Про Олексія Стаханова та масштабну рекламну кампанію соціалістичних змагань під назвою "стаханівський рух" не писав хіба що ледащий. Створена в радянські часи інформаційна бульбашка й досі є предметом дискусій, і як не дивно, має послідовників, переконаних у достовірності подвигу шахтаря.
У матеріалі виданню ТРИБУН історикиня Вікторія Пилипенко розповіла все, що відомо про стаханівський рух та створення “куміра” радянського союзу.
Довідка: Вікторія Пилипенко, кандидатка історичних наук, правниця, дослідниця історії Луганщини та Донеччини
За часів Януковича і Ко стаханівський рух називали головним брендом Луганщини, символом престижності шахтарської праці. Аргументом "за" називали молодий вік шахтарів, в середньому не старше 35 років, й відносно вищий рівень життя, порівняно з іншими. Однак, за цією стереотипною престижністю приховувалась проблема цілої вугільної галузі. Підтоплення державних шахт, масове відкриття незаконних копанок, де більша оплата праці була швидше відкупом за ризики для життя ніж результатом ринкових процесів. Парадоксально, але всі гасла про багатий край шахтарів, як і в далекому 1935-му, так і залишилися гаслами на фоні занедбаних міст.
Хто такий Олексій Стаханов і чому саме він
Олексій Стаханов був родом з бідної сім’ї Орловської губернії. Дитинство та юність хлопця співпали з політичною кризою в Російській імперії: перша революція 1905-1907 років, Перша світова війна, Революція 1917 року й більшовицький переворот. Звісно, що революції й війни жодним чином не сприяли покращенню становища селянства, а надто не вирішували питання малоземелля й бідності. Загибель батька Стаханова на війні одразу перетворила хлопця на основного годувальника сім’ї. Потреба вижити породила ціль номер один – купити коня. Кінь для селянина першої половини ХХ ст. був універсальною машиною з обробітку землі, засобом пересування, а в лихі часи голоду ще й порятунком від голодної смерті. Заробити на коня Олексій вирішив найбільш легким і доступним для нього способом – піти в наймити до місцевого пана.
Далі як під копірку всі біографісти й дослідники стаханівського руху пишуть про поганого пана, який надурив Олексія й не віддав грошей на коня. Давайте мислити логічно. Відмова пана виплатити Стаханову гроші за наймитування датується 1917 роком. А що в нас було цього року, чи не революція на фоні позиційної програшної для Росії війни? Можливо варто припустити, що пан елементарно не мав грошей, будучи пограбованим такими ж незадоволеними селянами-революціонерами.
Ця штучно створена жертовність майбутнього героя радянської пропаганди мала посилити позитивне його сприйняття соціумом, проводити паралелі з долею Тараса Шевченка, і як наслідок перетворити Стаханова на пророка пролетарів, здатного ціною власних надзусиль вибратися з панського свавілля й бідності.
Хай там як, але одне відомо точно – в 1927 році Олексій Стаханов приїздить в містечко Кадіївка на Луганщині й починає працювати коногонщиком на шахті "Центральна-Ірміно". Ця професія вже давно зникла з переліку гірничих, але на той час була однією із низькооплачуваних, передбачала пересування на кінній повозці в шахті для вивозу видобутого вугілля. Норма коногонщика сягала 10 т. вугілля за зміну. Цікаво зазначити, що від даної професії зберіглася назва шахтарських ліхтариків – коногонки. Адже коногонщик не лише вивозив вугілля з шахти на поверхню, але й освітлював гірникам роботу. Зрозуміло, що з такого роду робою Стаханову заробити на коня для сім’ї не виходило. Воно можливо й на краще. Цілком імовірно, що куплений кінь в 1927 році в якості годувальника, в 1929 році перетворився на вирок, ставши доказом приналежності до класу куркулів, масове переслідування яких саме почалося.
Луганщина й Донеччина на фоні загальної повоєнної розрухи змогли втримати статус регіонів зі стабільним заробітком й відносно вищим рівнем життя в порівнянні з іншими радянськими територіями. Цьому сприяли перш за все збережений потенціал промислової революції початку ХХ ст. Практично вся промисловість Донбасу знаходилася до більшовицького перевороту 1917 року у власності європейців, що означало розвинену інфраструктуру, якісне обладнання й соціальне забезпечення робітників. Більшовики, націоналізувавши всі промислові об’єкти Донбасу, продовжували їх експлуатувати за інерцією, не задумуючись про технічне переоснащення й покращення умов праці.
