Польща стала чи не найпершою країною, де українці шукали прихисток через повномасштабне вторгнення Росії в Україну. Нині там мешкає понад 950 тисяч українців. Ця цифра варіюється з року в рік, бо хтось їде далі шукати кращого для себе життя, дехто повертається додому, якщо є куди, а інші, кому нема куди вертатися, обживаються в новій країні та поступово асимілюються. Серед останніх - Ольга Сталінська з Сєвєродонецька.
Виданню ТРИБУН Ольга розповіла про те, як влаштувалася в новій країні, як знайшла житло, як популяризує українську культуру та чого змогла навчити поляків.
Праска, істерика, Польща
До повномасштабної війни Ольга працювала в Луганському центрі професійно-технічної освіти майстром виробничого навчання та викладачем спецдисциплін. Одним з проєктів, за яким пані Ольгу впізнавали у місті й називали не інакше як “Шеф”, була “Кухня-лабораторія”, що випустила кілька десятків талановитих кухарів.
“Мої випускники зараз розкидані по Європі. Є ті, хто працює в Польщі, є й в Німеччині. Телефонують, дякують або просто розповідають щось цікавеньке, діляться досвідом та враженнями”, — говорить Ольга.
Її учнями були дорослі люди віком від 18 і до 60 років.
“Ми перекваліфіковували людей, за пів року навчали їх новій професії. Напевно, більшість моїх учнів пов’язали своє життя із кулінарією саме тому, що здобули фах у дорослому житті, свідомо прийшли до професії. Мене це завжди радувало, давало відчуття самореалізації та того, що я щось в житті робила правильно”.
Ольга розпочинала свою кар'єру як інженер-технолог харчової промисловості.
“Так, спочатку я здобула вищу освіту, а вже потім, згодом, отримала саме робочу спеціальність кухаря V розряду, тобто спочатку якось пішла вищою сферою навчання, а потім вийшло так, що вивчилася на кухаря. Я до ЛЦПТО працювала 10 років у професійному училищі з дітьми, а потім перейшла працювати з дорослим населенням”.
Ольга каже, що їй дуже подобається навчати, вона отримує від цього насолоду.
“Найголовніше - це приносило задоволення від того, що ти любиш, чим ти займаєшся. Є люди, які вдячні за все це. Це додавало стимулу розвиватися самій, щоб більше знань давати своїм учням”.
При тому, що більшість учнів Ольги набагато старші за неї, всі до неї ставилися з повагою.
“У мене ніколи не було проблем із моїми учнями. Пам'ятаю, навіть був один слухач, колишня людина в погонах, такий статний чоловік весь, коли він до мене прийшов на перше заняття, я чесно остерігалася того, як він мене сприйматиме. Але виявилося, що все це дарма. Він на той час вийшов на пенсію і захотів відкрити кафе, прийшов вчитися”.
Ольга з теплом і тугою згадує своє життя у Сєвєродонецьку, адже повномасштабна війна все змінила.
“Я була в офіційній відпустці 24 лютого. Прокинулася від дзвінка сестри о 6:00 ранку: “Олечко, збирай речі. Гайдай оголосив евакуацію”. Ніхто не вірив, що у ХХІ столітті ця війна буде повномасштабною. У мене сестра жила на іншому кінці міста Сєвєродонецька, я зібрала речі, зібрала документи, навіщось взяла праску і поїхала до неї. Напевно, від паніки, бо краще поклала б у сумку фен. І все, додому більше не повернулася”.
Того ж дня в Ольги із сім'єю виїхати не вийшло.
“Ми намагалися виїхати цього дня з Сєвєродонецька, але оскільки ми їхали з племінниками в машині, молодшому було півтора роки, постояли у чергах на виїзді з міста і повернулися до квартири сестри. Пробули ми п'ять днів під обстрілами, ночували в підвалі, а потім нас вивіз родич. Якщо чесно, я мала дику істерику. Я не розуміла, чому я повинна виїжджати, чому я маю кидати власну квартиру, чому я маю кидати все-все-все. Але опанувала себе, вмилася холодною водою, яка на той момент ще була, і ми поїхали”.
Спершу вони вирушили до родичів на захід України, а потім вирішили їхати до Польщі.
“У Польщі у нас теж родичі, луганчани, що поїхали ще у 2014 році, вони нас зустріли, знайшли через соцмережі поляків, які нас прийняли. Річ у тому, що в березні 2022 року в Польщі був розподіл українців хостелами, школами, приватними будинками поляків. Тоді існувала програма 40+, тобто поляки, які приймають до себе українців, отримували по 40 злотих на день. Це як соцдопомога на комунальні витрати за біженців. Ми пожили у них кілька місяців і переїхали на орендоване житло”.
Ольга каже, що у Польщі немає соціальної допомоги для українців, як в інших європейських країнах, є одноразова соціальна допомога у розмірі 300 злотих на дорослого.
“Два місяці ми з сестрою були просто шоковані, бо ніхто не розумів скільки ми ще пробудемо в Польщі. Зараз я тут уже 2,5 роки. Ніколи б не подумала, що житиму десь окрім свого Сєвєродонецька”.
При всій психологічній напрузі та стресі Ольга не розгубилася і практично відразу знайшла роботу.
“Я приїхала 12 березня до Польщі, а 14 березня я вже вийшла на роботу, не знаючи мови. У мене така робота, яка потрібна скрізь, адже люди всюди їдять. Звичайно, спочатку я відчувала складність у комунікації, але в принципі польська дуже схожа на українську мову. На роботі усі доброзичливі. Шеф у нас чудовий, колектив підібраний добрий”.
Роботу дівчина знайшла завдяки випадку.
