Жанна — переселенка з Бахмута, яка знайшла тимчасовий прихисток у Дніпрі. У місті дівчина працює майстринею манікюру, а паралельно зі своєю основною діяльністю, допомагає українському війську.
Журналістка ТРИБУН поспілкувалася з волонтеркою, аби дізнатись про малу батьківщину, вимушене переселення та волонтерство.
Волонтерська діяльність дівчини розпочалась з допомоги бахмутянам, які евакуйовувалися з міста. Родина Жанни могла прихистити переселенців у своїй орендованій квартирі на декілька днів, допомагали знайти житло, роботу та найнеобхідніші речі на перший час. Допомагали й завантажувати та розвантажувати волонтерську допомогу бахмутському благодійному фонду в Дніпрі.
“Тобто це не було так, що я в один момент вирішила, що хочу допомагати, ні. Це було, скажімо, органічно. З часом до мене почали звертатися люди і мої задачі змінювались - від «знайти потрібну благодійну допомогу» до «знайти гроші і самій надати благодійну допомогу». За весь час я закрила близько 30 запитів, не можу сказати на що збирала найбільше, на початку це було спорядження для військових, зараз в основному — дрони та автівки”, — розповіла дівчина.
З кожним новим збором акумулювати необхідну суму стає все складніше. Однак Жанна каже, що розуміє, чому так відбувається і вважає, що гучні заяви про те, що люди стали байдужі до війни – не зовсім коректні.
“Запитів стає все більше, люди допомагають волонтерам і беруть на себе частинки великих сум, куди не подивись — всюди збори, зарплати у людей не ростуть, а допомогти хочеться всім, тому люди, які, умовно, раніше могли скинути по 100 грн на 5 зборів на тиждень, тепер скидають по 30 грн на 10 зборів. Не думаю, що суспільство стало більш байдужим до війни. Судячи з того, що я спостерігаю, всім стає складніше виділяти гроші на донати, і я це розумію та приймаю”, — поділилась волонтерка.
Попри все, волонтерство – не просте заняття, яке потребує багато сил, енергії та часу. І як Жанна зізнається сама, бажання зупинитись та закінчити цю діяльність виникало велику кількість разів. Що не давало їй опустити руки?
“Хлопці, які на мене сподіваються. Підтримка громади, яка мені довіряє. Психотерапія, лікування антидепресантами та періодичні паузи, щоб набратися сил, які забирають збори”.
Повномасштабне російське вторгнення дівчина зустріла в Харкові, і після майже двох тижнів, прожитих під постійними обстрілами, вирішила їхати в тоді ще відносно спокійний Бахмут.
“Так, мені і самій не віриться, що на початку ми евакуювались з Харкова в Бахмут! Там ми були ще місяць, після чого виїхали в Дніпро. Бої за місто тільки починались. Той місяць в Бахмуті запамʼятався мені порожнечею: пусто було на вулицях, в будинках навколо світло горіло поодиноко, полиці в магазинах теж були майже порожніми. Щоб знайти якісь продукти треба було обʼїхати все місто. Ще цей місяць запамʼятався святкуванням мого дня народження, бо, сама не знаю як, але мама змогла знайти продукти на олівʼє і приготувала оладки зі згущеним молоком, в які ми встромили свічку — такий собі імпровізований торт. Святкували ми на кухні, тихо і в темряві, бо суворо дотримувались правил світломаскування. На наступний вечір ми тікали з тієї кухні, бо недалеко від дому були прильоти”, — розповіла дівчина.
Перший раз після вимушеного переселення був важким, зізнається Жанна. Рідне місто вони покинули всією родиною, і всією родиною оселилися в одній квартирі, через що мали мало особистого простору, мінімум речей та грошей. А, попри все, треба було облаштовуватись, хоча надія повернутися додому якнайшвидше ще була.
“Ми весь час були як на голках, намагались не говорити про дім, заспокоювали один одного тим, що зовсім скоро повернемось, намагались відволікатись, шукали роботу, красиві місця і хоч щось, завдяки чому можна було відчути себе краще. Особисто я майже одразу зненавиділа Дніпро. Не спеціально. Просто було боляче відчувати себе чужою і розуміти який довбаний світ несправедливий. Мені не подобалось жодне місце, навіть якщо воно було дійсно гарним, я не намагалась знайти нове коло спілкування і взагалі старалась не привʼязуватись ні до чого, бо була впевнена, що скоро зможу повернутися додому”.
