Значну роль у розвитку промислового потенціалу та розбудови сучасного міста Кадіївка відіграв прихід в кінці ХІХ століття європейських капіталів. З того часу впродовж кількох десятиліть до більшовицької навали численні французькі та бельгійські акціонерні товариства активно розвивали видобуток вугілля і металургійне виробництво на території сучасної Алчевсько-Кадіївської агломерації.
ТРИБУН зібрав історичні факти про Кадіївку та її підприємців, які були стерті з публічної пам’яті в радянські часи.
13 серпня 1894 року адміністративна рада бельгійської компанії John Cockerill (далі - "Кокеріль") прийняла рішення про створення для купівлі та експлуатації вугільних родовищ на Донбасі акціонерного товариства "Societe anonym belge pour l'exploitation des charbonnages du centre du Donetz" ("Бельгійське анонімне товариство в центрі Дінця"), а 29 серпня того ж року воно було зареєстроване. 25 березня 1895 року радою директорів товариства було уповноважено прийняти для операцій що підлягають обробці в Російській імперії особливе фірмове найменування: Алмазне анонімне кам'яновугільне товариство (далі - АКТ). Свою назву товариство отримало від так званого алмазного пласту яке воно розробляло, вугілля якого дуже чисте і відрізняється високими якостями коксування. Головний офіс знаходився у місті Серен, Бельгія. До ради директорів входили барон Фернан де-Макар (президент), Адольф Грейнер, Георгій-Октавій Пастор, Роберт Сюрмондт, Поль Тразенстер, Альфред Габець та Л. Д'Ауст.
16 травня 1886 року внаслідок об'єднання товариства Варшавського сталеливарного заводу з бельгійською компанією "Кокеріль", групи Рау та французького «Товариства Криворізьких залізних руд» виникло Південноросійське Дніпровське металургійне товариство (далі - ПРДМТ). До правління товариства входили більша частина ради директорів АКТ на чолі з Фернаном де-Макаром, Ігнатій Ясюкович, Едуард Герберт, Вільгельм Рау і Карл Делуа. Основний капітал товариства розподілявся так: 40% паїв належало бельгійським акціонерам, 33% польсько-німецьким та 27% французьким.
Бельгійське АКТ отримало у володіння дві копальні (того самого вищезгаданого алмазного пласту) - Семенівську і Варваро-Борисовську, розташованих неподалік одна від одної. Навесні 1896 року московський (по деяким джерелам - харківський) цукрозаводчик Сергій Шубін та гірничий інженер Альбін Завадський заклали нову шахту №1 на території вже існуючої Варваро-Борисівської копальні, що була розташована на землі дворян Варвари і Сергія Савичів та у різні роки налічувала до 12 штолень і шахт, що належали різним акціонерним товариствам, зокрема також Брянському, Олексіївському, Криворізькому та іншим. Фінансував будівництво один із найбільших акціонерів ПРДМТ бельгієць Карл Делуа, який був одним із головних банкірів товариства. Ймовірно, його ім'ям пізніше неофіційно стали називати шахту №1 «Карл» (з 1924 року - шахта імені Ілліча) та залізничну станцію Карлівка. Восени 1896 року ця шахта видала перше вугілля. Підйом та спуск були механізовані. Шахтовласники встановили парові машини фірми "Кокеріль". Добовий видобуток вугілля становив 1200 тонн. Поруч із цією шахтою ПРДМТ/АКТ у 1896 році заснували коксохімічний завод. На підприємстві було збудовано 8 коксових батарей бельгійської системи Еѵеnсе Соррéе (Коппе), яка налічувала 180 печей, цеглу для яких спеціально привезли із одноіменного бельгійського міста. Наприкінці 90-х років ХІХ століття шахта №1 «Карл» потрапила до рук бельгійського інженера Євгена Юльєвича Понселе (справжнє повне ім’я Ежен Марі Жозеф Понселе), який на той час керував АКТ. У 1898 біля станції Алмазна був закладений Алмазнянський металургійний завод, перша доменна піч якого запрацювала в 1899 році. Весь цей величезний промисловий комплекс в результаті отримав назву Кадіївський рудник.
