25 серпня 2024 року в приміщенні кінотеатру Головного корпуса Національного музею історії України в Другій світовій війні відбувся захід “33 роки Незалежності України очима Донбасу”.
Спікерами та гостями стали Максим Віхров, Олександр Набока, Станіслав Федорчук та Ілля Шутов.
Модерували захід Володимир Жемчугов та Тетяна Романенко.
Кореспондентка ТРИБУН відвідала дискусію. Детальніше про розмову щодо природи подій останніх трьох десятиліть, самоідентифікації жителів Донбасу в 1991 році та трансформації їхніх поглядів протягом наступних років — читайте в нашому репортажі.
Розпочався захід традиційно — з гімну та хвилини мовчання в пам’ять за загиблими в російсько-українській війні. Всього в доволі великому кінотеатрі музею зібралось кілька десятків глядачів, більшість з них – вимушені переселенці зі сходу: військовослужбовці, педагоги, правозахисники, курсанти, культурні діячі та журналісти.
Модератор Володимир Жемчугов розпочав промову з оголошення мети заходу. Він зазначив, що вимушені переселенці зі сходу України не погодилися з гібридною війною та прихованою російською окупацією рідних територій. Та попри це, в багатьох регіонах держави, часто люди, які самі постраждали від війни, стикалися з нерозумінням та засудженням, мовляв, “самі накликали війну”, “самі винні”, “самі впустили в дім російські війська”.
“Втім, починати цей захід з виправдань «східняків» перед мешканців інших областей ми не будемо. Але щоб у суспільстві склалося розуміння менталітету та поглядів мешканців Донбасу, ми вирішили розпочати з історичної довідки – що таке Донбас? як він виник? що впливало на цих людей?”, — сказав Жемчугов.
Ми будемо руйнувати російські міфи та наративи про Донбас.
Першим промову розпочав Максим Віхров — журналіст та публіцист, автор книги “Дикий Схід. Нарис історії та сьогодення Донбасу”.
Спікер детально розповів про історичне значення цих земель, починаючи від періоду, коли їх називали Диким полем. У своєму виступі він підкреслив, що на мапах того часу ці землі були позначені як “Loca Deserta”, що означає "порожнє місце" або "Дике поле", оскільки ці території залишалися майже незаселеними та перебували поза контролем сусідніх держав.
“В середині 17 століття землі Дикого поля перейшли під формальний контроль Московії, але заселяли та обживали цю територію не росіяни. Запорізькі козаки були присутні в Дикому полі ще в 16 столітті. Ми знаємо, хто такі були запорізькі козаки – це були суворі люди, які почувалися дуже комфортно в цьому небезпечному степу”.
Присутність кочових народів, зокрема татар, також відігравала важливу роль у цьому регіоні. Хоча конфлікти між різними силами були неминучими, війна на знищення тут не відбувалася.
Спікер наголосив, що поступово, завдяки українцям, ці дикі території почали перетворюватися на заселені. Зростала кількість поселень та осілого землеробського населення, що й стало завершенням історії Дикого поля.
“Все це тривало досить довгий час, і завдяки українцям, ці дикі території переставали бути дикими. З’являлися поселення, їх ставало більше, зростала кількість населення, зокрема й осілого – землеробського. Власне, так і закінчувалась історія Дикого поля”.
Однак, як підкреслив доповідач, таке становище не могло тривати вічно. Московія посилювалася та ставала дедалі агресивнішою. В XVIII столітті ці землі перестали бути осередком вольностей та свободи. Донське козацтво було підкорене російськими царями, а після ліквідації Гетьманщини та знищення Запорізької Січі, разом із завоюванням Кримського ханства, на цих землях встановилася імперська влада.
Спікер наголосив, що імперія намагалася стерти пам'ять про минуле, створюючи наратив про те, що саме вона принесла процвітання та цивілізацію на територію Дикого поля. Однак, як підкреслив доповідач, цей наратив є хибним і не змінився навіть у радянські часи, коли особливо підкреслювалася індустріалізація. Радянські історичні видання, на думку спікера, перетворювали історію Луганщини та Донеччини на хроніки індустріалізації, але не змогли знищити пам’ять про справжніх творців цих земель.
Наративи — це те, що вигадується в кабінетах. Реальність — те, що існує на землі. В кабінетах можна вигадати багато чого, але реальність залишається незмінно. Якщо ми подивимось на мапу Луганщини та Донеччини, прислухаємося до історії, то сліди цього українського Дикого поля проступають скрізь. І мова не тільки про українців, якщо згадати назви річок: Айдар, Деркул, Євсуг — вони залишилися на згадку про кочових мешканців Дикого поля. А сліди запорізьких та слобідських козаків взагалі стерти неможливо – згадаймо Вергунку та Кам’яний Брід, які були зимівниками, і досі залишаються районами міста Луганськ”.
Завдяки дистанційному зв’язку до дискусії зміг приєднатися Олександр Набока — доктор історичних наук, краєзнавець, професор.
Свою промову історик почав із подяки організаторам заходу за можливість участі та озвучення напрацювань з історії української Луганщини. У доповіді вчений хронологічно торкнувся періоду розвиненого соціалізму – середини 20 столітті.
В радянській офіційній ідеології Донбас свого часу сприймався так, як свого часу сприймалася Індія в Британській колоніальній імперії – як така собі перлина спочатку Російської, а потім радянської імперії.
