З розвитком Луганщини, як і Донеччини, пов'язана низка соціально-економічних міфів, що зародилися в умовах політичної кон'юнктури наприкінці 1990-х років – початку 2000-х років.
У матеріалі виданню ТРИБУН історик Валерій Негматов спростував найбільш поширені соціально-економічні міфи про Луганщину.
Довідка: Валерій Негматов - історик з міста Сєвєродонецьк, спеціалізується на історичній пам’яті та як краєзнавець вивчає рідну область протягом життя.
Міф перший: “Економічна еліта Донбасу – міцні господарники”
Насправді все зовсім не так. Розберемо по пунктах.
- Лисичанський содовий завод "Лиссода" (в минулому содовий завод Сольве, 1892 р.)
У 2007 році він перейшов у власність росіян (чеченців). Але стався конфлікт Сергія Дунаєва, мера міста, із власниками підприємства. Можливо, Дунаєв хотів заволодіти ним, тому й довів "Лиссоду" до банкрутства. Процес банкрутства зайняв кілька років — з 2011 по 2013 роки. Ані державна, ані обласна влада не врятували підприємство. В підсумку маємо руїни, безробіття.
2. Лисичанський ГТВ (в народі за звичкою називають — РТІ)
Лисичанський завод гумово технічних виробів першим пішов на "дно". Як і низка інших підприємств Луганської області, він став жертвою екс-губернатора Олександра Єфремова, який змушував керівництво луганських підприємств купувати газ у підконтрольного йому ЗАТ "Фонд" за завищеними цінами й таким чином заганяв їх у штучні борги. Чорна смуга в житті Лисичанського заводу гумово технічних виробів настала у вересні 2000 року, коли ЗАТ "Фонд", забрало за борги у підприємства його найбільш ліквідні активи. У 2002 році "Фонд" ініціював процес банкрутства заводу за борги на суму близько 1,14 млн грн. В результаті справа про банкрутство перебувала у млявій стадії до січня 2004 року поки суд не ввів процедуру розпорядження майном боржника і призначив її керівником арбітражного керівника.
Закінчилася вся ця сумна історія тим, що 7 липня 2011 року Господарський суд Луганської області визнав підприємство банкрутом й дав старт його ліквідації. Так Лисичанськ втратив кілька тисяч робочих місць. Руїни заводу свого часу опублікували у сомережах в тематичній групі Луганська.
Висновок: так звані "міцні господарники" при нагоді знищували підприємства нашої області.
Міф другий: "Донбас порожняк не гонить"
"Донбас порожняк не жене" — поширений на Донбасі мем, відомий із 40-50-х років XX століття.
Буквально означає, що з Донбасу вагони без вугілля (порожняк) не приходять, а алегорично фраза означала, що на Донбасі всі взагалі "чіткі пацани", надають послуги вищої якості, відмінні майстри своєї справи тощо. Вираз був моральною компенсацією важкої і небезпечної праці шахтаря.
У масове вживання пущена у 2000 році колишнім президентом України, а тоді – губернатором Донецької області Віктором Януковичем. З урахуванням його кримінального минулого фраза набула нового значення. У блатній лексиці вислів "гнати порожняк" значить "говорити нісенітницю чи неправду" і є синонімом фрази "не відповідати за базар". Тобто за Януковичем – "Донбас за базар відповідає". З того часу слоган став візитівкою Донбасу.
Мем був підхоплений журналістами, і нині асоціюється здебільшого з діяльністю Януковича та Партії регіонів. Часто вживається в іронічному значенні і не доречно.
У 2002 році, після перемоги футбольного клубу "Шахтар" над "Динамо", Янукович сказав цю фразу на всю Україну. Вона полюбилася спортивним журналістам (використовується в кожному другому матеріалі про ФК "Шахтар").
Приклади поетичної творчості:
“Донбасс порожняка не гонит, не лезет первым на рожон. Мы всю страну углем засыплем и, если надо, подожжём”, — Роман Минин, "Днём с огнём".
“…И это не молва, не просто гомон,
Что он, Донбасс, порожняки не гонит.
Не делится на запад и восток —
Он однолик, поэтому высок…”
Виктор Руденко, "Его величество Донбасс
Однак, все більше підприємств Луганщини переходили за часи незалежності, особливо в 2000 роки, під контроль російського капіталу, який ці підприємства або використовував в своїх цілях (прибуток йшов в Росію), або доводив до банкрутства.
Луганськ: "Луганськтепловоз" - власник з 2007 року "Трансмашхолдинг", Луганський трубний завод – власник з 2012 року анонім (скоріше за все, з Росії).
Сорокине: "Краснодонвугілля" - 25% російського капіталу.
Алчевськ: Алчевський меткомбінат і Алчевський коксохім – з 2000 року 25% підприємств належить російському капіталу.
Лисичанськ: НПЗ – власник з 2000 року ТНК, з 2012 року — зачинено, "Лиссода" - власник з 2007 року "Русская содовая компания".
Висновок: не все так просто виходить з цим "порожняком", за який все більше відповідали російські власники українських підприємств.
Міф третій: "Донбас годує Україну"
Ще від часу проголошення незалежності окремі політичні сили активно почали формувати міф про те, що Україна складається з двох нерівноправних частин. Одні регіони активно працюють і заробляють гроші в державний бюджет, а інші живуть за їхній кошт. Цей міф набув свого розвитку в роки протистояння "голубих" (Партія Регіонів) і "помаранчевих" ("Наша Україна") і донині продовжує визначати світогляд значної кількості громадян.
Насправді ситуація виглядає дзеркально протилежно.
Наведемо деякі цифри саме з 2000 років. У 2008 році валовий регіональний продукт становив:
Луганська область – 43 млрд грн.
Київ – 169 млрд грн.
У 2009 році в бюджет держави з особи йшло:
Луганська область – 858 грн.
Київ – 13383 грн.
У 2020 році Луганська область отримала дотацій 1912 млн грн (не враховуючи вугільну промисловість)
Збитковість вугільної промисловості у 2009 році – 6,9 млрд грн.
Дотацій отримали - 10,8 млрд грн.
Нарешті, по сільськогосподарській продукції, у 2009 році на людину:
м`ясо молоко картопля овочі
Львівська область 62 кг 268 л 590 кг 161 кг
Луганська область 25 кг 134 л 168 кг 107 кг
Звісно, ці показники з роками зростали.
Висновок: Донбас, зокрема Луганська область, не був годувальником України, навпаки – він в числі найбільш дотаційних областей. Теза про Донбас, який годує Україну, є створеним та розкрученим міфом антипроукраїнських політичних сил.