Про закладену потенційну виробничу стабільність відкритих свого часу іноземцями шахт, свідчить той факт, що навіть Голодомор 1932-1933 років не завдав суттєвих збитків промисловим районам Луганщини. Кількість робочого населення штучно трималася на одному рівні за рахунок заробітчан по типу Стаханова. В чому відчувався дефіцит, так це в кваліфікованих кадрах, інженерах, вибійниках. Воно й не дивно, адже першими, хто потрапив під маховик репресій ще в 1928 році були гірники-інженери, фігуранти так званої Шахтинської справи. Ось чому радянська модернізація вугільної промисловості, розпочата в 1930-х роках викликала неочікуваний спротив шахтарів. Стаханов був одним із небагатьох готових до перекваліфікації й навчання роботи з вибійним молотком. Та це і зрозуміло, зарплата вибійника була в рази більшою за коногонщика. Віолетта, донька Олексія Стаханова, згадувала, що батько був справжнім силачем. Він міг одною рукою підняти корову, не говорячи вже про роботу з вибійним молотком.
В чому суть трудового подвигу Стаханова та чи був цей подвиг
Найкраща імпровізація – добре спланована імпровізація. Ідея стаханівського експерименту з’явилась не на порожньому місці. Попереду йшла постанова партії "Про роботу вугільної промисловості Донбасу" від 8 квітня 1933 р., в якій ставилася вимога ліквідувати зрівнялівку в системі заробітної плати, для чого забезпечити більш високу оплату праці підземних робітників порівняно з наземними. Буквально через місяць вугільну промисловість знову сколихнула на цей раз вже тарифна реформа. Різноманітні норми виробітку і розцінки були ліквідовані, а керівництво шахт могло встановлювати норми і розцінки, що відповідали конкретним умовам кожної шахти. Заохочували також перевиконання норми, для чого діяв окремий преміальний фонд для збільшення офіційної заробітної плати втричі "трудовим передовикам".
Проте, навіть можливі фінансові заохочення жодним чином не вплинули на зацікавленість робітників в збільшенні об’ємів вуглевидобування та покращенню якості роботи. Про відчутні проблеми в роботі шахти "Центральна-Ірміно", а особливо на ділянці "Велетень-Схід", де працював Олексій Стаханов свідчить постанова шахтного парткому, прийнята за ініціативи парторга шахти Костянтина Петрова 20.08.1935 року. У документі, зокрема, йшла мова про систематичне невиконання плану видобутку, запущеність гірничих розробок і колійного господарства, аварії, прогули робітників. Зважаючи на те, що в Радянському Союзі репресії сягнули свого апогею, подібний стан речей міг викликати питання каральних органів до того ж парторга і керівництва шахти.
Олексія Стаханова для встановлення рекорду особисто обрав К. Петров, як ідеального кандидата без шкідливих звичок, молодого, охайного в побуті, з "правильною" пролетарською біографією (згадуємо паралелі з Шевченком). Під час обговорення майбутнього рекорду Стаханов запропонував новий підхід поділу праці між бригадою шахтарів: вибійник рубає вугілля, двоє кріпильників одразу зміцнюють склепіння шахти й відкидають вугілля. Основний акцент мав робитися на застосуванні вибійного молотка – головного витвору тогочасної модернізації. Треба було швидко змінювати наявний стан речей, а рекорд в соціалістичних змаганнях був чи не єдиним рішенням.
На рекорд окрім Стаханова, в нічну зміну з 30 на 31 серпня 1935 року, йшли двоє кріпильників – Гаврило Щиголєв і Тихон Борисенко, парторг Костянтин Петров (особисто освітлював Стаханову пласт), начальник дільниці Микола Машуров, редактор місцевої газети Павло Михайлов та ще двоє коногонщиків, найняті за пляшку горілки. Вранці парторг та редактор газети зафіксували рекорд – 102 т., що в 14 разів перевищувало норму. Так Олексій Стаханов, заходячи в забій звичайним вибійником піднявся на поверхню пропагандистським символом, якому приписали всі бригадні заслуги.
