Людмила Якимінська родом з Гірського, але більшість свідомого життя провела у Луганську. Там вчилася та будувала кар’єру до 2014 року. Коли місто окупували, вона, вчителька гімназії, довела свої класи до закінчення навчального року, зібрала речі й влітку 2015 року опинилася на Київщині. Попри всі випробування, жінка не забуває традиції родини — зокрема випікання святкових баранців.
Журналістка ТРИБУН познайомилася з пані Людмилою у коментарях до тексту про обрядовий хліб Луганщини та записала її історію.
Переплетення традицій
“Я народилася в шахтарському містечку на Луганщині, у Гірському, яке окупували в червні 2022 року. По закінченню школи, тобто з 1987 року, я жила в Луганську. Знаєте, в 2014 році я все сподівалася, чекала. Спочатку думала, що місто звільнять на День Незалежності, потім — на Новий рік. Я собі в уяві якісь дати малювала, але зрештою зрозуміла, що то надовго. Вирішила довчити дітей до кінця навчального року, бо працювала тоді в гімназії вчителькою української мови та літератури, і потім виїхала”, — пригадує пані Людмила.
Спочатку вона вирушила в рідне місто до мами.
“Батько помер у 2009 році, в Гірському залишалися мама та сестра з родиною. Я трохи побула в них, а потім виїхала на Київщину. Звісно, що до повномасштабного вторгнення я їздили до родини. Але ось вже трохи більше як півтора року вони тут, на Київщині”.
Пані Людмила зазначає, що її мама родом з Хмельниччини, а в Гірському було дуже багато людей різних національностей, тому традиції так переплітаються нині.
“Моїй мамі зараз 84 роки, вона свого часу вийшла заміж за батька та переїхала з Хмельниччини на Луганщину. Вважаю, що саме тому я пронесла крізь життя любов до української мови, бо вона була мені рідною, я кожне літо проводила у селі на Хмельниччині, з родичами мами та зі своїми учнями вже у дорослому житті завжди говорила українською, а от з усіма рештою на Луганщині — російською. Остаточно перейшла на українську лише після того, як виїхала з Луганська”.
“Я прекрасно пам'ятаю, що в Гірському, коли я ходила до школи, було багато української, був суржик. А вже коли я школу закінчувала, значно збільшилася кількість російської, чомусь вважалося модним говорити з московським акцентом, тягнути голосні. Справді, у нас було багато різних національностей, бо на відновлення шахт людей звозили звідусюди. Наприклад, зі мною в одному класі вчилися татари, азербайджанці, білоруси, молдавани, багато із західних областей України. Така собі “солянка”, що наклало відбиток на формування традицій Донбасу”, — підкреслює пані Людмила.
Вона із теплом пригадує, як дізнавалася про традиції інших.
“Казанські татари влаштовували неймовірне, коли святкували Сабантуй. Нас теж запрошували на це дійство. Та і всі інші - ми якось дружно жили, цікавилися традиціями один одного. Тому через таке переплетення вже не можна сказати, звідки взялася традиція випічки баранців на Луганщині. Знаю точно, що моя мама пече їх, тому що так було прийнято в її родині на Хмельниччині”.
Ті самі баранці
“Не пам'ятаю, скільки мені було років тоді, але я вже вчителювала. Одного разу мама говорить, мовляв, завтра до нас прийде батюшка Леонід, ми будемо пекти баранчиків для прикрашання вертепів на Різдво в навколишніх церквах. Ось так для мене почалося знайомство з ними. Цікаво, що того ж року я побачила таких баранчиків у церкві “Умілєніє” в Луганську. Потім бачила й в інших”, — розповідає жінка.
Вона говорить, що раніше такого не зустрічала.
“Я сказала мамі, що для мене ці баранчики - щось новеньке, а вона відповіла, що і її мама свого часу їх пекла. Каже, що в них в селі на Хмельниччині було багато поляків, то сусідка пекла баранців саме на Різдво, а от на заході України, я знаю, печуть на Великдень”, — пояснює пані Людмила.
Жінка додає, що її мама зазвичай пекла для церкви.
“Мама для церкви пекла проскури і весь інший обрядовий хліб. Вона дуже зраділа, коли батюшка запропонував їй робити баранців”.
Форми для випічки різдвяних баранчиків отцю Леоніду робили в Первомайську.
“Первомайський механічний завод колись виготовляв ці форми з харчового металу, але якось недовго, бо потім перестали. Це зараз вже можна замовити й силіконові, і металеві, різні є. Але дуже шкода тих форм, які залишилися в окупації. Та хіба тільки форми. Там залишилися фотоархіви родинної пам’яті, там залишилися могили рідних…”, — із сумом розповідає жінка.
Пані Людмила говорить, що її мама пекла баранців і після смерті отця Леоніда.
“Батюшка Леонід згодом прийняв постриг, став монахом, називався Серафимом. До самої його смерті вони з мамою пекли баранців для церков. Потім вже вона робила це для родини та друзів. Пам’ятаю, як цими баранцями вертепи прикрашали, особливо коли ми почали експериментувати й розмальовували їх глазур’ю. Я теж возила їх своїм друзям і на Львівщину, і в Київ, вони були у захваті. Говорили, що я їх здивувала”.
Пані Людмила сміється й говорить, що зазвичай вона виконувала тільки чорнову роботу.
“Я підготовляла форми, продукти, робила те, що скаже мама. З мене такий помічник! Я тільки один раз, коли мама поламала руку, вимішувала тісто й мама стояла поруч та спостерігала, аби я правильно все зробила”, — говорить жінка.
Рецепту тіста як такого нема.
“Замішувалося все як на паску, тільки тугіше. Розумієте, форма — дві половинки. В одну половинку – ту, де мордочка,- накладається тісто, яке при випічці заповнює й другу половинку. Розписувати глазур'ю стали десь у 2014 році, до цього експериментували з родзинками, але недовго, бо хутро було наче рябе, тож від цього відмовилися”.
Пані Людмила також пригадує, що в її родині пекли й жайворонків на день Сорока Святих.
Нині Людмила Якимінська продовжує працювати вчителькою на Київщині.
“Стільки років працюю вже в школі. Мені діти не набридають. Хоч і бешкетують, як будь-які нормальні діти, але вони й сили дають, і енергію, і натхнення. Мені з ними значно простіше, ніж з дорослими”.
