Ханна Погромська — 17-річна мешканка Нью-Йорка, що на Донеччині. Цього року вона взяла участь у “Літературно-мистецькому фестивалі”, який у 2021 році започаткувала письменниця Вікторія Амеліна. Фокусна тема цього заходу — деокупація майбутнього. На конкурсі дівчина посіла одне з переможних місць.
В своєму есеї Ханна Погромська розповіла про спогади, які пов’язують її з Донеччиною та про почуття, які супроводжували її на шляху евакуації з рідної домівки.
Я — дівчина з українського Нью-Йорка, маленького селища біля лінії розмежування на Донеччині. Розмежування між територією біля Горлівки, що окупована Росією, і землею, що залишилась в Україні, як мій Нью-Йорк. Я пишаюся своїм містечком, пишаюсь, що моя маленька батьківщина — це саме Нью-Йорк, український Нью-Йорк.
Ця війна, яка почалась ще у далекому 2014 році, триває більшість мого життя. Але навіть за ці роки я й подумати не давала собі, що вона вижене мене з дому. Дім — це саме те місце, де ти у безпеці, однак на цей раз твердження спростувало себе. Але ж він, мій Дім, не винен у тому, що скоїли недобрі люди, які так і прагнуть зруйнувати наші безпечні місця. У 2022 році, коли всі покидали свої домівки, ми залишилися. Залишилися та вірили в те, що все обійдеться і закінчаться негаразди. Але наша доля склалася інакше.
В мене був лише один день, щоб зібрати все найнеобхідніше та виїхати. Як можна вибирати якісь речі, документи, гроші, розуміючи, що завтра тебе тут не буде? Розуміючи, що ти покинеш рідне місто, і, може бути, назавжди?… Рідний вітер, який ласкає твоє бліде обличчя… Цей спів пташок за вікном улітку… Зелені гаї та житні поля… Своїх людей… Це все — Дім, який не забереш з собою!
Здавалося, що можна забрати лише матеріальні речі. А то й не всі. На жаль, не можна взяти і, як за помахом чарівної палички, зменшити свій будинок спеціальним збільшувально-зменшувальним ліхтариком та забрати домівку з собою. І, пам'ятаю, як учора, як саме той зошит залишився на моєму столі, як всі кімнатні рослини і квіти були ще живі, як у шафі – купа речей, як горіло світло в моїй кімнаті, яке більше нікому і не треба.
Є речі, які не містять майже ніякої грошової або матеріальної цінності, але для людини вони мають певне особливе значення. У мене є декілька таких речей. Перша, трішки кумедна, — це часточка мандарина під моєю партою у школі. Ми з подругою якось не поділили останню дольку та вирішили залишити її під нашою партою. Пам'ятаю, неподілений смаколик вже був таким, як сухофрукт, але ми, можна сказати, «піклувалися» про нього. На жаль, ця долька залишилася під партою тільки у нашій пам'яті… Школи вже немає. Класу нашого вже немає. Ворожий снаряд влучив у вікно саме нашого класу.
Друга річ, не зовсім річ, а містечко — Урзуф. Урзуф — село Мангушської селищної громади Маріупольського району Донецької області. Там – море! Азовське море. Щороку ми їздили туди відпочивати родиною. Мені там ну дуже подобалось. Щоразу у день від'їзду ми з мамою шукали на березі моря камінчики із дірочкою. Говорять, хто знайшов, то буде йому щастя. Завжди знаходили, навіть багато. Для нас це значило, що наступного року ми знову сюди приїдемо. А влітку 2021 року ми скільки не шукали, не знайшли ні одного. На жаль, це був останній рік, коли ми там могли відпочивати. Забрали Урзуф у нас. Окуповане містечко зараз. Але для мене Урзуф, Азовське море – це дуже значна частина теплих спогадів. Я дуже чекаю його знову в Україні, щоб він знову розквітнув, як і багато інших містечок, яких ми лишилися.
Усі речі, що мають для мене особливе значення, так і не перерахуєш, але вони є зі мною, у моїй пам'яті…
Наші традиції! Ми заберемо їх з собою, де б ми не були. У пам’яті 2022 рік, 14 січня. До нашої хати приходили хлопчики з чудовими українськими посівалками… Так. Майбутнє у нас є. Воно сильне і красиве.
Минуле, що залишаємо там, із негараздами і болем, нас навчило любити. Навчило любити свою країну, дім, природу, яка оточує, любити все, що є навколо нас. Я люблю свою квартиру, та хочу піклуватися про неї. Я люблю свою школу, хочу, щоб її відбудували. Люблю свій клас, у якому було дуже багато чудових моментів. Я люблю своє містечко, та бажаю йому процвітання, хочу для нього гарного майбутнього.
Війна і негаразди згуртували та об'єднали нас, людей, які проживали у цьому жахітті. Навчили співчувати, допомагати один одному, любити, цінити, бути разом, бачити щастя у всьому, навіть у дрібних деталях. Ми відчували, що усі мешканці мого містечка стали один одному родиною. Нас мало лишалось у селищі, але ті хто був там, ті були сім'єю. Ці знання та вміння любити ніколи не покинуть людей, які пройшли це випробування, що навчило їх бути щасливими, і вони будуть такими.
Ми — люди, які багато чому навчилися, які пам'ятають своє минуле, які вчаться на ньому. Багато хто покинув свої домівки, але ми чекаємо тієї самої хвилини, коли Україна переможе, саме для того, щоб повернутися додому. Щоб створити з своєї минулої домівки майбутню, розквітаючу квітку. Підняти на ноги, відбудувати, очистити від всього того непотребу, який насунувся на нашу країну. Ми є люди, які візьмуть усе краще з минулого у майбутнє. Ми відбудуємо клуб Фенольного заводу, приведемо до ладу стадіон «Авангард», він знову буде яскраво-зеленим, відбудуємо домівки, школу, спортзали, дамо Нью-Йорку нове майбутнє, краще майбутнє.
Я вірю у краще майбутнє України. Я чекаю звільнення моєї землі, чекаю, коли знову зможу побачити рідні краєвиди, людей, дім. Я чекаю того моменту, коли буду впевнена, що моє рідне селище у безпеці, що воно розквітає, що воно є в майбутньому, в кращому майбутньому.
Залишаю тут вірш, у якому те, що наболіло.
Що я візьму з собою з дому?…
Мабуть худющого кота.
Його лоток…
Та ні… до чого
лоток?…
будь-де повно піска…
Читайте також: Світлана Клименко: "Мене вирвали з дому, за який я трималася все своє життя"