Для більшовицької Росії Донбас мав велике, й не тільки економічне значення. У 30-50-х роках минулого століття Луганщина розглядалася як зразковий регіон, що демонстрував переваги радянського способу життя. Вона стала своєрідною "вітриною" соціалістичного суспільства, де виховували кадри, яких пізніше направляли на роботу на західні території України.
“Цікавий факт який мене вразив: напередодні сталінської колективізації, яка вважалася взірцем та зразком, в одному із сіл Луганської області кілька приватних, селянських господарств з господарями з українськими прізвищами, зібралися, щоб купити трактор разом у Харківського тракторного заводу. Виявляється, що був такий момент, коли відбувався природний перехід від аграрної системи до індустріальної системи господарства. І коли селяни накопичили певні кошти і вирішили використати їх на модернізацію виробництва. Але цей природний процес був перерваний колективізацією, яка дуже вдарила по сфері господарства”.
Історик також зосередився на трагічних подіях радянських репресій та Голодомору, які завдали непоправної шкоди українській ідентичності. Репресії розвіювали традиційну сільську ідентичність, яка була на шляху до природної модернізації.
“Всесвітньо відомий історик Тімоті Снайдер описав Голодомор як ситуацію, коли вперше в історії батьки абсолютно не знали, чим нагодувати дітей”.
Вже у другій половині XX століття, за словами Набоки, Донбас перетворився на регіон, де майже не залишилося української ідентичності. Попри те, що на багатьох будівництвах та підприємствах працювали переважно українці, вони швидко переходили на російську мову під тиском радянської системи.
Цей процес спостерігався і після здобуття Україною незалежності. Історик навів приклад, коли на 20-ті роковини незалежності студенти з північної частини Луганщини, які приїжджали до університетів у Луганськ і були українськомовними, під впливом оточення та булінгу з боку російськомовних, також переходили на російську мову.
За допомогою відеозв’язку з промовою до заходу мав долучитися й Ілля Шутов — громадський діяч, юрист, журналіст, активний учасник боротьби за Незалежність України в XX столітті. Однак через погану якість з’єднання дослівно зафіксувати сказане паном Іллею не вдалось.
Під час свого виступу громадський діяч поділився спогадами про те, яким чином встановлювалася українська незалежність на теренах Донецької області.
З, мабуть, найяскравішою промовою до присутніх на заході звернувся Станiслав Федорчук – його виступ був присвячений висвітленню ролі проукраїнських жителів Донеччини та Луганщини під час Євромайдану та війни на сході України. Спікер наголосив на важливості пам'яті про ті події та жертви, які зазнали мешканці цих регіонів у боротьбі за незалежність України.
“Мені важливо, щоби в сучасності своїм дітям, взагалі українському суспільству ми могли пояснити, що відбувалося на Луганщині та Донеччині з людьми. Не з тоннами вугілля, не з тоннами металу, не з тоннами чавунів. Тому що коли ми розповідаємо про чавуни, то постає питання: що насправді відбувалося з людьми? А де були люди? Хто були ці люди? Якою була ідентичність цих людей? І якщо порівняти співвідношення того, яку ціну заплатили українці за індустріалізацію, то цією ціною було знищення українців, мови, культури, їхнього права на життя в такий спосіб, в який вони хочуть”.
Він спростував міф про те, що в Донецьку і Луганську не було Євромайдану, підкреслюючи, що ці акції були багатотисячними, об’єднуючи різні верстви населення – від шахтарів до професорів. Попри те, що навіть у деяких українських підручниках це замовчується, історія засвідчує, що Євромайдани були важливою подією для цих регіонів.
“На Євромайдан в Донецьку прийшли люди, які створювали перші ідеологічні рухи, перші національно-демократичні партії, які були виразниками інтересів українців ще до того, як Україна стала незалежною”.
Федорчук також акцентував на тому, що проукраїнські жителі Донбасу не повинні ні перед ким вибачатися за те, що не змогли утримати регіон від вторгнення ворога. Він відзначив, що головним у історії Донеччини і Луганщини завжди був людський потенціал, а жертви донецьких українців повинні залишатися в пам’яті нації.
“І найцікавіше: хто ж приїхав на Євромайдан в Донецьку з очільників київського Майдану? Я вам скажу: ніхто не приїхав. Кличко був, звичайно, але він приїхав до Ріната Ахмєтова, мабуть, вважав його кращим представником думки донеччан. І я скажу, що ми нічого не забули, нікого не забули”.
Серед згаданих жертв були імена першого загиблого на Донбасі активіста Дмитра Чернявського, вбитого депутата Володимира Рибака, а також інших, чиї життя були трагічно обірвані під час конфлікту. Станіслав наголосив, що саме на їхню честь безкомпромісно мають бути названі вулиці у звільнених містах Донбасу.
Закінчився захід кількома доповненнями від гостей, які відвідали музей – військовослужбовець, вчитель та громадська діячка поділилися власними поглядами на ситуацію з безпокараності колаборантів, відсутності достатнього представлення подій, що відбувалися на сході до окупації в медійному просторі.
Читайте також: У Берліні пройшла акція до Дня Незалежності: сотні людей вийшли підтримати Україну. Кадри з місця події
