Слов'яносербія — адміністративно-територіальна військова одиниця, утворена російським урядом 1753 на південь від річки Сіверського Дінця між її притоками Бахмуткою і Луганню. Ліквідована 1764 р. на сході межувала з Землею Війська Донського, на заході — з Військом Запорізьким Низовим, на півночі — зі Слобожанщиною, на півдні — з володіннями Кримського ханства.
У матеріалі виданню ТРИБУН історик Валерій Негматов дослідив формування Слов'яносербії.
Довідка: Валерій Негматов - історик з міста Сєвєродонецьк, спеціалізується на історичній пам’яті та як краєзнавець вивчає рідну область протягом життя.
Що таке Слов`яносербія
В історії Слов`яносербії можемо виділити два періоди. Перший: 1753-64 рр. — формування як спеціальної адміністративно-військової області з наявністю іноземних колоністів, яка мала ознаки автономії; другий: 1764-83 рр. — втрата привілейованого статусу, включення її до загальноімперського адміністративно-територіального поділу Росії, спроби підвищити боєздатність гусарських полків та їх ліквідація в 1783 р. Зі створенням 1764 році Новоросійської губернії поняття “Слов’яносербія” втратило практичне значення, існує як складова регіональної історичної пам’яті.
Історія заселення Слов'яносербії пов'язана з появою у XVI столітті на території між річками Луганню та Сіверським Дінцем сторожевих постів запорізького козацтва. Перша згадка про існування такого поста у Підгорному (теперішній Слов'яносербськ) відноситься до 1740 року. Інтенсивне заселення цього краю припадає на 50-60 рр. XVIII століття. Сюди, на ще не займані плугом родючі землі, перебралися з дозволу російського уряду серби, згодом болгари, молдовани й поляки, з яких сербські полковники Йован Шевич та Райко Прерадович формували піші й кінні полки. Ці підрозділи мали охороняти південні кордони російської держави від наскоків турків і татар. Територія між Луганню і Сіверським Дінцем почала називатися Слов'яносербією. Слідом за військовими поселенцями в Слов'яносербію почали переселятися селяни з Харківської, Чернігівської, Курської і Смоленської губерній, а також торгові люди з різних країв Росії, яких вабили пільгові умови торгівлі.
Адміністративно – територіальний устрій
З 1753 до 1764 року Слов'яносербія існувала як автономна одиниця з центром в місті Бахмут і підпорядковувалась Сенату і Військовій Колегії. У зв'язку з реорганізацією сербських військових полків в 1764 році Слов'яносербія увійшла до складу Катерининської провінції Новоросійської губернії, а з 1802 року — в Катеринославську губернію.
Заселення Слов'яносербії велося ротами. Деякі з них розташувалися біля чинних на той момент поселень. У Вергунці та Кам'яному Броді (на місці сучасного Луганська) ще з XVII ст. жили запорожці, як і в Черкаському Броді (зараз Зимогір'я); на території Підгірного (нині Слов'яносербськ) з 40-х років XVIII ст. були зимівники і хутори Запорозької Січі. Село Калинівське (тепер селище Калинове Попаснянського району) згадується в документах з 1720 року. Шанець 5 роти отримав назву Асесорський від уже існуючого хутора, але через деякий час його стали називати Привільним. За час існування Слов'яносербії окремі роти змінювали свою дислокацію, та все ж більшість із них лишалися на місці. Тому й донині старожили іноді замість назви населеного пункту вживають назву роти. У Бахмутському гусарському полку деякі роти були ліквідовані, переформовані й отримали інші номери. Тепер роти були розташовані наступним чином. По правому березі Дінця стояли: 1 рота у Серебрянці, 5 – нинішнє Привілля, 3 – Верхнє. Ця ж рота займала і місце колишньої 8 роти, де тепер Біла Гора. У Нижньому стояла 7 рота. Далі йшла 6 рота (с. Кримське), 8 – с. Підгірне (пізніше Донецьк і Слов'яносербськ), далі по Дінцю 9 і 10 роти. По річці Лугані знизу вверх: 2 рота – с. Вергунка, 4 – біля гирла р. Ольхової, 11 рота – біля гирла р. Біла Лугань, а за нею 12 рота. На р. Комишуваха стояла 16 рота. Далі вверх по Лугані розташувались 13 і 14 роти. Ще вище, недалеко від місця, де р. Скелевата впадає в Лугань, стояла 15 рота (Луганське, Донецької області).
