Близько 100 км заповідних степів, різноманіття тваринного світу між Бахмуткою і Луганкою – притоками Сіверського Дінця, стали полем бою у прямому й переносному сенсі між українською та російською історичною, політичною, ідеологічною традиціями. Це своєрідна межа між Слобожанщиною і промисловим Півднем України, тектонічний розлом культур, що створює унікальну самобутність під назвою Слов’яносербія.
У матеріалі виданню ТРИБУН історикиня Вікторія Пилипенко пояснює, як утворилася Слов’яносербія та чому стала не вдалим прикладом імперіалізму.
Довідка: Вікторія Пилипенко, кандидатка історичних наук, правниця, дослідниця історії Луганщини та Донеччини.
Слов’яносербія (частина сучасної території Луганської й Донецької областей) і споріднена з нею Нова Сербія (Північ сучасної Кіровоградської області) — умовні назви територій, заселених сербами протягом другої половини XVIII ст. за розробленим планом російського уряду з колонізації Півдня і Південного Сходу України вихідцями з Балкан і розбавлення тим самим українсько-козацького представництва на цих землях.
Нова Сербія як земля обітована
З 1731 року Російська імперія у контексті підготовки до чергової війни з Османською імперією за контроль над Чорним та Азовським морями розпочала будівництво Української оборонної лінії. Для цього навіть приймається рішення дозволити повернення запорожців у відновлену на річці Підпільна Запорізьку Січ. Водночас реанімується проєкт деукраїнізації степових територій шляхом залучення до військової служби на порубіжжі сербів-переселенців, невдоволених австрійською владою.
Серби-граничари з’явилися на території габсбурзької імперії ще в 90-х роках XVII століття у результаті переходу з Османської імперії. Поставлені контролювати кордон з турками, серби отримали ряд гарантованих привілеїв зі збереженням своєї релігійної й культурної ідентичності, жалуванням у формі земельних володінь та високими офіцерськими званнями. Однак, з 40-х років XVIII століття сербам поставили вимогу переселитися впритул до прикордонних османських застав або прийняти угорське підданство. За таких умов пропозиція російського посла у Відні Петра Михайловича Бестужева-Рюміна про виділення сербам території збіглася з рухом сербських офіцерів за переселення в Російську імперію і сприймалася як нова земля обітована, де можна вирішити всі статусні та майнові питання.
Прийняття сербів у підданство Російської імперії супроводжувалося спланованою пропагандистською кампанією під добре відомим всім сучасним українцям гаслом про "порятунок єдиновірних співвітчизників". Росія, вкотре примірявши на себе месіанську роль, розпочала втілення в життя проєкту Новоросія – створення з південних і південно-східних українських земель анклаву з виходом до Чорного моря і близькістю до Константинополя (Стамбула). Цей ідеологічний проєкт - найбільш живучий з усіх проголошених, а порушення росією територіальної цілісності України з 2014 року є одним із наслідків цієї проєктної безсмертності. Не дивно, що першим етапом реалізації “проєкту Новоросія” стало якраз утворення на території розселення сербів лояльних військових, адміністративних центрів – Нової Сербії та Слов’яносербії.
Перших сербських переселенців розмістили від гирла річки Кагарлик до річок Тура, Кам’янка, Березівка по річці Омельник до Дніпра, де у 20 км від нього вже проходив польський кордон. Це власне і стало вважатися територією Нової Сербії, що на сьогодні практично збігається з північчю Кіровоградської області.
Дивлячись на текст жалуваної грамоти від 11 січня 1752 року, якою дозволялося формування полків, полковники яких отримували військові чини, прирівняні до російських, отримували земельні наділи, платню. Грамотою захищалися права дітей і сиріт, дозволялась вільна торгівля. З метою постійного поповнення відведеної території російська адміністрація ввела негласне правило: претендувати на посаду полковника чи офіцера іншого звання можна було лише за умови приведення нових переселенців. Доволі цікаво при цьому всьому виглядала кар’єрна арифметика: за виведення в російське підданство 100 осіб офіцери отримували чин капітана, за 75 осіб – поручника, 50 – прапорщика, 30 – вахмістра. Попри такої піраміди, проєкт Нової Сербії був більш-менш вдалим, чого не скажеш про Слов’яносербію.
