Максим з позивним “Каспер” народився та жив у Рубіжному, допоки до його домівки не прийшла війна. У 2015 році він доєднався до добровольчого батальйону, який працював на рубежі з Кримом, пізніше – до 59 окремої мотопіхотної бригади, а після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році він також став на захист України у складі 111 окремої бригади ТРО.
Виданню ТРИБУН Максим розповів про свою мотивацію, оборону Луганщини та найзаповітніше бажання.
У Рубіжному “Каспер” працював майстром на ТЕЦ та різноробочим. А служити почав ще після початку війни на сході України, яка розпочалась у 2014 році.
“Пішов на захист Батьківщини не одразу, а тільки через рік, бо мав травму. Я впав з великої висоти, а врятувало мене тільки те, що травма не поширилася на спинний мозок. Тож навесні 2015 року я вступив у добровольчий батальйон, який працював на рубежі з Кримом. А пізніше була створена 59-та окрема мотопіхотна бригада та ми з товаришами продовжили служити в її лавах”, – розповідає чоловік.
Тоді Максим брав участь в операціях із захисту багатьох міст Луганщини. А обрати військову справу рубіжанина замотивувала віра.
“Я люблю свою країну, свій дім, друзів, сім’ю. Я пішов на їх захист. Пішов шукати правду”, – стверджує військовослужбовець.
Позивний “Каспер” Максим отримав ще у 2015 році. Бо, за словами його товаришів, він перестав мати страхи. За часи служби у 2015 році чоловік отримав важкі травми: 7 контузій та 3 поранення. А після нервового зриву лікувався у центрі для учасників АТО.
“Тоді в мене вже була важка контузія, яка давала свої наслідки. Лікувався я більше п'яти років”, – каже чоловік.
Але наслідки, які завдали великої шкоди здоров’ю, не спинили Каспера. Він пішов захищати рідну країну й після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році.
“Я пройшов стабілізацію й завдяки лікарям став на ноги. Коли 24 лютого 2022 року завила серена та почалась війна – я пішов на захист України. В перший же день російської навали. Називаю це війною, бо те, що було під час АТО, має зовсім іншу специфіку та масштаби. А зараз - це війна для всієї країни”, – додає рубіжанин.
За словами Максима, його дружина була дуже засмучена, але у той же час розуміла – по-іншому бути не може.
“Я був молодшим сержантом взводу. Перший бій у складі 111 окремої бригади територіальної оборони, в якому я брав участь після початку російського вторгнення, відбувся у моєму рідному місті Рубіжному. Там я і отримав перше поранення. Деякий час пробув у шпиталі та після лікування повернувся до лав армії”, – згадує військовослужбовець.
Також чоловік обороняв і Привілля, що на Луганщині.
“У тому місті ми були майже повністю в оточенні ворога. Але я дуже пишаюся, що навіть у таких складних умовах ми не втратили жодного побратима. Там я також був поранений і знову потрапив до шпиталю. Наступним містом була Кремінна, далі Кузьмине. І тут вся наша команда отримала контузії… Якщо нас тоді не замінили б, то не знаю, чи вийшли б ми звідти…Тоді прийшлося захищатися усім: і водіям, і лікарям, і кухарям”, – говорить Каспер.
Боєць розповів, про що він думає під час бойових дій.
“У процесі бою я думаю про знешкодження противника, турбуюся за побратимів. Тільки за це. Я думаю, як зберегти своє життя та життя товаришів… Після – й про інше. Про те, чи живі всі, чи потрібна комусь допомога, як діяти далі”
Найстрашнішим містом у веденні бойових дій для “Каспера” було рідне Рубіжне.
“Всі пункти були гарячі. У Рубіжному всі противники у нас були на відстані від 50 до 100 метрів. Вибору не було. Або вони нас, або ми їх. З танками було важче, звісно. Інструментів для прикриття у нас було небагато, тож втрачали людей…”, – зізнається боєць.
Не один раз Максим отримував поранення, але все одно повертався до бою.
“Це моя земля та моя країна. Не я до них йшов з мечом. Хто, якщо не я? Я хоч маю досвід у веденні бойових дій та вмію це робити. Зараз це моє звичне життя”, – стверджує військовослужбовець.
Після закінчення війни Максим має велике бажання зібрати всю свою сім’ю разом та спокійно посидіти у теплому родинному колі.
Читайте також: Військовий “Татарин” з Рубіжного: “Війна — не романтика, ми ризикуємо життям”
