Рубіжна балка, яка розвивалася та з роками виросла у місто Рубіжне, долала нелегкі часи. Великий відбиток в історії Луганщини залишили роки Другої світової війни.
Журналістка видання ТРИБУН запитала істориків та зібрала спогади земляків про події глобального збройного конфлікту на Луганщині.
За словами члена Спілки краєзнавців України, письменника та історика Сергія Каленюка, зародження міста Рубіжне почалося у 1896 році, коли через територію сучасного Рубіжного пройшла залізнична лінія і виник Рубіжанський роз᾽їзд, який на картах позначався як «Казарма».
“Тоді ще ніякого постійно проживаючого населення ще не було. За дату народження Рубіжного правильніше було б прийняти 4 червня 1915 року, коли було затверджено статут АТ «Русско-Краска». До того часу монополія на виробництво синтетичних барвників належала Німеччині, з якою йшла війна. Вже 17 липня 1915 року за пів кілометра від залізничного роз᾽їзду Рубіжанського розпочалося будівництво заводу «Русско-краска» і селища для працівників. Одночасно неподалік будувалися і заводи «Коксобензол» та «Взрывчатые вещества». Будівництво йшло ударними темпами і вже за рік у селищі проживало близько трьох тисяч жителів. Але ще до 1930 року це селище не мало власної назви – просто селище заводу «Русско-Краска». А Рубіжним воно стало лише в 1930 році”, – писав у своєму блозі Каленюк.
До 1940 року державний житловий фонд у Рубіжному становив 48,0 тис. м² житлової площі а станом на 1940 рік – 120,0 тис. м² та в місті проживало 21,9 тис. осіб. З'явилися нові вулиці. Було споруджено водопровід, каналізація, прокладено 14,6 км бруківки і 10 км тротуарів. В 1933 році був збудований Палац Культури. У 1940 році в Рубіжному діяли фельдшерська школа, ремісниче училище та дві школи фабрично-заводського учнівства. З 1927 року працював Рубіжанський хіміко-механічний технікум. А за участі студентів хімкомбінату був зведений великий триповерховий корпус хіміко-технологічного інституту. Також в місті діяли 2 лікарні на 195 ліжок, 2 поліклініки, протитуберкульозний диспансер, малярійна станція, 6 фельдшерських пунктів на підприємствах і будівництвах, нічний профілакторій для працівників комбінату. Працювали водна станція та стадіон, зведено міський парк культури та відпочинку, а також з'явилося 17 скверів.
Через рік розвиток міста зупинився. Події Другої світової війни, яка розпочалася 1 вересня 1939 року, змусили розпочати велику Вітчизняну війну на території Радянського Союзу, яка розпочалася 22 червня 1941 року. Ось, що про це пам’ятає 96-річна Галина Микитенко, яка народилася на території сучасної Старобільщини та у 7 років з родиною переїхала до Рубіжного.
“Мені було 12 років, як почалася та страшна війна. Пам’ятаю, як зранку вийшла на вулицю, щоб знайти місцевих дітей пограти разом. Тоді ще на небі не було жодної хмаринки. День обіцяв бути приємним. Ближче до обіду нас знайшла мама подруги, яка у сльозах сказала нам збиратися додому. Я пішла до себе. По дорозі бачила, як люди заклеювали вікна стрічками та вирізками із газет. Прийшовши додому, я побачила, як мій батько та брат Ілля збираються. А мама плакала та казала, що життя та молодість брата втрачені”.
Також історією своєї бабусі поділилася жителька Кремінної Ганна Демченко.
“Бабусю звали Параска. Вона багато розповідала про війну та згадувала, як вона почалася у її житті. Тоді вони з родиною будували хату у Рубіжному та з її зведенням їм допомагало багато місцевих чоловіків. В неділю вранці до них підійшов партійний керівник та сказав хлопцям збиратися до військкомату. Всі чоловіки пішли на війну, а жінки, у тому числі й моя бабуся, залишилися вдома з дітьми. Тоді дуже допомагала молодь, яка носила військовим їжу та шукала поранених, аби доставити їх до госпіталю”.
В області почали формуватися дивізії та окремі бригади, а бійці у більшості були добровольцями. Наприклад, 214-та стрілецька дивізія, яка вже 28 червня 1941 року вирушила на фронт, 72-га окрема гвардійська механізована бригада, яка була сформована у вересні 1941 року поблизу міста Луганськ, 63-тя окрема механізована бригада. Але це лише деякі з численних військових формувань, які були створені на території Луганщини під час Другої світової війни.
“У жовтні 1941 року, з наближенням фронту, близько півтори тисячі жителів Рубіжного вступили до батальйону народного ополчення, 300 – у винищувальні загони.
Загалом же Рубіжанська партійна організація направила до лав Червоної армії 943 людини – бійцями, командирами і політпрацівниками”, – зазначає історик Анатолій Павленко.
Через відсутність значної частини чоловіків, займатися фізично важкою роботою довелося жінкам та підліткам. На промислових підприємствах приступило до роботи
50 тисяч жінок, а 5 тисяч сіло за важелі тракторів. У час війни кожне, навіть маленьке, підприємство працювало для допомоги фронту. Перед керівниками заводів області була поставлена задача – підвищення норми виробництва продукції. Відтоді зріс видобуток вугілля, було налагоджено масове виробництво зброї, боєприпасів та обмундирування. За словами студента Рубіжанського хіміко-технологічного інституту, спогади якого згадав у своїй книзі “Рубежное. Годы, опаленные войной” Анатолій Павленко, хіміки Рубіжного навчилися робити гранати для військових.
