вибухівка для розбиття твердих порід, з’явилася професія піротехніка.
З технічним розвитком прийшов час збільшувати й заробітну плату працівників. Бо оплата, яка була довгий час, – у вигляді борошна, не стимулювала шахтарів до праці. Тоді почали використовувати відрядну оплату. Це система виплати заробітної плати, яка залежить від об’єму зробленої роботи працівником.
Тоді перші декілька місяців кожен із шахтарів заробляв близько 88 копійок. В той час, коли ціни на продукти були значно більші.
Цікаво дізнатися, що одним із майстрів, що працювали на Лисичанському руднику, – був Кирило Сосюра, прадід українського поета Володимира Сосюри.
Відновлення рудника після занепаду
Підходячи до середини 19 століття, рудник все більше розвивався, але попит на вугілля почав значно падати. Це пов’язано із тим, що на Донбасі з’явилися приватні шахти у Бахмутському та Слов’яносербському повітах. Вони розташовувалися ближче до покупців та вугілля з них було значно дешевшим. В результаті скоротився й попит від ливарного заводу, який був основним для роботи рудника.
У 60-х – 70-х роках Лисичанський рудник отримав “друге дихання” із відкриттям чугуноплавильного заводу. Тоді відкрилося ще кілька шахт, які працювали до 1875 року. Але згодом завод закрили, а всі вищезгадані шахти віддали у приватне володіння.
Рудник, закладений в Лисичій балці, є одним із найбільших та найстаріших вугільних родовищ на території України. Він став однією з ключових галузей промисловості на території Донбасу, що дала фундамент для розвитку вугільної промисловості як в Україні, так і в Росії.
Читайте також: Шубін, гадюки та весільна коса: якими були обряди Луганщини
