Анастасія з позивним "Сопілка" народилася у Рубіжному, а після закінчення школи вступила до університету у Харкові. Там дівчина познайомилася з хлопцями з Нацкорпусу, і з ними ж 2022 року вступила до лав української армії.
Виданню ТРИБУН Анастасія розповіла про рішення служити, свої обов'язки та написання віршів.
"З Рубіжного я поїхала після закінчення школи, тому що вступила до університету в Харкові. Насправді дуже хотіла вступити до Луганського вишу, але тоді на сході почалася війна і я не встигла... Рідне місто для мене — це насамперед, дім. Місце, де я народилася і виросла. Там пройшло все моє дитинство".
Після початку повномасштабного вторгнення у 2022 році Анастасія мобілізувалася та вступила до лав української армії. Додає, що це рішення пов'язане з тим, що раніше вона була у Нацкорпусі.
"На початку російського вторгнення я перебувала в Нацкорпусі та за кілька місяців до повномасштабного ми з товаришами вже розробляли план дій та в разі небезпеки домовилися зустрітися в певному місці. Так і сталося. Зранку 24 лютого 2022 року мені написали знайомі та я виїхала до заздалегідь домовленого місця", — згадує рубіжанка.
Після цієї зустрічі Анастасія прийняла рішення вступити до Третьої штурмової бригади.
"У Нацкорпусі я перебувала з 2015 року. Доєдналася до них у Харкові — нас поєднав футбол. Раніше я часто ходила на матчі донецького «Шахтаря», а вони часто грали саме в Харкові. На одній із таких ігор я й познайомилася з хлопцями з Нацкорпусу. Час від часу почала долучатися до їхніх акцій, бо мені дуже подобалися ідеї, які вони просували. Наприклад, на тему екології або дитячого розвитку. На базі Нацкорпусу було чимало таборів для дітей. Зараз багато хто з цієї молоді також став на захист України…".
Каже, що після акцій, до яких вона долучалася на базі Нацкорпусу, їй запропонували роботу. А досвід роботи з документами став у нагоді на службі в третій штурмовій бригаді, адже там Анастасія працює з волонтерами та має багато паперової роботи.
"На той момент я цікавилася історією та політикою, тож мої інтереси співпали з тим, чим я займалася на роботі в студентські роки. З початком 2022 року я працювала на складі, який забезпечував військовим базові потреби. Кожен тоді займався чим міг. Пізніше почав формуватися відділ, який займався роботою з волонтерами. Я долучилася до нього. Ми контактували з українськими та закордонними організаціями та людьми, які хотіли допомогти й покривали запити бійців. Далі я працювала на ремонтній базі нашої техніки, а наразі вже рік, як знову працюю з волонтерами".
Каже, що жінок поряд із нею так само багато, як і чоловіків.
"Хтось працює в тилу, а хтось разом із хлопцями ходить на завдання на поле бою. Я вважаю, що багато жінок приносять користь нашій армії. Наші жінки по-особливому вмотивовані, і це характерно для всіх військовослужбовиць, яких я бачила", — стверджує дівчина.
Анастасія розповідає, як же це - бути дівчині серед чоловіків.
"У нас немає сексизму. Я ніколи не відчувала нерівності. В армії всі рівні. Я звикла, що ми з чоловіками можемо жити разом. Наразі мій підрозділ складається з чоловіків, а я єдина дівчина серед них. У цьому не виникає ніяких проблем. У нас всі мають повагу один до одного. На службі всі права вирівнюються, тож мені цілком комфортно", — каже рубіжанка.
Додає, що молоді в її бригаді більше, але є й люди старшого віку, які обіймають важливі посади.
"Наприклад, у штурмових підрозділах у нас більше молоді, адже там потрібно більше сили та витривалості. А більш спокійною роботою займаються старші люди. Так виробляється ефективність усієї команди", — говорить військовослужбовиця.
Анастасія роздумує про те, чи потрібно всім жінкам на рівні із чоловіками служити в лавах української армії.
"Думаю, що вже могли б впровадити обов’язкову строкову службу й для жінок. Не мобілізацію. Це вже просто базові знання, які необхідні в наших реаліях життя. Ми живемо поруч із Росією та вона нікуди не зникне. Тож ми повинні бути готовими до будь-чого".
Дівчина працює поряд із територіями, де ведуться активні бойові дії та каже, що відчуття страху вже майже не має.
"Я вже звикаю до постійної небезпеки. Організм адаптується та не відчуває постійної тривоги. Але в мене є страхи. Найбільший – пов’язаний зі смертю друзів, побратимів. За останні роки я втратила багато людей, яких давно знала. В це складно повірити".
Невід’ємною частиною життя Анастасії є поезія.
"Писати вірші я почала ще в дитинстві. Але більше писати стала вже після початку вторгнення у 2022 році. Адже це - спосіб викласти всі мої переживання на аркуш паперу. Часто в моїх віршах вимальовується Рубіжне. Я дуже сумую за містом. А коли пишу про нього, то згадую позитивні моменти свого життя там".
Шлях додому встелений пелюстками абрикос,
Викладений стежками, що завжди проходять повз…
Повз стерті межі розбитих сільських доріг
У зруйноване місто, де вже не знайти нічліг.
Шлях додому прокладений лініями долонь,
Виточений крізь воду і крізь вогонь.
Шлях прописаний позначками координат,
Відмітками в картах і підрахунками втрат.
Шлях складається з пам’яті мінних полів,
Зі співу нічного донецьких диких степів,
Таких неосяжних, що їм не видно кінця
З крутих берегів мого Сіверського Дінця.
Шлях прокладається між териконів і шахт.
Щемко й безмежно розколюється ландшафт.
З тріщин його виступає міцне стебло
Соняшникового насіння, яке проросло.
Шлях перекреслений муками сірих зон.
Нам ще судилося цей перейти рубікон.
Нам повертатися з криком пташиних зграй
У наш абрикосовий, індустріальний рай.
Дівчина каже, що написання віршів — це також спосіб залишити про себе згадку.
Смерть, насправді, дуже близько. Люди постійно гинуть. Та на випадок, якщо зі мною щось станеться, я хочу залишити вірші
Один з крайніх віршів Анастасії написаний після того, як на війні з Росією загинув хлопець її подруги.
До мене прийшло усвідомлення того, скільки людей віддали свої життя заради нашої свободи. Свій біль я виписала в рядках цього віршу
Тіло вистигле, берці зношені,
Скільки нас у відсотковому співвідношенні
До живих?
Смерть вимірюється статистикою,
Відстань — дальністю балістики:
Видих / вдих.
Котрий стане кінцевим?
Смерті буде достатньо для всіх -
Бачиш очі її свинцеві?
Білий фосфорний сніг.
Випалена шкіра від голови до ніг,
крики в раціях, бій в ефірі,
кров на скронях і на мундирі.
Хто з нас встиг
хоча б трохи пожити?
Ми ж тут усі ще діти
І прагнем речей простих.
На тобі полегшені плити,
Нам би встигнути договорити
Про тебе, про мене, про всіх.
Пірнати в ріку зі схилу,
На узбіччі не стати слідом
Від ножових
Час піском висипається на долоні:
двісті / безвісти / у полоні
Видих. Вдих?
Наразі Анастасія має маленьке бажання — видати власну збірку віршів. Та велике — повернутися додому, до Рубіжного.
