24 серпня 1991 року Верховною радою УРСР було ухвалено Акт проголошення незалежності України. Цьому передували економічні кризи, посилення національно-демократичних рухів та невдоволення населення політикою тогочасного керівництва. А також шахтарські страйки, що сколихнули країни в липні 1989 року.
Причини, особливості та, найголовніше, наслідки цих протестів з’ясовувала журналістка ТРИБУН.
Найперше, що згадає людина про початок 1990-х років XX століття – дефіцит. Насправді він існував протягом всієї історії Радянського Союзу, однак саме у зазначений період був найпіковішим – не вистачало продуктів харчування, зокрема ковбаси та м’яса, та й ціни на них були зависокими для пересічного громадянина. У тому ж 1989 році у важкому становищі опинились й галузі важкої промисловості, зокрема й гірничодобувна – низька рентабельність, фізичне зношення та старіння виробничих фондів приводили до невдоволення працівників умовами, в яких доводилось працювати.
“Ми спускалися в шахти. Я знаю, якою є середня тривалість життя шахтаря – близько 48 років. У магазинах нічого було купити, не було навіть мила. Шахтарі працювали у жахливих умовах. Робочий день становив вісім годин, із них десь годину-півтори, інколи дві, забирав процес спуску на дно шахти, ще чотири години вони буквально повзали на колінах, по вуха у пилу, видобуваючи вугілля не найкращої якості, а ще майже дві години їм потрібно було для того, щоб вибратися із цієї нори. Так шахтарі видобували кокс. У Сполучених Штатах подібні умови існували на сто років раніше”, – розповідав американський історик Деніел Валковіц, який досліджував страйки.
Невдоволення шахтарів зростало й через недостатнє забезпечення техніки безпеки, через що часто гинули товариші. Радянська влада та керівники підприємств вимагали від гірників постійного росту видобутку вугілля, тоді як достойної оплати небезпечної для життя праці та підвищення якості життя робітників не спостерігалось.
Найперші протести почались 10 липня 1989 року на Кузбасі в РФ, однак для гірників Донбасу це було очікуваним сигналом – вони збирались виступити спільно. Перший страйк відбувся в Хрустальному на Луганщині (до перейменування - Красний Луч) – локальні вимоги шахтарів, як правило, задовольнялися, але принципові рішення, які могли би привести до системних змін, не ухвалювалися – центральна влада не брала до уваги сигнали з місць.
Тодішній директор шахти “Гірська” Попаснянського району Юлій Іоффе згадував:
“Замість вирішення проблем регіону або галузі в цілому, знімались питання лише по одній шахті. Немов би робили запрошення: хочете отримати – страйкуйте, хлопці. І страйкували”.
18 липня 1989 року шість шахт Донбасу припинили роботу. У вимогах, висунутих міністрові вугільної промисловості – 38 пунктів, шахтарі вимагали збільшення відпустки, додаткову оплату за нічні зміни, вдосконалення пенсій, забезпечення продуктами. Пізніше до акцій доєднались й інші шахти регіону, а також заходу України. 86% страйкарів назвали головною причиною виникнення страйків дефіцит продовольчих та промислових товарів. Звідси і вимога – постачання шахтарських міст товарами масового споживання за першою категорією.
Не страйкували зовсім шахти виробничих об’єднань “Луганськвугілля” (серед них гірники шахтарських міст Новодружеськ і Привілля) та “Свердловськантрацит” (у тому числі міста Довжанськ та Вознесенівка). Втім, гірники цих підприємств висунули свої вимоги та висловили солідарність з учасниками страйку.
Загальна кількість гірників, які припинили роботу тоді, перевищувала 200 000 осіб, вони виходили на площу міст, утворювали страйкові комітети. Такі мітинги могли тривати інколи добу і більше.
У Кадіївці працівники, які взяли участь у страйку, висловили свою вимогу щодо відставки місцевого керівництва партії та радянських органів, а також вимагали негайного скликання позачергового пленуму міської партії та сесії міськради. Внаслідок протестів шахтарів, кожен третій директор шахт, а також численні партійні і радянські керівники пішли у відставку.
У містах Голубівка та Брянка страйкарі висунули вимоги щодо відставки місцевих керівників, негайного скликання позачергових пленумів міськкомів партії та сесій міськрад для розв'язання проблем, які були поставлені перед ними шахтарями. Після тривалих переговорів мітингувальники досягли виконання своїх вимог – у Брянці було звільнено 7 міських керівників.
Результатом конкретно цих страйків було прийняття Верховною Радою УРСР Закону “Про економічну самостійність”, який був покликаний забезпечити гідні умови життя народу України, задоволення його соціальних і культурних запитів, підпорядкування суспільного виробництва потребам та інтересам людини, створення умов для вільної творчої праці й самоствердження особи.