“У ливарній ремонтно-механічного заводу відливали корпуси гранат типу "лимонок". А вибухівка була в наявності. Потрібно було розробити конструкцію запала. Тут, як завжди, допомогла робітнича кмітливість - запал був виготовлений. Згадуючи етапи нашого шляху, тепер можна поділитися і секретом виготовлення запальних гранат для боротьби з ворожими танками. Це були звичайні пляшки, в які наливалося трошки води, а решту об'єму заповнювали гасом. Запалом слугувала тонкостінна пробірка, в яку опускали шматочок металевого натрію. Пробірка запаювалася - і запал готовий. Його поміщали у пляшку з горючою сумішшю. Пляшка щільно закривалася пробкою - і запальна граната готова. Повинен сказати, що в розробці конструкції активно брали участь працівники центральної заводської лабораторії".
Почалася евакуація промисловості, й до кінця 1941 року було вивезено обладнання 150 промислових підприємств. Всього було відправлено 1900 вагонів з обладнанням. Евакуювалися 1850 робітників, понад 4,5 тис. членів їх сімей, 45 вчителів, 35 професорів та викладачів хіміко-технологічного інституту. У жовтні 1941 року наступ німецьких військ на Донбасі було частково зупинено, але не обійшла окупація деякі населені пункти Лисичанського, Попаснянського, Кадіївського, Краснолуцького, Боково-Антрацитівського, Ровеньківського та Свердловського районів. А влітку 1942 року внаслідок нового німецького наступу область була повністю захоплена ворогом.
З приходом німців на Луганщині почався моральний та фізичний терор. Ворог вивозив із міст підприємства, матеріальні цінності, людей, чинив геноцид.
“За непідкорення німецьким окупантам людей на Луганщині виводили на розстріл, чинили масові вбивства. Вивозили до яру, розвертали обличчям до ями та стріляли у спину. Також були кімнати для знущань. Багато розповідей чула звідти. Це жахливо навіть згадувати…Вороги змушували дітей розміновувати ліси. Просто щоб малеча пробіглася територією. Якщо все добре – боєприпасів немає. Тоді в області загинуло багато діток… Німці використовували жителів Луганщини як рабів. Якщо не виконуєш роботу – розстріл. Також німецькі окупанти забирали їжу, через що була велика смертність жителів”, – згадує Галина Микитенко.
Кожна родина у період Другої світової війни намагалася виживати за рахунок того, що вони вже мали. Бо придбати продукти харчування було вкрай важко.
“У бабусі Параски була єдина корова, за рахунок молока від якої вони й жили. Також варили юшку з кори дерев та збирали їстівні корінці у лісах. Діти дуже допомагали. Під час війни вони швидко виросли та стали самостійними. Моя мама ходила продавати те молоко, щоб купити хліб чи пляшку олії. Дуже пощастить, якщо за день ти зміг щось з’їсти. В ті часи був великий голод”, – каже Ганна Демченко.
Також зі спогадів своєї бабусі жінка згадує, як німці гнали військовополонених, аби вивезти їх на роботи до Німеччини.
“Пам’ятаю ніби вчора, як бабуся розповідала про це. Зі сльозами на очах згадувала, як вони виносили змученим полоненим кусок хліба та води, кожен допомагав чим міг. Але за те і жителів, і військових жорстоко били”.
Спогади про війну рубіжанки, мешканки мікрорайону Південний, Марії Валковської для книги Анатолія Павленка “Рубежное. Годы, опаленные войной”.
"У нас була велика сім'я: п'ятеро дітей і мама. Батько пішов на фронт, а нам
нікуди було виїхати, та й страшно було свій дім залишати. Ходили за річку Сіверський Донець на базар, міняли речі на продукти харчування. Тим і жили. А в мене була на той час коса, яку довелося коротко, до самого коріння, обстригти, бо випадково волосся загорілося від гніту свічки. Під час окупації німці зганяли молодь на біржу для відправки в Німеччину. Нас із мамою та сестрою теж привели до комісаріату. Я зняла хустку, а мені відразу якийсь німець гидливо: "Век, век!" – йди, мовляв, звідси. У яку з кімнат я не йшла – мене звідусіль виганяли. Потім мені й мамі добрі люди пояснили, що німці вважали, що в мене тиф і боялися заразитися. Ось так я і залишилася вдома, а сестру вивезли в Німеччину. А після того, як наші прийшли і
звільнили територію, ми допомагали солдатам-визволителям у відновленні мосту через р. Сіверський Донець. Стоячи по коліна в холодній воді, ми вичерпували з човнів, що продірявилися, воду, яка швидко набиралася, поки будівельники, які перебували в них, забивали палі".
Донбаська наступальна операція – так називалася операція, яка поклала початок звільнення від німців військами Радянського Союзу Луганської області та України, в ході якої було визволене й Рубіжне. Першими до бою вступили бійці 573-го полку 195-ї стрілецького дивізії 1-ої гвардійської армії. 16 січня 1943 року вони звільнили перший районний центр – Мілове. А першим обласним центром в Україні, який було визволено від німецьких окупантів, став Луганськ. 31 січня 1943 року підрозділи 124-го гвардійського стрілецького полку 41-й гвардійської стрілецької дивізії під командуванням генерал-майора Н. П. Іванова, подолавши опір німців, витіснили їх з Рубіжного. Бої за свободу нашої області тривали 18 місяців, у них брало участь близько 200 великих військових з’єднань 13 армій, а загинуло близько 120 тисяч військовослужбовців.
Читайте також: Знищена комуністами церковна архітектура Луганщини. Розбираємося, якою вона була