За документами того часу колоністи-іноземці отримували в довічне володіння землю, жалування (від 32 рублів рядовому до 836 рублів на рік полковнику), допомогу на облаштування, пенсію, пільги щодо промислів і торгівлі. Труднощі освоєння наданих земель посилювалися російським бюрократизмом, користолюбством офіцерів, незвичними умовами служби та господарювання, конфліктами з місцевим населенням, небажанням колоністів виконувати завдання, покладені на них урядом.
Сербські поселенці раніше мало займались сільським господарством і з покоління в покоління жили шляхом військової служби. Самі серби підкреслювали, що вони – справні вояки, а з землеробством мало знайомі. Тож землеробство мало низький рівень. Та з часом вони перейняли від місцевого населення досвід обробітку землі. Сіяли переважно жито і пшеницю, менше овес, ячмінь, просо, гречку, льон та коноплі. З тваринництвом у балканських поселенців виходило краще. Поширеним було розведення коней, рогатої худоби, особливо волів як основної тяглової сили. З часом значне місце зайняло вівчарство.
Поряд з господарством розвивалась і торгівля, зокрема зовнішня, все ж таки це було прикордоння. Важливою формою внутрішньої торгівлі були тогочасні ярмарки, на які приїздили купці, а також чумаки, міщани й селяни зі Слобожанщини, із запорозьких зимівників та з найближчих російських міст. Крім ярмарків у Слов'яносербії постійно збирались торги та базари, зростала кількість дрібних крамничок.
Внесок краєзнавців в дослідження Слов`яносербії
На прохання сєвєродонецького дослідника Сергія Каленюка директор гірничого музею Юрій Костриця добув з московського архіву "Достоверную ландкарту Слов’яносербії 1750 р.". Виявилося, що більшість поселень, де стояли роти полку, уже існували до появи тут слов’яносербів. Разом із Миколою Ломакою Каленюк написав у 2010 році книгу "Роти полку Депрерадовича". Мандрівка Лисичанським краєм у пошуках першопоселенців". На думку Каленюка, в картографії Лисичанська та його околиць ніхто більше за Ломако не зробив і, напевно, не зробить. У процесі роботи він створив карту Слов’яносербії, яка мала зовсім інші обриси території, ніж карта 1750 року: територія досягла меж не Лугані, як написано було в указі сенату, а Луганчика, розташування рот краще зазначено. Цю карту Миколи Ломако Сергій Каленюк вважав науковим досягненням.
Спадщина Слов'яносербії
Перший – це військовий аспект. Створені 2 полки були призначені для охорони південних кордонів Російської імперії від набігів кримських татар.
Другий – конфесійний. Балканські поселенці були православними, як і місцеве населення. Це, з однієї сторони, сприяло адаптації переселенців, з іншої – не дозволяло уникати конфліктів з місцевими.
Третій - контроль наших земель руками іноземців. Українська колонізація не зовсім влаштовувала Російську імперію. Вона хотіла її відкоригувати з погляду напрямку, керованості процесами, врахування інтересів поміщиків і так далі.
Четвертий - розвиток тваринництва, це кавалерійські традиції. Тобто, конезаводи на Луганщині, певним чином, спадок сербів.
П`ятий – землеробство, точніше овочівництво: болгарський перець, баклажани та інші овочі.
Шостий – сербська традиція архітектури деяких церков, відмінності сербських хрестів. У кожній роті військові поселенці намагалися побудувати церкву. Вже у 1754 р. в с. Підгірне (Слов'яносербськ) було освячено церкву у дерев'яному будинку, а в 1784 р. – прекрасний камінний храм. У 1761 р. в шанці Кам'яний Брід споруджено дерев'яну Петропавлівську церкву, 1762 р. відкрито церкву в с. Верхньому, через 2 роки закладено церкву в с. Нижнє. Усього ж на початок 60-х років XVIII ст. на території Слов'яносербії діяло понад 30 церков.
Сьомий – походження прізвищ. Найбільш поширеним сьогодні прізвищем, яке зустрічається в списках рот, мабуть, є Волошин. Ті з наших земляків, котрі мають прізвища Божич, Вукотич, Волошин, Густов, Баронин, Сербин, Сербиненко, Сербулов тощо, можуть пошукати предків серед тих самих слов’яносербів, котрі заснували роти понад Дінцем.
