“Пригадую, як йду зі школи. Голодна. Знаю, що вдома, можливо, будуть коржики з лободи. Йду довго-довго, час від часу втрачаю свідомість. За щастя було зустріти когось із родичів, бо обов’язково дадуть хоч крихтинку хліба чи шматок буряка, пожаліють мене, малу”, — так про голод згадувала Людмила Клименко з Луганська. Моя бабуся. Це чи не єдине, що вона розповіла про ті часи за свого життя. Про Голодомор говорити боялися.
Журналістка ТРИБУН поспілкувалася з істориками, краєзнавцями, розпитала земляків та зібрала в один текст все, що дізналася про Голодомор на Луганщині.
Найбільше страждали села
Історики Луганщини Олександр Набока та Валерій Негматов сходяться в думках про те, що під час голодомору 1932-1933 років на Луганщині померла приблизно чверть населення. Однак, отримати точні цифри, поки архіви в окупації, неможливо.
Варто також відзначити, що голод в Луганську та в селах Луганщини різнився.
“В місті було більше шансів вижити, аніж в селі, більше можливостей знайти роботу хоча би за їжу. Загиблі переважно були сільськими мешканцями. Існували цілі вимерлі села”, — говорить Олександр Набока.
Найстрахітливішими наслідки Голодомору були у Верхньотеплівському, Новопсковському, Старобільському, Біловодському та Рубіжанському районах.
“Тридцяті года були важкими. В конзаводах пайки і гроші давали, а от в селах – біда. Особенно 32-й і 33-й, люду в ті года вимерло дуже багато, ніхто мабуть і не скаже скільки їх тоді голод в сиру землю положив. Учет по помершим пошти не вівся, правда
були врачі, які обходили свої участки і по опросам людей добросовісно заповняли формулляри та пізніше такі документи ізчезали” , — зі спогадів мешканця с. Новодеркул-Вітрогон, Шапошнікова Павла Олексійовича, 1907 р. н. (записано в 1976 р.) Вірою Аннусовою.
Віра Аннусова — вчителька математики та фізики, корінна мешканка Біловодщини, котра дала поштовх “зеленому туризму” на рідній землі та вже переселенка зі сходу на Дніпропетровщину. У 2014 році пані Віра разом з чоловіком переїхали, бо вдома залишатися людям з проукраїнською позицією, котрі допомагали військовим, було небезпечно. Спочатку подружжя опинилося у Царичанці, а зараз мешкають у Петриківці Дніпропетровської області. Нині вона - науковий співробітник Музею спротиву Голодомору. Більшість свого життя пані Віра присвятила збиранню інформації про Голодомор на Луганщині. Вона особисто ходила від хати до хати, уважно слухала та записувала історії, що вилилися у збірку “Українське село першої половини XX ст. через призму людської пам’яті: зі збірок спогадів, зібраних Вірою Аннусовою”. Книгу було видано на початку 90-х років й наразі освітянка працює над наступною.
“Перші відомості про переворот, революцію нашу, і про селянську війну, і про роки НЕПу, знищення духовної нашої культури і про розкуркулення, колективізацію, голодомор я, звісно, отримала від рідних”, — говорить Віра Аннусова.
Спочатку вона, дитиною, просто слухала, а потім почала потроху записувати.
“А потім мені заборонили це робити. Люди були налякані. Казали, що не можна записувати, краще тримати у пам’яті. Ще до війни сусід моєї бабусі, Іван Антонович Дреєв в Нижній Бараниківці, відсидів 10 років за те, що публічно сказав про Голодомор. У 1953 році його реабілітували, він був в мене учителем”, — говорить дослідниця.
Якщо говорити про Біловодщину, то, за словами пані Віри, частина населення вижила свого часу завдяки кінним заводам Луганщини.
“Я виросла на хуторі поруч із третім відділенням Деркульського кінного заводу і там дуже багато наслухалася історій. От люди йшли з Бараниківки та Нижньої Бараниківки на хутір Варки, де розташоване друге відділення Деркульського кінного заводу, за кінськими головами”, — говорить пані Віра.
За словами Аннусової, вона мала розмову з ветеринаром та селекціонером Деркульського кінного заводу Черкасовим Веніаміном Гавриловичем, котрий розповів їй, як коні рятували людей в 1933 році, коли закрили кордони й мешканці Луганщини вже не могли піти у Ростовську область щось виміняти на їжу, або по милостиню.