Стаханову видали премію в розмірі місячного окладу, квартиру в Кадіївці з меблями і телефоном, що в 1930-х вважалося розкішшю, й гарантували особисту недоторканість від критики й наклепу. За будь-який оголошений сумнів стаханівського рекорду осіб вважали найлютішими ворогами, котрі виступають проти кращих людей держави. Реалізували й першочергову мету, через яку Стаханов став шахтарем – подарували бричку з кучером.
Життя після рекорду
Помічники Стаханова так і залишилися за кулісами, без фото на дошці пошани, премій чи заохочень. Нічого не відомо про помічників Стаханова і під час другого його рекорду, здійсненого за десять днів після першого. Видобуті 175 т. вугілля приписали лише йому особисто.
Стаханов став для радянської ідеологічної машини образом правильної кар’єри істинного комуніста (це при тому, що членом компартії Стаханов став лише в 1936 році), відомим не лише в СРСР, але й за його межами: фото Стаханова прикрашало обкладинку журналу Time.
Шахтаря – засновника стаханівського руху нагороджують орденом Леніна, обирають делегатом ХVIII Всесоюзного зʼїзду Рад, видають квартиру в Москві та особистий автомобіль. Він бажаний гість на урочистостях та прийомах, мав доступ до аудієнції в Сталіна.
На відміну від Стаханова, в якого життя зазнало якісних змін, спочатку шахтарі, а потім і робітники інших галузей, стали жертвами породженого ним образу рекордсмена.
У кримінальному праві з’явилася нова стаття обвинувачення "контрреволюційний саботаж стахановського методу роботи", під обвинувачення якої попадали переважно інженерно-технічні працівники. Приміром, шахті № 29 Макіївського рудоуправління Донецький обласний суд провів виїзне засідання, присвячене справі відстороненого директора Вишнякова та його заступника Федяєва. Колишні начальники шахти звинувачувалися й засуджувалися на сім років ув’язнення за неодноразові зумисні зриви роботи передовиків – стахановців.
Безпосередніми ворогами, заклятими бюрократичними елементами, відсталими робітниками називали всіх тих, хто зауважував на численні виробничі аварії, фактичну незмінність обсягів виробництва при збільшенні подібних Стаханову рекордсменів. Усі ж негаразди на виробництві партійна машина пояснювала лише діяльністю шкідників та контрреволюціонерів.
Ще однією суперечливою стороною стаханівського руху стало відчутне збільшення норм виробітку, вже з поправкою на рекордні показники з одночасним запровадженням "стелі" заробітної плати. Це означало, що працювати треба було вдвічі більше при обмеженому обсязі заохочень. Заради справедливості варто звернути увагу, що при наявній зарплатній "стелі" в шахтарів вона була значно вищою у порівнянні з іншими галузями.
Вигідний для держави стаханівський рух, починаючи з 1938 року став йти всупереч плановій економіці, що активно готувалася до війни. Його згорання здійснювалося поступово шляхом скорочення заохочень, спадом економічних потужностей самих підприємств, обмежених державними дотаціями.
Подібно до згасання стаханівського руху склалася доля в Олексія Стаханова. Після 1937 року шахтаря практично ніде не згадують. Раптова цікавість долею Стаханова з боку французького революціонера Моріса Тореза викликала активну участь Хрущова в долі рекордсмена. Олексія повертають на інженерну роботу в містечко Чистякове на Донеччині.
Останні дні засновника стаханівського руху пройшли в Обласній психіатричній лікарні Донецька, де він неодноразово ставав учасником бійок і скандалів. Похований в Чистяково на місцевому цвинтарі.
Хоча більшість свого життя Стаханов прожив не на Донбасі, Луганщині від нього залишився спадок у вигляді перейменованого на його честь міста Стаханов (до 1978 року і з 2016 року - Кадіївка), назви кількох шахт і навчальних закладів.
Нині місто зачинщика стаханівського руху окуповане, як і вся область, а шахта "Центральна-Ірміно" знаходиться в аварійному стані.