Попри спроби центральної влади заспокоїти гірників, проблеми, з якими протягом багатьох років галузь стикалась, залишалися невирішеними. Оптові ціни на вугілля все ще були низькими, не відбувалось покращення технічного оснащення шахт та постачання запасними частинами, технології та організація виробничих процесів не вдосконалювалися. Умови праці гірників не покращувалися, оплата праці та тривалість робочого дня залишалися на тому ж рівні. Постачання шахтарських міст продуктами споживання залишалося недостатнім.
Всі ці фактори значно ускладнили подолання кризового становища в галузі та сприяли появі нових конфліктних ситуацій. Ці проблеми стали одним із чинників, що призвели до падіння авторитарного комуністичного режиму в його стадії “перебудови”.
Протести тривали, з’являлись нові вимоги
Оскільки задовольнити основні вимоги шахтарів тогочасна центральна влада не змогла, вже в 1990-х роках у вимогах гірників почали з’являтися й політичні вимоги, серед яких – надання конституційного характеру Декларації про державний суверенітет України, тобто забезпечення реального суверенітету. І цього теж вдалось досягти – 16 липня 1990 року була прийнята Декларація про державний суверенітет України.
Саме вона стала каталізатором об’єднання всіх демократичних сил країни, до яких, на думку Євгена Головахи, належали й шахтарі українського сходу.
“Шахтарі були головною силою, яка тоді становила демократію. Вони справді були політичною силою. Їм не було що їсти, їм не сплачували зарплатню”, – розповів він.
Як і гірницькі страйкоми, так і національно-демократичні партії виступали за самовизначення та незалежність України від СРСР.
1 березня 1991 розпочався страйк донецьких шахтарів, до якого приєдналися й працівники вугільних підприємств з інших регіонів.
“Ми вже не просимо, а вимагаємо відставки М. Горбачова і розпуску парламенту. Ми тепер хочемо незалежності України, власної Конституції, власної банківської системи”, – заявляв робітник шахти ім. О. Стаханова Нагорний.
Страйкарі цієї шахти не тільки висували чітко сформовані політичні вимоги, які тиснули на тогочасну владу, а й звернулися до населення західних регіонів України, зокрема й Галичини, із закликом до об’єднання. Вже тоді, руйнуючи всі радянські міфи про розділеність країни та різниці менталітетів, гірники закликали до єдності всієї країни в боротьбі за реальний суверенітет.
“На сьогоднішній день потрібно, щоб тільки самостійна Україна була. Наша самостійна республіка. Ми можемо прожити, в нас є все для цього. Одному господарю порядок в домі легше навести. Ми були у квітні на страйку в Києві, ми дивились, як київляни ставляться до нас, але вони нас тоді не підтримали. Потрібно усім зараз тільки за самостійну Україну”, – заявляв один із шахтарів, йдеться у Державному архіві Донецької області.
Відомою є цитата львівського журналіста Василя Терещука:
“Як це не дивно, сьогодні шахтарські колективи стали головними носіями ідеї нашої державності. За кілька тижнів Донбас українізувався так, що львів'яни, на мою думку, ризикують втратити пальму першості у національно-визвольному русі”.
1 березня 1991 року розпочався загальний страйк донецьких шахтарів, до якого приєдналися працівники вугільних підприємств з інших регіонів країни. Однією з основних політичних вимог страйкуючих було надання конституційного статусу Декларації про державний суверенітет України.
24 серпня 1991 року на позачерговій сесії Верховна Рада УРСР ухвалила "Акт про державну незалежність України" та постанову "Про проголошення незалежності України" із конституційною більшістю. Прийняті парламентом рішення мали бути схвалені чи відхилені на всеукраїнському референдумі, який Верховна Рада призначила на 1 грудня 1991 року.
83,90% осіб в Донецькій області та 83,86% в Луганській на питання в бюлетені: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” відповіли “Так”.
Звичайно, стверджувати, що самі лише шахтарі Донбасу привели до такого довгоочікуваного проголошення Незалежності України – неправильно. За цим рішенням стояли багато десятиліть репресій, таємної роботи дисидентів, утворення Української Гельсінської спілки з прав людини, Народного руху України, протести та голодування українських студентів – Революція на граніті, серпневий путч. Однак так само неправильно й заперечувати роль гірників в досягненні суверенітету, створенні передумов до ухвалення законів та актів та, що не менш важливо, об’єднанні українського суспільства.
Читайте також: Таємниці залізничного віадуку на Луганщині