Розбудова та експлуатація нових промислових підприємств вимагали залучення значної кількості інженерно-технічних фахівців та конторських службовців. Більшість підприємців та технічних працівників приїжджали на Кадіївський рудник із сім'ями. Вони купували земельні ділянки і будували собі фешенебельні маєтки. Так, Понселе, який придбав собі для будівництва відповідну ділянку, збудував шикарний на той час будинок для своєї сім'ї, оточивши його садом. Цей сад в результаті став сучасним парком “Гірник”, а на місці де стояв маєток Понселе нині знаходиться площа з монументом Олексію Стаханову.
Аналогічний маєток неподалік побудував і помічник директора копальні Ф. Г. Геш. Ці споруди і започаткували формування вулиці, яка згодом отримала назву Кокеріль (нині вулиця Леніна) – на прізвище найбільшого бельгійського підприємця Вільяма Коккеріля та його сина Джона.
Наприкінці XIX століття Кадіївський рудник став одним із найбільших у Донбасі та об'єднував 6 шахт. Селище почало набувати рис невеликого міста. Гендиректор ПРДМТ Ігнатій Ігнатович Ясюкович, польський єврей за походженням, був ініціатором будівництва житла для інженерно-технічних фахівців Кадіївського рудника: штейгерів, десятників, конторників, рахівників, бухгалтерів. Він запрошував їх переважно з Польщі. На виділені суспільством фінансові кошти розпочалося будівництво цегляних чотирьохквартирних будинків як для службовців, так і для сімейних шахтарів копальні. Житло будувалося із мінімальним комфортом. Основні комунальні зручності розташовувалися на присадибній ділянці. Незабаром із цих будинків сформувалася ціла вулиця, яка стала називатися ім'ям І. І. Ясюковича (нині вул. Жовтнева). Проїжджу частину вулиці замостили каменем, уздовж якої проклали тротуарні плити з пиляного вапняку. Між дорогою та тротуарами влаштували газони, на яких посадили кущі жовтої акації та бузку.
Зростання населення селища, у свою чергу, дало поштовх до створення комерційної інфраструктури. Цю роль взяли переважно поляки і євреї. Ця частина підприємців розгорнула в селищі мережу торговельно-комунальних установ: трактирів, шинків, кондитерських, хлібопекарень, швейних майстерень. Так з'явилася головна вулиця селища - Торгова (нині вул. Кірова). Вона була вимощена каменем. Саме тут зосередилися основні торгові заклади селища: мануфактурні магазини Батиря та братів Шешерів, бакалійні крамниці братів Уршанських, пивні та шинки Бугайова, Пімонова та Капранова.
Недалеко від них знаходилася хлібопекарня з крамницею купця Адамова, що примикає до неї, в якій продавалися різноманітні хлібобулочні та кондитерські вироби. Замикала Торгова вулиця площа рудничного базару, яка знаходилася на місці сучасного кінотеатру «Мир».
У 1901 році управління Кадіївського рудника збудувало і утримувало церковно-парафіяльну школу на 300 дітей, в якій працювали 7 вчителів. Будинок школи знаходився на місці правого крила Палацу культури імені Горького. Коли у другій половині 30-х років XX століття розпочалося будівництво ПК, будівлю школи було знесено. У ході формування центру міста поступово всі дореволюційні споруди вулиці Торгової були знесені, і на їхньому місці зведені ті будівлі які ми можемо бачити сьогодні. Європейці також збудували у Кадіївці католицький костел, який функціонував до початку 1930-х років. Зважаючи на те, що будівля костелу перестала існувати в 1950-х роках, сьогодні достеменно невідоме точне місце розташування культової споруди. Імовірно, костел розташовувався між нинішньою будівлею головпоштамту та будівлею виробничого об'єднання «Стахановвугілля», але не на лінії сучасних будівель, а був більш заглиблений у двори.
Місце, на якому сьогодні стоїть пошта та трест, було вільним і являло собою площу перед костелом. За ним же за традицією знаходився невеликий католицький цвинтар, на якому, зокрема, було поховано дружину архітектора Карадіні, який приїхав з Польщі, одного з представників рудничної адміністрації, чий будинок знаходився неподалік. Нині в цьому будинку в стилі модерн (щоправда, потерпівшому значних змін через євроремонт) розташована служба РАГСу.
Читайте також: Глиняна перлина Луганщини. Український гончарний промисел у Макаровому Яру
Автор: Олександр Кучинський