Щоб зрозуміти наскільки цей досвід для мене болючий, достатньо знати один єдиний факт: я вперше дістала з дорожньої сумки і розклала в шафу свої речі через 1,5 року життя в Дніпрі та 1,5 року боїв за Бахмут. Саме тоді я вже остаточно зневірилась.
Весь час, проведений в евакуації, Жанні щастить зустрічати світлих людей, які щиро стараються допомогти вимушеним переселенцям.
“Коли ми приїхали в Дніпро і нам не було де зупинитися, нас прийняла до себе абсолютно незнайома жінка, вона ж допомогла знайти квартиру, в якій ми могли жити безкоштовно ціле літо, бо господарі спеціально переїхали на дачу, щоб поселити до себе переселенців. Був ще момент, коли ми заселялись у квартиру, до нашої автівки підійшов літній чоловік, вказав пальцем на донецькі номери і сказав: «Я бачу звідки ви. У мене немає нічого, що я міг би вам дати, але давайте хоча б розповім де тут можна залишити машину на ніч і купити картоплю дешевше». Ми з мамою тоді заплакали”, — пригадала дівчина.
Особливо сумною частиною сучасної війни є той факт, що за обстрілами, руйнуваннями та знищеннями рідного дому можна спостерігати практично в прямому ефірі. Бойові дії в Бахмуті були настільки інтенсивні, що нові руйнування з’являлися практично щогодини.
“Я кожного дня прокидалась і засинала з надією побачити і водночас ніколи не бачити на кадрах руйнувань рідні місця, бо хотіла і водночас не хотіла знати що з ними. Ну, уявіть, ви кожного дня бачите як руйнується та палає все те, що ви любили: домівка, школа, місця, де ви любили збиратися з друзями та батьками, місце, де вперше поцілувались, кладовище, на якому були поховані ваші рідні, та інші. Я сприймала це наче руйнують не місто, а якусь частину мене, мою особисту історію, бо саме в Бахмуті я народилась, виросла і стала тією, хто я є. Кожен закуток там мав мою особливу історію і до кожного куточка і відчувала щось особливе. А потім всього цього не стало, і я досі не можу добрати слів, щоб хоч на крихту передати ті почуття словами”.
Зараз місто Бахмут знаходиться в російській окупації. За різними даними, через російські обстріли та активні бойові дії, інфраструктура міста – житлова та критична зруйнована повністю. Станом на зараз, в місті немає цивільних осіб – руїни населеного пункту окупанти перетворили на військовий хаб.
Але в спогадах мешканців міста, й Жанни зокрема, Бахмут залишився зовсім іншим.
“Бахмут для мене назавжди залишиться зеленим містом троянд. Ви не уявляєте скільки їх було по місту. Один з моїх улюблених фактів про нього — це те, що у нас на набережній була Алея троянд, яка занесена в книгу рекордів України, як місце, в якому найбільша кількість трояндових кущів, понад 5000”, — пригадала дівчина.
“Найбільше я любила поле за церквою на своєму районі. Ще будучи дитиною, я бігала туди збирати ящірок, а коли виросла, то часто проводила там час з друзями та подругами. Там були найкрасивіші заходи сонця, я досі ніде не бачила таких красивих і сумніваюсь, що десь колись, окрім дому, такі побачу”.
Дівчина сподівається, що після перемоги про Донеччину не забудуть, будуть активно вкладатися у відбудову, що нова вона буде ще краща, і всі, хто хочуть, зможуть повернутися додому. Сама Жанна щодо власних планів на майбутнє не певна:
“Мені нема куди вертатися. Хіба я точно приїду, коли його розмінують, щоб в руїнах спробувати знайти щось з минулого життя. Я знаю, що не вийде, але мені легше жити, коли я думаю, що все вийде. Я поки не знаю де хочу жити. Точно недалеко від Донецької області, щоб часто туди їздити, можливо і на її території, ще не можу сказати, бо тема дому для мене все ще дуже важка.
Я маю надію, що коли війна завершиться, то в уцілілих містах оселяться нові люди — військові і волонтери, свідомі люди з усієї країни, що встигли попри все полюбити цю землю, і принесуть разом із собою українську мову та культуру, що з часом регіон стане одним з найбільш українізованих, бо хто-хто, а дончани точно знають що несе за собою «рускій мір» і як боляче через нього втрачати”.
Читайте також: Закарбовує історії з Донбасу у власній книзі. Історія письменниці Ганни Невідомої