Слов’яносербія. Як все починалося
Створення ще одного сербського поселення – Слов’яносербії, з самого початку свого існування було результатом досягнутого компромісу боротьбі за території розселення між полковниками І. Шевичем та П. Прерадовичем (в інших джерелах – Депрерадович). Річ у тім, Шевич і Прерадович довгий час не могли виїхати до росії через проблеми з паспортами для їх сімей і вирішенням права власності на маєтки в Австрії. Коли ж все-таки вдалося розв'язати формальні питання, то виявилося, що всі землі зайняті людьми першої хвилі переселення, очолюваної полковником І. Хорватом. Ці троє навідріз відмовились селитися разом, посилаючись на власні високі чини в австрійській армії, тим самим змусили російський уряд шукати компромісну територію для розселення. Таким чином Указом Правлячого Сенату 1753 року "Про розпорядження щодо поселення Сербів Шевича і Прерадовича з їхніми єдиноземцями між Бахматом і Луганью" завершував процес створення Слов’яносербії, основу якої мали скласти полки І. Шевича, розселені від річки Лугані до Дінця. Стосовно Р. Прерадовича, то він зі своїми людьми мав оселитися на території від річки Бахмут до верхів’я річок Міуса і Білої, не переходячи Донець.
На жаль до нашого часу не дійшли повні списки загітованих переселенців Шевичем і Прерадовичем. Це пов’язано з тим, що на відміну від Нової Сербії, Слов’яносербія створювалась вимушено, а самі групи переселенців прибували вже після отриманого наказу про розселення. До того ж тут дозволяли селитися не лише сербам, але й македонцям, албанцям, волохам. Останні, наприклад, компактно розселилися поблизу річки Водяне, притоки Дінця. Згадки про волохів на цій території збереглися у народній говірці та назві частини селища Нижнє Сєвєродонецького району Луганської області – Волохи. Разом із Шевичем прибув поміщик Голуб, який після нетривалої служби в Петербурзі отримав землю, заснувавши поселення Голубівка (відома Голубівським вугільним родовищем, поблизу якого розташовується єдиний на Сході України віадук).
Адміністративним центром Слов’яносербії стало Підгорине урочище (з 1817 року – Слов’яносербськ), підпорядковане, як і вся територія поселення, Військовій Колегії російської імперії. Це означало, що з самого початку полки Шевича і Прерадовича мали виконувати прикордонні функції, бувши у прямому підпорядкуванні російських військових органів влади.
Чому проєкт Слов’яносербії не вдався
Конкуренція між І. Хорватом, І. Шевичем та Р. Прерадовичем гальмувала і до того складний процес заселення Слов’яносербії. Позаяк від кількості переселених осіб залежали оплата та офіцерське звання, І. Хорват всіма правдами й не правдами намагався перехопити на свою територію сербських переселенців. Разом з цим І. Шевич та Р. Прерадович, щоб хоч якось перекрити відсутність заявленої кількості поселенців, попри офіційні заборони, записували до переселенців вихідців зі слобідських полків, Запоріжжя, Гетьманщини, українців-втікачів із Польщі, Молдови, старожилів. Згідно з рапортами І. Шевича в 1756 році в його полку нараховувалось 38% сербів, 23% - волохів, 9% - угорців, 8% - македонців й 22% так званих інших, до яких власне і належали всі ті "заборонені імперією елементи". Варто зауважити, що навіть Підгорине урочище було ні чим іншим як козацьким зимівником Кальміуської паланки, де серби розміщувалися як підселенці до вже сформованих дворів. Така палітра заселення напряму свідчить про провал проєкту Слов’яносербії, як території повністю ізольованої від місцевих жителів, націленої у першу чергу проти українців.
