Очільниця Сєвєродонецької “Просвіти”, засновниця Бібліотеки української книги, викладачка та наукова співробітниця, письменниця та журналістка – нелегко знайти людину, яка зможе одночасно охопити стільки різноманітних сфер діяльності. Ольга Кряжич – одна з таких.
В інтерв’ю виданню ТРИБУН жінка розповіла про рідну Луганщину, наукову та активістську діяльність, а також про художню книгу, яка розповідатиме про події, що відбувалися в Сєвєродонецьку.
“Я народилася в Старобільську в «розквіт застою». Один з моїх перших прозових творів (який і досі лежить у «шухлядці») - про наше радянське дитинство. Саме про таке, коли стоїш десь у лаві однаково одягнених однолітків з однаковими піонерськими галстук або комсомольськими значками і думаєш: «Боже, цей дурдом на все життя…». Це – Старобільськ, з Батьком Махном, легендами про підземні ходи жіночого монастиря, вільнодумством. Старобільськ завжди був специфічним містом, де твори шістдесятників могли переповідати бабусі на лавочках. Або «з-під поли» передавали зошит з переписаними вручну віршами Івана Світличного. На тому і росли”, — розповіла про своє дитинство науковиця.
Вищу освіту Ольга Кряжич здобувала вже за часів незалежності в Східноукраїнському національному університеті імені Володимира Даля на спеціальності “Економіка підприємств” з акцентом на хімічну промисловість потреб регіону.
“Потім поїхала до Києва – вступила до аспірантури за спеціальністю «Інформаційні технології», захистилася. Після цього жила на два міста – Сєвєродонецьк і Київ. До аспірантури вступила на спір стосовно фізиків і ліриків. Довела, що можна бути ліриком і при цьому вирішувати математичні завдання стосовно моделювання процесів у довкіллі, управління складними системами, алгоритмізації задач”.
Та попри життя на два міста, життя науковиці було тісно пов’язане з Луганщиною, зокрема з Сєвєродонецьком та Старобільськом. І коли ми запитали, чим жінці запам’ятався регіон, вона відповіла:
“Запам’ятався – звучить так, ніби ніколи туди вже не повернемось. Луганщина унікальна, я звідти і ніколи не відчуватиму себе окремо. Для мене прообраз всієї Луганщини – річка Айдар. Тиха, спокійна, поміж берегів у спекотний день повільно пливе, немов марево. Десь – курці по коліно, як кажуть у Старобільську, а десь – дядько з возом втопився. Тобто не така й проста річка: прогледів, потрапив у вир – і закрутило-понесло. Або навесні, коли Айдар мости рве і затоплює все довкола. Так і з Луганщиною – ніколи не знаєш, коли вона вибухне. Таке було і за радянських часів, коли протестували шахтарі проти нелюдських умов праці, а їх розстрілювали та швидко змивали кров на асфальті поливальними машинами, таке може статися і в будь-який момент зараз”, — розповіла Ольга.
Війна прокотилася Луганщиною суворо. Знищена природа, потрощені ліси, зниклі й загиблі люди.
Старобільськ та Сєвєродонецьк, за спостереженнями жінки, дуже відрізнялися поміж собою, і не тільки за віком чи рівнем промислового розвитку.
“У Старобільську завжди відчувалося – це місцевий, а то зайда, тобто приїжджий. Сєвєродонецьк я називала маленькою Америкою: виходиш з автобуса на автовокзалі і стаєш місцевим. Після 2014 року Старобільськ, на мій погляд, став такою козацькою вольницею, що дійсно відстояла свою незалежність. А Сєвєродонецьк став обласним центром Луганщини. І зникло відчуття «маленької Америки», бо звідкись поперло «Понаєхалі!». Хоча ті, хто так казав, самі були «понаїхавші» з російської глибинки за «довгими грошима» – на будівництво та роботу на хімкомбінаті”, — пригадала жінка.
В селах на сході України здебільшого розмовляли і розмовляють українською. Найчастіше мовою, яку називають суржиком. Так само як на Тернопільщині суржик з полонізмами, на Луганщині – з русизмами.