“Він дуже мудра людина, якось він розповів, що коні дуже чутливі до людського горя. На початку 1933 року стали пропадати коні. Ну, не від болячок, а від інфарктів. Вони не могли винести такої людської біди. І тому оці люди в навколишніх селах фактично вижили за рахунок конини, дохлятини”, — зазначає дослідниця.
Нині Віра Аннусова працює у музеї спротиву Голодомору у Дніпрі, куди можна завітати на ознайомчу екскурсію.
“В нас діє цей музей, і ви знаєте, люди приходять. Спочатку нам казали, що ніхто до вас ходити не буде, і нікому це не треба. Але помилилися. У нас людно, хоча в нас приміщення дуже маленьке”.
У Луганську пам’ять закатали катками
“Взагалі, в Луганську багато замовчували про голод. Бабуся говорить, що коли вона в школі у 1935 році заговорила, що був голод, що сестру поховано у братській могилі, на неї цикнули та сказали не вигадувати, мовляв, голоду ніякого не було, та якщо й голодували, то тому, що ледащі батьки. Бабуся так гірко плакала, бо її родину розкурулювали: в 1932 відібрали свиней та все зерно, залишили родині тільки одну корову і кілька курей”, — ділиться родинною історією Оксана Онищенко, переселенка з Луганська.
Вперше в Луганську публічно заговорили про Голодомор незадовго до розвалу СРСР. У 1990 році на місці масових поховань навіть з’явився пам'ятний знак жертвам голодоморів та репресій, встановлений активістами всеукраїнського об'єднання "Рух" та товариства "Меморіал". Це був звичайний дерев'яний хрест на цвинтарі "Гусиновському", який нині відомий як парк із назвою "Дружба народів". Хрест простояв менше доби. Вночі його викрали невідомі.
“Про це публічно не говорили. Я народилася наприкінці 60-х в Луганську. Про те, що на “Дружбі” був колись цвинтар, дізналася лише від бабусі незадовго до її смерті. Якось я перебирала фотографії, почала розпитувати, хто на фото, а вона заплакала й розповіла, щоб в той парк ані ногою, бо там її молодша сестра лежить разом з іншими замордованими голодом у 1932 році”, — розповідає Оксана Онищенко.
Там ховали не тільки померлих від голоду, а й закатованих у міському НКВС.
В 2007 році про Голодомор знову заговорили публічно. В Луганську, в тому самому цвинтарі-парку, з’явився пам'ятний знак жертвам Голодомору, який відкрив Президент України Віктор Ющенко під час березневого візиту до міста.
Літні люди або ж їхні діти почали пригадувати жахливі подробиці про часи суцільного голоду.
“Бабуся розповідала, що за часів голоду був ринок в центрі Луганська, нині те місце називається “Дураковка”. Вона говорила, що був якийсь меценат на прізвище Дураков, він там територію розчистив під ринок та все організував. Звідти й назва пішла. Вона завжди сміялася над теорією радянської влади, що “Дураковка” - то “тому, що молодь там дурака валяла”. Так от, там, за її словами, продавали людинятину. Звичайно, не відкрито, але хто хотів, той міг купити. Казала вона, що поліцаї намагалися всіх переловити, але попит був, тож були й продавці такої “свіжини”. Жахливі речі коїлися. Люди виживали, як могли”, — говорить пані Онищенко.
Нині ж поруч з тим місцем, що в народі так й досі називається — “Дураковка”, — знаходиться будівля тимчасово окупованої обласної ради Луганська. А на місці ринку — височіють дерева, бо совєти розбудували там парк.
“Свого часу десь приблизно в 2015 - 2017 роках СБУ активно публікували архіви НКВС щодо Голодомору, колективізації, розкуркулення, селянських повстань та і в тому числі канібалізму. Все це було притаманне і Луганщині, Все те, що було в інших регіонах, - так все було і в нас”, — зазначає історик Олександр Набока.
“Луганськ був важливим промисловим центром, тому там діяла карткова система. Було зрозуміло, що продуктів не вистачало вдосталь на всіх, але не так критично, як по селах. Час від часу в Луганську, як і в інших промислових містах, з'являлися люди, яким з села пощастило під різними приводами перебратися у місто. Як і в інших містах, не рекомендували там ходити з буханцем хліба, бо просто могли голодні люди почати нападати", — розповідає Олександр Набока.
