Михайло Лукашенко народився у Брянці, що на Луганщині. А після кількамісячного проживання в окупації, з початком війни на сході у 2014 році, він з сім’єю переїхав до Рубіжного. Після 9 класу вступив до військового ліцею у Кремінній, а згодом – до військового інституту в Києві. Це і стало фундаментом для кар’єри військовослужбовця.
Виданню ТРИБУН Михайло розповів про навчання у військових закладах, звільнення Київщини та свою мотивацію.
“Коли росіяни окупували Брянку, одразу в місті були помітні зміни: вороги розвісили свої прапори, змінили валюту, мову, в школах заборонили українську мову та літературу. У той час я займався футболом. Пам’ятаю, як одного разу йшов додому з тренування, та помітив як увесь район був повністю темний, ні в одному вікні не горіло світло, бо відключили електропостачання. Зайшовши в квартиру, мовчки сів з мамою та сестрою біля конфорки, щоб погрітися. Батько вже поїхав працювати в зону бойових дій. Він був поліцейським. Цей день я пам’ятаю і досі”, – говорить хлопець.
Через кілька місяців життя в окупованому місті, родині Михайла довелося виїхати.
“В Брянці у мене були друзі, найкраще дитинство. Дуже важко було кидати все та переїзджати. Але батьки наполягли на тому, щоб ми поїхали в село Диканька Полтавської області. Я думав, що ми їдемо на кілька тижнів та невдовзі повернемося. Але ні. Відтоді я мрію повернутися додому та пройти вулицями рідного міста”, – зізнається Лукашенко.
Каже, що йому гірко й за батьків, адже вони намагались розвиватися на Луганщині, але це їм не дали зробити загарбники.
Дуже гірко за сім’ю. У Брянці батьки збирали кошти, а потім відремонтували квартиру, тітка мала салон краси, дідусь у мене вправний чоловік – багато робив гарних речей своїми руками. Сумно, що все це ми втратили. Але ситуація повторилась знову в 2022 році…
Вже на постійне місце проживання родина Михайла переїхала до Рубіжного, де хлопець перейшов у нову школу.
“Було важко адаптуватися, бо думки про повернення мене не покидали. Я мав надію, що знову зустрінуся зі своїми друзями у рідному, вільному від окупантів місті. Згодом пристосувався, знайшов друзів, відновив тренування з футболу, потім пішов на бокс, далі – в театральний гурток. Шукав себе. В Рубіжному ми змогли й придбати квартиру, зробити ремонт. Здавалося, що життя відновлюється, як знову нас спіткала війна, а саме її нова фаза”.
Закінчивши 9 клас школи, Михайло вступив до Луганського обласного ліцею з посиленою військово-фізичною підготовкою у Кремінній. Каже, що це рішення прийняв його дідусь.
“Я дуже поважаю свого діда. Він у мене шахтар, завжди приймає важливі рішення в нашій родині. Тож про мій вступ домовився саме він, адже хотів, щоб я став серйознішим, бо за часи школи я мав незадовільну поведінку. Я трохи переймався, бо не знав чого очікувати, адже воєнна тема для мене була новою. Адаптуватися було нелегко, але в ліцеї, на відміну від школи, я почав навчатися. Був відмінником. Про цей навчальний заклад я можу відгукнутися лише позитивно. Вчителі були чудові, гарно викладали. У військовій частині також мені все подобалось – фізична підготовка, стройова – на рівні. За учнями наглядали, щоб вони не мали поганих звичок. Всі були дисципліновані. З багатьма друзями звідти я спілкуюся й досі. Більшість з них зараз несуть службу в лавах української армії. Ліцей дав мені не тільки військову базу, але й навчив як треба жити, вирішувати питання, адаптуватися до нового колективу. Я вдячний не лише ліцею, а в першу чергу своєму дідусю, який його знайшов для мене”, – стверджує хлопець.
У 2020 році, закінчивши ліцей, Михайло вступив до Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут. Каже, що приїжджав до батьків в Рубіжне, коли мав вільні дні. А крайній раз він приїхав взимку 2022 року. Повернувшись до столиці, хлопець дізнався, що почалось повномасштабне російське вторгнення.
“24 лютого ми з однокурсниками покинулись та, як завжди, вийшли на зарядку. Але нам сказали, що її відмінили. Вийшли на прогулянку – теж сказали йти назад. Через деякий час чуємо гул сирени, звуки ударів по місту, і зі звернення президента України дізналися, що почалася нова фаза війни. З 24 лютого до 2 квітня я приймав участь в операції зі звільнення Київської області від загарбників у складі 72 бригади імені чорних Запорожців в артилерії. Я обіймав посаду головного сержанта 3 роти. Згодом – заступника командира 4 взводу 2 роти”, – говорить хлопець.
Михайло розповідає, що після звільнення Київщини у нього були неоднозначні почуття, адже все відбулося дуже швидко. Він зазначає, що у бійців у той час була дуже висока мотивація, також гарне забезпечення, завдяки якому вони і зробили цей великий внесок на шляху до перемоги України.
Після цього, студенти Військового інституту телекомунікацій та інформатизації імені Героїв Крут продовжили навчання.
“За розподілом, після закінчення інституту, я дізнався що приєднуюсь до десантно-штурмових військ і наразі у складі 77 окремої аеромобільної бригади працюю на Харківщині та виконую бойові, а також технічні завдання”.
Щодо складнощів, Михайло каже, важко дивитись, як росіяни обстрілюють Україну, а саме – мирних людей. А також – як близько та водночас далеко знаходиться його дім.
“Коли я згадую Брянку та Рубіжне, дивлюся на мапу та розумію наскільки близько вони знаходяться… Але зараз такий час, що простіше буде долетіти до Америки, ніж потрапити додому на Луганщину. Але я вірю, що скоро все зміниться, всі повернуться до своїх домівок. А власне я піду грати у футбол з друзями”.
Любов до родини та Батьківщини – саме це мотивує військовослужбовця продовжувати боротись.
“Якщо у мене щось не виходить, я дивлюся на екран телефону, де у мене стоїть фотографія сім’ї, тоді і змінюється настрій, підвищується мотивація. Дякую тату, мамі, сестрі та двом бабусям за підтримку. Звісно хочеться додому – це також частина моєї мотивації – звільнити рідні землі”.
Читайте також: “Мені не потрібна Курська область, мені потрібний вільний Донбас”: військовий “Лютий” з Біловодська