“Поляки, з якими ми жили, дізналися, що я кухар, і зателефонували в готель-ресторан за 40 км від Гданська, де саме шукали людину моєї спеціальності. Я прийшла разом із дівчинкою з Чернігова, почали працювати. Через 3 місяці мене вже поставили на зміну, тобто працюватиме 2/2. Я вважаю, це нормальне досягнення з огляду на обставини”.
Ольга розповідає, що мову вивчати під час роботи було не складним, українців, які з нею працювали та паралельно вивчали польську, було багато на початку.
“Але зрештою, всі українці, які працювали зі мною, повернулися до України, додому, їм є куди. А ось мені - ні”.
Обмін традиціями, майстер-класи, посмішки
“Поляки нас добре прийняли, з теплом, ставилися зі співчуттям, роботу дали з гідною оплатою, щоб забезпечувати собі життя. У нашому місті є історичний музей, де організовували безоплатні польські курси для українців. Спочатку у березні 2022 року тут було близько 30 українців. Цей музей від початку організував безкоштовні курси польської мови через адміністрацію міста”.
Крім того, поляки та українці об’єдналися та започаткували інтеграційний клуб для українських біженців.
“Клуб інтеграції українців у Польщі під назвою “Соняшник” дає можливість проводити різноманітні заходи, організовувати екскурсії. Ми їздили до міста Торунь, були у музеях Гданська, проводили батл між українським борщем та польським журеком у місті Ельблонг”.
Ольга розповідає, що їй дає насолоду можливість брати участь у різних кулінарних майстер-класах. Так вона згадує про свою роботу в Сєвєродонецьку.
“Поляки мають таке свято - Tłusty czwartek - Жирний четвер. Є таке повір'я, що цього четверга поляк, що поважає себе, або полька повинні з'їсти пончик. Якщо він не з'їсть пончик, то наступний рік у нього буде нещасливий. Четвер, що жирний, проводиться в той же час, як у нас Масляна. І ось ми організували свято, на якому обмінювалися українськими та польськими традиціями через кулінарію. А ще, минулого року я влаштовувала майстер-клас на Спас — з дітками ми фарширували яблука, інші українські дівчата готували макову випічку, якісь пиріжки з яблуками, круасани, а поляки дегустували та слухали про відмінності та історію наших яблучного, медового та горіхового Спасів”.
Також Ольга проводила майстер-класи для дорослих та дітей з декупажу яєць до Великодніх свят.
“Якщо у 2022 році нас було 30 людей, то зараз лишилося менше 10 українців. І от якось так ми соціалізуємось”.
Ольга працює годин на ногах, за графіком 2/2, тому у вільний час вона намагається встигнути жити — відпочивати, спілкуватися, бачити щось нове, ходити на шопінг, розповідати полякам про українську культуру тією мовою, яка близька, - через кулінарію.
“Я приходжу з роботи і першого вихідного пів дня валяюся в ліжку, бо фізично мені дуже важко. Наступного дня намагаюся поїхати до Гданська щось подивитися, побачити Балтійське море, закрити свої гештальти через купівлю якихось речей. Але загалом мені здається, я в Польщі стала інтровертом, якщо чесно. Якщо у Сєвєродонецьку я намагалася більше знайомитись, адже і робота це диктувала, і мені хотілося, а тут зовсім інакше”.
Однією з причин зміни у собі дівчина називає різницю у менталітеті.
“Поляки – чудові люди, вони зробили для нас багато хорошого. Але, напевно, на щастя, вони нас не зрозуміють. Нас ніхто не зрозуміє, доки сам не переживе те, що ми відчуваємо і через що проходимо. Тому я більше спілкуюсь з українцями — більше довіри, спільних тем, проблем”.
Ольга сумує за домом, за звичним укладом життя, друзями та рідними, за продуктами, зрештою.
Тут немає річкової риби, немає карасів, товстолобиків, до яких ми звикли. Так, є форель, дорадо, лосось, але поляки більше за м'ясом. Ще тут донедавна не було нашого звичайного солодкого перцю сорту Білозірка, а я дуже люблю фарширований перець. Буквально кілька тижнів тому до супермаркету завезли український перець і я відірвалася – купила одразу ж, нафарширувала та натушкувала вперше за 2,5 роки. У принципі тут є українські магазини, де я купую халву та тараньку. У Польщі ще не знайти хорошого оселедця, насіння”.
Якщо говорити не про продукти, Ольга сумує за українськими книгами та сканвордами.
“Я дуже люблю читати. Я замовляла тут українські книги за дуже божевільними цінами. Читати з телефону мені не цікаво, важливий саме фізичний контакт із книгою: відчути запах, погортати сторінки. А ще сканворди! Природно, що у Польщі немає українських сканвордів, тож купувала взимку, коли приїжджала до України на свята”.
Дівчина каже, що з медициною у неї проблем не було
“Знаю, деякі іноземці скаржаться на недоліки медицини. Я тут хворіла на ангіну, мала отруєння. Все було гаразд – я цього ж дня потрапила до лікаря. Манікюр я тут не роблю. В Україні робила. До перукаря записуюсь за тиждень. Тут такі правила, що просто з вулиці зайти і отримати послугу не можна, все по запису. Вони так живуть”.
Ольга з вдячністю приймає все добро, яке з нею трапляється, а поки що чекає на можливість повернутися додому в український Сєвєродонецьк, намагається асимілюватися в Польщі та помічати добре.
“Ще я помітила, що тут всі посміхаються. У нас люди не посміхаються, а тут усі такі гарні, аж світяться. Ти йдеш містом і заряджаєшся позитивною енергетикою від них”.
