Тетяна Родькіна захоплюється створенням мозаїк з 16 років. Після повномасштабного вторгнення дівчина відкрила свою майстерню під назвою “Цілісно”, де вчить зацікавлених людей цьому мистецтву. Також вона багато часу приділяє благодійності, збираючи кошти для потреб української армії.
Про інтерес до створення мозаїк, відкриття власної студії та подробиці про вітраж “Сонце Донеччини” та мозаїку “Тут був ліс” Тетяна Родькіна розповіла виданню ТРИБУН.
Витоки захоплення і відкриття власної майстерні
Тетяна народилася у Києві, там навчалася експертизі з історико-культурних цінностей та музейній справі в Київському національному університеті культури і мистецтв. Проте саму мозаїку дівчина почала вивчати у Київському палаці дітей та юнацтва. Дівчина каже, що захоплення цим мистецтвом сталося випадково:
“Це було в 2015 році. Спочатку я записувалась на гурток з кераміки, але в той день, за збігом обставин, помилилася дверима і потрапила на гурток з мозаїки. Ця справа спершу мені зовсім не сподобалася, але на мене справила враження та світла і творча атмосфера, яка панувала на занятті”.
Тож дівчина спробувала приділити увагу мистецтву викладання мозаїкою та згодом серйозно зацікавилася цією справою. Зараз майстриня створює багато різноманітних виробів, які відгукуються її аудиторії.
Процес створення мозаїки – це викладання з маленьких шматочків єдиного зображення. Тетяна каже, що спочатку йде основа, а не неї поступово викладається кожен окремий модуль мозаїки:
“Модуль – це і є той шматочок, частинка цілісної картини. Форма надається йому власноруч за допомогою спеціальних інструментів”.
У 16 років дівчина вже мріяла відкрити власну майстерню, де б вона могла займатися своєю справою:
“Я навіть розглядала можливість оренди якось гаража, але у тому віці в мене не було таких коштів. Десь вже у 21 рік я почала навчати дітей тонкощам викладання мозаїки. Це відбувалося у мене вдома. Викладала я тільки для дітей, бо мені здавалося, що я недостатньо компетентна, аби вчити дорослих”.
Зрештою, після початку повномасштабного вторгнення Тетяна почала проводити заняття також і для дорослих, бо вважала, що може бути цим корисна. Таким чином вона збирала кошти на відновлення деокупованих сіл в Чорнобильській зоні.
“Після початку повномасштабної війни я також вирішила орендувати майстерню. Перша студія знаходилася у мікрорайоні «Теремки», вона була дуже маленька. Але з неї все й почалося. Зараз у мене вже інша студія, яка знаходиться поблизу станції метро «Лук'янівська».
Свою майстерню я назвала “Цілісно”, бо коли я складаю мозаїку, мені здається, що я складаю й себе. Мені це допомагає переживати реальність і триматися міцно за життя. Також помітила, що людям, які приходять до мене, також це допомагає. Я не можу сказати, що це терапевтично, але це розслабляє і дає можливість абстрагуватися від усього, що нас оточує”, – говорить майстриня.
Використовувати все, що може гарно виглядати на мозаїці, – це те, чим пишається Тетяна. Вона каже, що багатьом матеріалам вона надає друге життя.
“Я дуже люблю надавати сенс сміттю. Биті скло, дзеркала, кераміка, посуд, мушлі, гірські породи – все це має місце на моїх роботах. Тобто абсолютно все, що можна розколоти кусачками, ми використовуємо. Також ми працюємо зі смальтою – матеріалом, який призначений для мозаїки, зробленим зі скла та пігменту. Проте у нас раніше не було в Україні цього, оскільки воно не мало попиту. Тому зараз я намагаюся підтримувати розвиток та виробництво смальти в Сумській області”, – розповідає мисткиня.
Вироби, присвячені Донецькій та Луганській областям
Тема війни на мозаїках Тетяни Родькіної зображується досить часто. Вона стверджує, що прагне демонструвати те, що Донецька та Луганська області не можуть бути відділені від усієї країни:
Схід – невід’ємна частина України. Важливо показувати іншу сторону цих областей, тому що коли почалася війна у 2014 році, я дуже багато чула про те, що там, в Донецькій та Луганській областях, якісь «не такі» люди, що війна сталася через них. І мені прикро, що до донеччан та луганчан було таке ставлення. Тож своїми воркшопами намагаюсь показувати, що це наші люди. І вони продовжують боротьбу в нашій країні, в Збройних силах України та в окупації.
Серед всіх мозаїк досить популярною є робота “Тут був ліс”, присвячена Серебрянському лісництву Луганської області. Цей витвір вподобали багато людей, бо закладені у картину сенси через кольори передають ті почуття, які важко висловити словами.
“Для мене ліс є чимось сакральним. Я дуже люблю природу, люблю ліс, бо дитинство в мене проходило саме в цих місцях, щоправда, не на сході. Близька мені людина надсилала мені фотографії Серебрянського лісництва вже в тому моменті, коли його практично вже не було. Тож я захотіла показати, що все, до чого торкається Росія, – вмирає, втрачає кольори життя. Дерева я зобразила дзеркалами, щоб показати, що від лісу залишилися самі привиди. Це – ліс у минулому часі”, – розповідає майстриня Тетяна.
Кожна робота дівчини має свій особливий сенс, і, за її словами, кожна з них дорога їй, бо має болючу тему:
“Створення мозаїки – шлях, який допомагає мені прожити емоції в моменті. І врешті, коли я завершую мозаїку повністю, то я нічого не відчуваю”.
Волонтерство
Тетяна Родькіна активно присвячує свій час волонтерству, відкриваючи власні збори, розігруючи мозаїки для залучення більшої кількості благодійників та беручи участь у великих колабораціях.
“Раз на місяць, якщо я можу собі це дозволити, я роблю благодійні воркшопи, всі кошти з яких йдуть на той чи інший збір або прямо до підрозділів. До того ж, я їжджу різними містами, де навчаю мозаїчному мистецтву зацікавлених людей”, – розповідає дівчина.
Також майстриня брала участь у колаборації з “Новою Поштою” та фондом “Повернись живим” у проєкті “Запакуй небо”. Цей захід був створений задля забезпечення сил ППО усім необхідним. Тоді Тетяна разом зі своїми учнями створили велике панно, яке зараз стоїть у Києві біля фунікулеру. Ще вона разом з учнями викладали мозаїку 2х1 метри для кімнати колективної психотерапії для військового відділення в одній з київських психоневрологічних лікарень.
“Мотивація займатися благодійністю досить проста. Я хочу, щоб мої рідні та друзі повернулися з війни живими. Оскільки я – звичайна цивільна людина, то маю робити все, що від мене залежить, для перемоги. Життя людей для мене має найбільше значення, тож все, що я роблю, має працювати на те, щоб продовжувати їхні дні”.
Авторка мозаїк прагне того, щоб зберігати монументальне українське мистецтво та активніше популяризувати його у нашому сучасному культурному просторі:
Я б дуже хотіла, щоб мистецтво мозаїки розвивалося в русі української пропаганди. Мені здається, монументальне мистецтво створене для того, щоб нести певні сенси. Цього мистецтва має бути більше.
Читайте також: “Наша кав’ярня говорить про цінності”, – донеччанка Анастасія про створення веганського закладу в Києві
