Друга “п’ятирічка”, що була оголошена керівництвом СРСР в 1932-1937 роках неофіційно отримала назву “безбожна”. До кінця 1937 року кількість релігійних будівель на територіях, окупованих радянською владою, скоротилася на 58%.
Ліквідація української церкви була ще одним способом радянської влади викорінити українську ідентичність населення на захоплених територіях. Про те, що було знищено комуністами на Луганщині та які приклади церковної архітектури регіону ми втратили назавжди – читайте в тексті ТРИБУН.
Миколаївська церква у Біловодську
Найвидатнішою пам’яткою сучасного Біловодська є Свято-Троїцький храм, що знаходиться у самому центрі селища. Однак, мало хто знає, що до Жовтневої революції та радянської окупації, в населеному пункті був ще один храм – Миколаївський. За інформацією з місцевих архівів, дерев’яна церква була збудована місцевими мешканцями ще в 1767 році на “Піщанівці”.
Вже в 1853 році парафіяни цієї церкви взялись за будівництво нової, вже кам’яної споруди замість старої дерев’яної. Опікунами будівництва були селяни Григорій Романович Короленко та Іван Семенович Снісар. У 1866 році, за інформацією Державного архіву Харківської області, церкву було збудовано.
Після будівництва було прийняте рішення про відкриття школи при церкві – вже у 1916 році у ній навчалося 60 хлопчиків та 31 дівчинка. У подальшій історії селищна площа біля церкви була місцем торгівлі, проведення мітингів та навіть осередком спалахів революційних повстань.
Єдина фотографія Миколаївської церкви, яку нам вдалось знайти, датована першою половиною XX століття..
Вже у 1922-му році, коли на території СРСР вирував перший голод, спровокований непомірними витратами через Першу світову війну, почався процес розкрадання майна церкви. Місцеві активісти та комсомольці на користь держави вилучили культове начиння з дорогоцінних металів. А пізніше, у грудні 1927 року, коли Сталін заявив, що “атеїзм має бути войовничим, а антирелігійна агітація – агресивною”, місцевий атеїстичний гурток “Безвірник” і розпочав процес закриття церков у Біловодську.
“З дзвіниць Троїцької, Миколаївської та Успенської церков скидали дзвони, церковне начиння та іконостаси знищували, ікони розбивали та спалювали - все, що відбувалося, нагадувало дії варварів-вандалів, що знищували у V столітті пам'ятки античної культури в Римі. Усі церкви були закриті, священники вигнані, парафіяни залякані. Зносити монументальні пам'ятні споруди з того часу стало справою традиційною”, – писав історик та краєзнавець Володимир Степанов.
У 1937 році Миколаївську церкву в Біловодську розібрали, а з матеріалів, що лишились побудували приміщення Біловодського ліцею №1 “Лідер”, на місці церкви – хлібзавод. Рештками каменю була вимощена вулиця Центральна. Наразі на місці Миколаївської церкви знаходиться магазин “Барвінок”.
Собор Казанської ікони Божої Матері в Луганську
У 1861 році в Луганську розпочалось будівництво ще однієї православної церкви – Собору Казанської ікони Божої матері, єдиної в місті церкви з п’ятьма куполами. Зведення відбувалось на кошти купців та міщан.
Будівництво зайняло 3 роки, вже в 1864 році у церкві розпочалося богослужіння. Парафіяни церкви, у більшості своїй, були заможними луганчанами, які мешкали у центрі міста.
З приходом радянської влади в Луганську, як і на території всієї України, розпочалися гоніння на церкву. У 1935 році комуністи спробували підірвати церкву, але внаслідок вибуху впали лише стіни, фундамент – залишився. Більш ніж половину століття на місці собору був пустир, а вже на початку 2000-их років було прийняте рішення про відновлення церкви.
У 2014-му році було розроблено проєкт та залитий фундамент під адміністративний корпус на місці тимчасового приміщення Свято-Казанського храму, але через бойові дії та початок російської окупації Луганська будівництво було припинено.
Вознесенська церква у Луганську
Кам’яна церква Вознесенська церква була збудована на околиці міста Луганськ на території кладовища у 1905 році. Будували її на кошти, заповідані купцем Федором Підкопаєвим, для зведення було виділено 1250 квадратних сажнів землі. З 1927 року парафіяни церкви підпорядковувалися Українській соборно-єпископській церкві.
Фото церкви датоване 1905 роком.
Руйнування цієї споруди комуністи виправдовували реконструкцією міського центру. Тоді цвинтар закрили, зробили перепоховання, а церкву підірвали, а після 1935 року зруйнували повністю. Наразі на її місці розташована телевежа.
Луганський Собор Преображення Господнього
Преображенську церкву в Луганську було відкрито у 1897 році у відносно заселеному робочому районі міста, який у народі називався Гусинківкою. До Преображенської парафії було приписано й Олексіївську церкву, яка опікувала в'язнів Луганської в'язниці, яка перебувала на Гусинівці.
Храм був закритий 30 грудня 1920 року рішенням Секретаріату ВУЦВК, він був опечатаний, а культове майно передали громадам інших церков міста. Частина майна потрапила до Клубу металістів та міського театру, там священні речі використовували для декорацій. Те начиння, що нібито “не мало історичної цінності”, було знищене – за даними архіву, 2350 кілограмів міді дзвіниці, 360 кілограмів латуні, 39 кілограмів бронзи та 230 кілограмів заліза було здано в Рудметаллторг.