“Для мене українізація почалася з українського поета Івана Савича (Лук’яненко Іван Савич) задовго до отримання незалежності. В Старобільську Іван Савич вів літературну студію, займався з молодими поетами та письменниками. З його настановами я розпочала не лише шлях письменника, а й відчула себе саме українкою. Саме Іван Савич мені підказав, що я відчуваю українське слово краще за російське, тож і варто розвивати це відчуття”, — розповіла Ольга.
…Щоб воно ставало як Айдар – від душі, від серця: то тихе, то зносить все довкола.
“У 1991 році, я прийшла разом з Іваном Савичем до новоствореного осередку Старобільської «Просвіти». І того ж року почала започатковувати «Пласт» – український скаутинг на Луганщині. Зібралися підлітки. Небагато, але ті, хто дійсно хотів йти вперед, відірватися від піонерії-комсомолії і самостійно творити своє майбуття. Був випадок, коли нам навіть видали папірець, що скавти зареєстровані при… райкомі комсомолу! Після 2014 року зі мною дехто з тогочасних старобільських пластунів зв’язувалися, казали, наскільки події скавтських років змінили світосприйняття, і вони змогли отриману інформацію, яка не була доступна в той час на широкий загал, донести іншим. Я б це назвала – стали з Україною в серці”.
До повномасштабного вторгнення Ольга Кряжич працювала в Інституті телекомунікацій і глобального інформаційного простору НАН України, там вона була старшою науковою співробітницею. За сумісництвом викладала й в рідному, хоч і релокованому Східноукраїнському університеті ім. В. Даля, а у 2022 році припинила співпрацю із закладом вищої освіти.
“Не я роботу закінчила, повномасштабне вторгнення закінчило. Я і СНУ Даля просто роз’їхалися з Сєвєродонецька у різні боки в березні 2022 року. Хоча я і зараз підтримую відносини з колегами своєї кафедри, навіть, є ідеї про реалізацію спільних проєктів. А зараз чим займаюся? – пишу і працюю. Так само працюю в Києві у називаному інституті, а також викладаю в Університеті Григорія Сковороди в Переяславі”.
Ольга Кряжич є головою Сєвєродонецької організації Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка і заступницею голови обласної організації Луганщини. У 2019 році жінка почала відновлювати діяльність “Просвіти” – громадської організації культурного та освітянського напряму, який можна описати тріадою “Мова, Історія, Культура”.
“Що робили? – оберігали душу України на Луганщині. Серед активних просвітян міста – Володимир Грицишин, міський голова 1994-2010 рр.; Світлана Талан, золота письменниця України; Жанна Скорик, волонтерка; Андрій Фомін, історик і мій найкращий помічник. Підтримували нашу роботу представники молоді з «Європейської солідарності», часто підключалися до проведення заходів. Приєднувалися і студенти вищих навчальних закладів – СНУ ім. Володимира Даля та Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка.
В місті про «Просвіту» знали і чули, бо міська організація сформувалася за часів становлення незалежності. В ті часи «Просвіта» була дійсно осередком демократичних ініціатив. Після обрання міським головою В. Грицишина осередок «Просвіти» мав приміщення у Міському палаці культури. Там була сформована бібліотека та організовані експозиції на культурно-краєзнавчу тематику. Хоча серед містян було розуміння приблизно таке: «Просвіта» є націоналістичною організацією, бо українська ідентичність є проявом націоналізму. А потім у 2010 році до влади в місті прийшли регіонали, просвітян виселили з Міського палацу культури, а бібліотеку та експозиції знищили. Буквально! Бо проукраїнські активісти врятували частину книжок із туалету палацу культури, де вони лежали, залиті водою. Пізніше ці книжки були передані міській організації «Просвіти», а ми їх заклали в основу Бібліотеки української книги”, — розповіла Ольга.
На жаль, після подій 2014 року значна частина просвітян виїхала з Сєвєродонецька. Тому у 2019 році міську організацію довелося відроджувати. Правда, до лав Сєвєродонецької організації “Просвіта” влилися просвітяни, що евакуювалися із тимчасово окупованого Луганська.
Серед просвітянських заходів 2019-2021 років, які вдалось провести організації, – спільні акції з єпархією Православної церкви України, якою на той час керував єпископ Афанасій. До прикладу, просвітяни допомагали жителям постраждалих від лісових пожеж селищ – возили дітям шкільне приладдя, товари першої необхідності.