Історик розповів історію своєї родини часів Голодомору.
"Усі навколишні села все одно намагалися перебратися до Луганська та знайти роботу. Так, власне, і мої предки свого часу зробили. Їхній перший будинок, коли вони саме в період Голодомору перебралися з села Макарів Яр в Луганськ, стояв на місці сучасного кінотеатру заводу ОР”, — говорить Набока.
Він зазначає, що цю гілку родини врятувала работа на заводі в Луганську, а іншу, в селі Тимонове Троїцького району, — те, що прабабуся була акушеркою.
"Голод, а народжували все одно. Тож за те, що приймала дітей, люди на вдячність несли хто зерно, хто хліб, хто ще щось. Дід мій був при ній, тож це і врятувало. Дід ще згадував, що ловили, їли, ховрахів (сусликів). В садах навіть шукали кісточки від вишні, від слив, розбивали та якось виїдали. Була така трава - "заячі вушка" -теж споживалася в їжу", — говорить пан Олександр.
Історики наголошують, що багато хто тікав від голоду в сусідню Росію — Москву, Вороніж, Ростовську область, Таганрог, бо там був хліб. Це стосувалося не тільки Луганська, а й геть усієї області, цьому є доказ у вигляді свідчень.
“В голодовку 33-го пухлим я не був, керосин зі станції возив і потрішку крав, на їжу міняв. А тоді від брата з Білорусії, він офіцер, там воєнну службу ніс, телеграма прийшла “Срочно приїжджай”. Я й поїхав. Там голоду не було. Брат мене сторожем в часть влаштував. А як узнав брат про голод у нас, про це ні по радіо, ні в газетах не писали. Каже, що приїжджає командир часті з Москви й каже: ”Узнай, Стариков, живы ли твои родные на Украине. Там голод разбушевался. Люди селами вымирают”. Ото брат відразу і послав мені телеграму. Я й поїхав. Зберіг брат мене від голодної смерті. В 1935 мене в кадрову забрали. Повернувся додому аж в 47-му”, — зі спогадів мешканця с. Бараниківка Андрія Старікова.
Заселення у хати померлих
З другої половини 1933 року постраждалі від голоду українські міста та села почали заселяти переселенцями з Росії, Білорусі та нинішніх західних областей України. Цьому передувала постанова Ради народних комісарів СРСР "Про переселення на Україну 21 тисячі сімей колгоспників" від 25 жовтня 1933 року.
На переселення було виділено 15 мільйонів 500 тисяч рублів.
Згідно з архівними документами, до Донецької (тоді поширювалася і на територію нинішньої Луганської області), Дніпропетровської (до якої частково належала і нинішня Запорізька область) і Харківської областей мали бути переселені колгоспники з Росії, а до Одеської (тоді поширювалася і на територію нинішніх Миколаївської та Херсонської областей) - із Білорусі та Росії. Це були буквально ешелони людей!
“Нас вселили в хату, ми полізли на піч, а там кукли роблені — видно, тут діти були. І ото як люди вимерли, так все — і постіль, усе залишилися, — каже. — Нас теж надурили. Це ж там нам, у Чернігові, розказували, що там на Сході люди ліниві, робить не хочуть, а земля родюча, і хліб білий. У нас же, — каже, — там хліб житний, а тут білий. І ото привезли нам хліб (показали, який з нашої пшениці можна випекти), і ми, — каже, — приїхали. І коли ми вже приїхали до станції Чортково, тут нам уже люди розказали: “Куди вас чорти несуть? Та тут, — кажуть, — люди як мухи мруть!”, — ділилася свідченнями про Голодомор Наталя Храпата із Зеликівки для книги “Врятована пам'ять”. Спогад записала Віра Аннусова.
Переселенці були поставлені у кращі умови за тих, хто зміг вижити у Голодомор, — їм виділяли матеріальну допомогу, звільнили від сплати сільгоспподатку на перші три роки та на рік - від постачання молока та м’яса державі. Родини заселяли в пусті хати, ремонт яких мали зробити місцеві колгоспи. Якщо в переселенців не було корови, давали одну на родину та одного коня на кілька родин.
Також, якщо родина змогла втекти від голоду, приміром, в сусідню Росію, а після закінчення голоду вирішила повернутися, то в свою хату заселитися вже не могла, якщо там вже мешкали переселенці.