За однією версією, церковну будівлю планували використовувати як кінотеатр, однак вона була зруйнована через будівництво першої в місті трамвайної лінії. За другою, знести храм вирішили через те, що він був вище на ярус за збудований в 1929 році Палац культури ім. Леніна. В будь-якому разі, у травні 1934 року церкву було підірвано, а у вересні 1934 року за цим місцем пройшов перший трамвай.
Андріївська церква у Сватовому
Андріївська церква знаходилась у центрі базарної площі тогочасної слободи Сватової Лучки, будівлю не зводили “з нуля”, вона була переобладнана з приміщення штабу кірасирської дивізії. Будинок було продано громаді після ліквідації військових поселень, за допомогою заможних слобожан, приміщення переобладнали під храм.
29 червня 1869 року храм був освячений в ім’я Воздвиження Животворного Хреста, однак згодом церкву переосвятили на честь Преподобномученика Андрія Критського, з того часу вона й була відома як Андріївська. За спогадами тогочасних мешканців міста, церква мала дуже хорошу систему опалення, яка нагрівала всю підлогу храму, завдяки чому навіть у найбільші морози там можна було знайти теплий прихисток. Поблизу церкви розташовувалося приміщення церковнопарафіяльної школи та духовної семінарії, нині це – будівля Сватівської середньої школи №1.
Діяла ця церква до 1935 року, однак її комуністи не знищили, а лише закрили та провели реконструкцію, після чого використовували приміщення храму як районний будинок культури. На жаль, до нашого часу церква не збереглася – у 1976 році приміщення було розібране після пожежі. Про церкву збереглися лише свідчення людей, які брали участь в її перебудові під будинок культури.
“Лики святих, зображені під куполом, ніяк не вдалось зафарбувати. Ці лики були написані на стінах у круглих рамах. По них зверху намагались малювати герби союзних держав, але лики святих знову і знову проступали через фарбу”, – розповідали очевидці.
Сватове. Собор Зіслання Святого Духа
Ще однією церковною спорудою із цікавою історією був Собор Зіслання Святого Духа, збудований в 1822 році на Соборній площі. Передісторія появи цього храму така: у слободі колись існував древній дерев’яний храм, який був у надзвичайно поганому стані через вік. Його спробували перебудувати та перенести на нове місце, але простояв він недовго. В архівних документах про це писали таке: “...1793 року в Слободі Сватовій під час будівництва нової церкви використали ліс старого храму. У 1810 році 6 липня служили в ньому літургію і тільки-но вийшли всі з храму - він упав, розсипавшись вщент. Це дивне знамення Промислу Божого порушило у всіх жителів Сватівської слободи бажання полум'яне подякувати Господу спорудою нового кам'яного храму, на що тоді ж у преосвященного Христофора випросили благословенну грамоту…”. Цим новим храмом став собор Зіслання Святого Духу.
До 1930-их років собор був гордістю та красою міста Сватове. На початку наступного десятиліття його знищили та розібрали, деталі розбору храму у джерелах вказані не були.
“Це був цегляний п'ятиголовий храм, збудований у класичних формах із двома великими фронтонами-порталами, на чотирьох колонах з півдня та півночі над входом до молитовної зали. Головний вхід – із заходу. Над входом була дзвіниця, але не баштового типу, як будували в 19 столітті та на початку 20 століття, а Новгородської архітектури; тобто були арки для дзвонів, де розташовувалося до 6 дзвонів різних розмірів та звучань. Навколо церкви була кам'яна огорожа з цегляними стовпчиками, між ними кам'яні стіни з фільонками. З півночі та півдня розташовувалися невеликі міцні ворота. Головний вхід за огорожу із заходу – це невелика аркова брама з флігелями по обидва боки”, – зі спогадів Ганни Смерчинської, архітекторки та уродженки Сватового.
Раніше там, де стояв храм, був розміщений пам’ятник Леніну, однак у 2014-му році його знесли.
У рамках одного тексту неможливо окреслити все, що втратили ми, українці Луганщини, через дії комуністичної влади. Руйнівний характер радянської пропаганди намагався не просто знищити фізичні оболонки християнської віри, а й окреслити рамки самоідентифікації, знищити її та прирівняти особистість людини до робочого механізму, який мав працювати виключно на побудову “світлого комуністичного майбутнього”. Схожі цілі тепер має й сучасна Росія – за два роки повномасштабного вторгнення лише на Луганщині окупанти знищили або пошкодили:
- Свято-Катерининський храм УПЦ в місті Щастя;
- Храм Святої Матрони Московської у місті Рубіжне;
- Каплицю на честь Ікони Божої Матері в Рубіжному;
- Храм на честь Святителя Луки Кримського в Рубіжному;
- Свято-Іллінський чоловічий монастир у селі Варварівці;
- Христо-Різдвяний кафедральний собор міста Сєвєродонецьк;
- Храм Трьох Вселенських Святителів Василя Великого, Григорія Богослова і Іоана Златоустого в Попасній;
- Свято-Митрофанівський храм у Лисичанську;
- Храми на честь Святої Праведної Тавіфи Йоппійської в селі Воронове і Свято-Миколаївський у Борівському.
Читайте також: Його змусили забути, вирізали з історії, а тим, хто вижив, забороняли про нього говорити. Голодомор на Луганщині