Під час епідемії коронавірусу Ольга займалася виготовленням масок та їх безкоштовною роздачею.
“Разом з місцевим політиком Сергієм Зарецьким та активістом громадської організації «Dream Town» Михайлом Будніком розпочали громадську ініціативу «SeverKoronaHelp», за якою опікувалися літніми та маломобільними людьми, які під час карантинних заходів не могли за станом здоров’я відвідувати магазини чи аптеки. Була організована «гаряча лінія», де кожен з учасників цієї ініціативи (нас зібралося доволі багато!) охоплював свій район міста”.
Проте найбільшим своїм досягненням та результатом роботи “Просвіти” в Сєвєродонецьку жінка вважає створення Бібліотеки української книги на Луганщині.
“На початку 2022 року почали створювати Бібліотеку патріотичної книги в Луганському державному університеті внутрішніх справ імені Е.О. Дідоренка, передали туди першу партію книжок, силами місцевої організації передплатили газету «Слово Просвіти»…”, — пригадала просвітянка.
Бібліотеку української книги в Сєвєродонецьку створювали всією Україною. Через соціальні мережі сєвєродонецькими просвітянами був кинутий заклик – допоможіть українцям Луганщини створити українську бібліотеку. За словами Ольги Кряжич, зібрати вдалось близько 3 тис. книжок.
“Хтось ділився своєю улюбленою книжкою з домашньої бібліотеки, а хтось купував новинку у книгарні і з побажанням приємного читання надсилав до нашого міста. Найбільше запам’ятався найстаріший учасник цієї акції, що подарував дуже багато книжок з власної бібліотеки, – Юхим Макотерський. Це – громадський діяч, колишній депутат Чортківської міськради на Тернопільщині, краєзнавець та просвітянин. Вийшло так, що після виходу з-під обстрілів у Сєвєродонецьку, у березні 2022 року я опинилася на Тернопільщині. І один з перших телефонних дзвінків був саме від Юхима Фотійовича. Він, після перегляду новин про шалені обстріли Сєвєродонецька, намагався дізнатися про мою долю. А наступним питанням було – чи встиг бодай хтось прочитати передані ним книжки, чи встигли вони відіграти свою роль у розумінні молоддю ситуації, що склалася?”, — розповіла просвітянка.
Бібліотека української книги встигла запрацювати – розгорнули її на базі СНУ ім. Володимира Даля. В читальному залі бібліотеки були сформовані окремі стелажі та експозиції книжок. Першими читачами стали студенти та викладачі СНУ ім Володимира Даля, потім почали приходити містяни, брали дуже багато книжок для дітей, почали приїжджати люди з інших районів області.
“Ми розширили спектр роботи – з книжок, які виявлялися дублями, формували «полички української книги». Тобто робили добірки та передавали до бібліотек районів Луганської області. Десь такі «полички» розміщувалися в дитячих чи міських бібліотеках, десь – у шкільних, або навіть, у садочках. Такі «книжкові полички» з’явилися у Старобільську, Сватовому, Новоастрахані, Лисичанську, Кремінній, низці селищ”, — каже Ольга.
Потреба створення такої бібліотеки була давно – регіон був просто насичений російською та російськомовною літературою.
“Якось дивно було спостерігати, що за стільки років незалежності держава не звертала увагу на те, що у бібліотеках був дуже низький відсоток української книги. У Сєвєродонецьку першими в області почали з’являтися українські школи. Тогочасний мер міста Володимир Грицишин зробив головним своїм завданням створення українських шкіл та декомунізацію назв вулиць (ще до виходу офіційного закону про це!). Парадокс проявлявся у тому, що підручники вже були українським, а українських книжок для позакласного читання – не вистачало. Їх просто не везли до міста. Я сама часто їздила до Луганська – там можна було знайти українські книжки … у магазині зарубіжної літератури. От саме тому відновлена просвітянська організація Сєвєродонецька взялася за таку роботу – донести нарешті на Луганщину українську книжку”, — резюмувала Ольга.
Достеменно невідомо, у якому стані зараз перебуває Бібліотека української книги. За словами засновниці, в мережі вибірково з’являлась інформація, що після окупації міста її частково вилучили та вивезли, частково – спалили.