Ще однією причиною низької популярності Слов’яносербії серед балканського міксу переселенців була відсутність сприятливих умов для життя. Нестача води в степу робили придатними для проживання лише території поблизу річок Лугань і Сіверський Донець, які вже були зайняті або козаками, або старожилами. Навіть за умови отримання землі без проживання місцевих, серби виявилися не здатними побудувати власноруч житло та організувати побут. Збереглися спогади серба Пишчевича, який пише, що перші роки жили з дружиною в землянці.
Засновані сербами поселення називалися за номерами рот. Наприклад, за збереженим рапортом Р. Прерадовича, датованим 1755 року, відомо, що перша рота знаходилася неподалік слободи Серебрянки, третя – на річці Верхній Біленькій (нині місто Лисичанськ), сьома – на річці Камишеватій (нині селище Нижнє Луганської області). Пряме відношення до сербських рот мають такі міста Луганщини як Луганськ, Лисичанськ, селища Жовте, Верхнє, Вергунка, Нижнє тощо. Інші ж укріплені поселення – шанці, виникали на території рангових наділів сербських офіцерів і належали їм, а тому не мали відношення до ротних поселень.
Загалом, масового переселення так і не відбулося, а відтак розпіарена російська колонізація Сходу і Півдня України провалилася. Переселенці, прийшовши на вже освоєні та частково заселені українськими старожилами й козаками території, через свою нечисленність та повільну адаптивність до умов степу не лише вимушені були мирно співіснувати з місцевими, але й переймати їх елементи культури та побуту.
З приходом до влади в російській імперії Катерини II були викриті численні скарги на очільника Нової Сербії І. Хорвата, що послужило приводом до початку аудиту заселених сербами територій. Створена Спеціальна комісія, окрім оголошення підозри у фінансових махінаціях І. Хорвату, засудила проєкт Нової та Слов’яносербії. 11 червня 1763 р. з’являється "Іменний, даний Сенату Указ" Катерини ІІ "Про прийняття до Нової Сербії на поселення втікачів з Польщі, які виходять, не лише Малоросіян, а Великоросійських та інших народів, та про перебування Новосербського Корпусу у віданні Воєнної Колегії". Ним фактично створювалася нормативно-правова база для скасування статусу сербських поселень. Спочатку під ліквідацію потрапила Нова Сербія (22 березня 1764 рік), слідом Слов’яносербія (11 червня 1764 рік), а на завершення і Слобожанщина як окрема територіальна одиниця. Ці всі території потрапляли під новий проєкт так званої "реорганізації оборонних рубежів", що мали включати значну територію Сходу України й іменуватися Катеринославською провінцією новоствореної Новоросійської губернії. Остання об’єднувала гусарський Бахмутський полк, створений з полків І. Шевича та Р. Прерадовича, пікінерські Луганський, Донецький, Самарський полки. Загалом Новоросійська губернія охопила територію Нової Сербії зі Слобідським полком, Слов’яносербії з Українською оборонною лінією і землі позаду неї, які належали Полтавському та Миргородському полкам.
Як бачимо, Катерина II, доклала руку не лише до ліквідації сербських полків, але й спробувала хоча б на рівні назви популяризувати проєкт Новоросії. Хоча, росіян на території новоствореної губернії було не більше 2%, а керівні посади в армії та канцелярії продовжували займати серби. Приміром, офіцери з полків Шевича і Прерадовича несли службу в Ізюмському, Ахтирському, Харківському полках.
Отже, проєкт створення Слов’яносербії як конкурентної Новій Сербії території й основній складовій для посилення Української оборонної лінії не просто провалився, він на першоосновах був не життєздатним. Доказом цього була не підготовленість сербів до життя в складних кліматичних умовах степу, з відсутньою інфраструктурною базою, значний відсоток козацтва та старожилів українців, які здебільшого вороже ставилися до новоприбулих. Масло в вогонь підливали ще й дії з боку І. Хорвата, очільника Нової Сербії, який не просто переманював переселенців, але й робив, щоб не допустити економічного зростання Слов’яносербії. Тому замість асиміляції й зникнення українців, така доля чекала на балканців, які виявилися неспроможними адаптуватися до реалій українського степу.