Втім, відома Ольга Кряжич не лише активістською, але й письменницькою діяльністю: не так давно у світ вийшла книга “Тінь кота”, яка розповідає про початок війни на Луганщині.
“Луганщина – це ми. Війна пройшла крізь нас, і ця тема вже є частиною кожного луганця. Книжка почала писатися ще у 2017 році. Хоча обдумування книжки започаткувалося ще з часів протистояння на Майдані. Барикади, палаючий Будинок Профспілок, перші поранені і вбиті. Розуміння буття і бажання встояти. І коли здавалося, що от вже – остаточна перемога, запалав Донбас.
Але після антимайдану у багатьох виникало впевненість, що Луганщина та Донеччина чекали росіян, кликали їх та мали свідому віру свого вибору. Але це – далеко не так! І «Тінь кота» написана на основі реальних подій, герої списані з реальних людей, збірно чи ідентично. Наприклад, в основу головної героїні покладено багато рис та вчинків Олени Куліш, застреленої у 2014 р. сепаратистами та зрадниками в с. Переможне, Луганська область”, — розповіла нам авторка.
А я доношу читачам цією книжкою саме те, що “Допоки на окупованій території Донбасу є хоча б одна людина, що вірить в Україну, доти ця земля є Україною”.
У творчому доробку письменниці є й поема “Вітер”, яка особливо вражає кількістю образів, символів та посилів, закладених в тексті.
“«Вітер» має основний, дещо сакральний Символ – все наносне колись неодмінно облетить. Правда, схоже на реалії нашого часу? Вітер охоплює декілька періодів сучасної української історії: голодомор, депортації цілими селами до Сибіру, друга світова та примусова русифікація. І підсумок – той, хто не зламається, буде бачити розквіт”.
Україна – це калина
Край прозорого струмка,
Пісня жвава солов’їна
У гаю біля ставка.
Україна – жовтий колос
І волошки дивний цвіт,
І Тараса сильний голос,
Що луна на цілий світ.
Боже! Боже, дай нам сили
Враз забути біль і гнів,
Розгорнути дужі крила
Серед простору степів.
Хай не гнуть вітри калину
І не мутять чистих вод,
Боже наш, люби країну, –
Нашу землю і народ
Письменницьку діяльність Ольга Кряжич припиняти не планує: минулого року вона отримала грант від Українського ПЕН клубу на написання роману “Місто 404”.
“Для мене писати – як дихати. Я – член Національної спілки журналістів України, Національної спілки письменників України. Звичайно, бувають дні «без рядків», але не без прокручування сюжетів чи відпрацьовування нових літературних задумів. Роман “Місто 404” — про Сєвєродонецьк, наш Сєвєр, як зазвичай його називають містяни. Знаєте ж, що таке «Сторінка 404»? Так, сторінка в інтернеті недоступна або перестала існувати. От і роман очима людей, про місто, яке було і зникло. Там переплетене минуле і майбутнє, а також сьогодення – через розуміння тих, хто не бачив місто без війни, хто вже народився у цьому. Нещодавно місто перейменували. Тепер це Сіверськодонецьк. Чому я його зараз називаю саме Сєвєродонецьк і так само місто називатиметься у цій книзі? Бо – «Місто 404». Уявімо: більшість нас втратило все. Я сама виїздила з міста з документами та кішкою. Все розбите, знищене, спалене. І єдине, що поєднує нас з тим життям, що ми будували, яке відстоювали волонтерством чи прямою участю у захисті, запис у паспорті – Сєвєродонецьк. А тепер у нас немає нічого, і навіть, міста такого не існує!”, — поділилася планами письменниця.
Але це не так – повернемось, відбудуємо, можливо, взагалі назвемо місто іншою назвою, з вулицями і скверами, що увіковічуватимуть ім’я нових героїв. Це – тимчасово недоступна сторінка сьогодення міста.
Людям, які залишаються в окупації, й тим мешканцям Луганщини, які чекають повернення додому, пані Ольга передає просте, однак сильне послання:
“Ми є. Ми — будемо”.
Читайте також: Від медового хобі до успішного бізнесу: подружжя з Луганщини розвиває бджільництво у Вінниці
