Анна Вершиніна до 2022 року мешкала у Києві, проте з початком повномасштабного вторгнення вона разом зі своїми дітьми була вимушена виїхати до Німеччини. Вже там жінка завдяки своїм навичкам та освіті почала втілювати у реальність власні задуми та проєкти. Разом з подругою Антоніною Бут вони створили психологічну групу для дітей з України, а згодом впровадили й літній мовний табір для них.
Про ідею та мету створення осередків для інтеграції та адаптації молодого покоління українців у нову культуру, важливість мовного табору та про мотивацію працювати з дітьми Анна Вершиніна розповіла виданню ТРИБУН.
Анна Вершиніна має психологічну та педагогічну освіту та активно поєднує свої знання у роботі з дітьми. До повномасштабної війни вона працювала учителем в одній зі шкіл Києва з учнями початкових класів. Також Анна – психолог та корекційний педагог, вона має великий досвід роботи з дітьми з особливими освітніми потребами.
“Моє волонтерство розпочалося ще задовго до того, як я приїхала у Німеччину. До повномасштабної війни я займалася з дітками з особливими освітніми потребами: проводила арт-терапію та організовувала спеціальні корекційні заняття. Також у 2021 році ми разом зі своєю подругою Антоніною Бут створили інклюзивний табір – виїжджали на море з такими сім’ями, і там проводили необхідні корекційні заняття”, – розповідає волонтерка.
Вже після початку повномасштабного вторгнення Анна Вершиніна разом зі своїми дітьми виїхала до Німеччини у місто Баден-Баден.
“В мене молодша дитина з розладами аутистичного спектру, і для нього було вкрай необхідним виїхати з України. Тоді у нас було зовсім неспокійно, і не було точного розуміння, що буде далі. В нього розпочалися проблеми, він став більше мовчати, і, звісно, нам потрібно було якомога скоріше щось вирішувати. Так ми й опинилися в Німеччині”, – каже жінка.
Там Анна Вершиніна разом з Антоніною Бут створили два осередки для підтримки дітей з України – табір для вивчення німецької мови та інтеграції у нову культуру, та психологічну групу підтримки, де психологи допомагають дітям впоратися з особистими проблемами.
Психологічна група підтримки
Звичне життя багатьох українців зазнало кардинальних змін через війну Росії проти України. Трагічні події, втрата домівки та вимушений виїзд за кордон неабияк впливають на психологічний стан не тільки дорослих, а й дітей. Тому інтеграція у нове суспільство через війну має розпочинатися саме з їхнього психологічного розвантаження.
“Коли я приїхала до Німеччини, то деякий час жила в таборі для біженців разом зі своїми дітьми. Молодшому сину на той момент було 9, а доньці – 16. І я бачила, в якому психологічному стані вони перебувають. Мотивації в них не було, вони просто проживали день за днем, не маючи надії на світле майбутнє. Коли починала спілкуватися з ними, чула у відповідь «я не знаю, що робити далі»… Вони всі хотіли повернутися в Україну”.
Згодом Анна Вершиніна разом з Антоніною Бут вирішили створити осередок для дітей з України, де б вони могли проводити психологічні тренінги та консультувати дітей.
“Навіть просто займатися волонтерською діяльністю в Німеччині без належної реєстрації не можна – все має бути за законом. І так сталося, що у нас в таборі для біженців працював соціальний представник, якій ми запропонували свої ідеї про те, як ми хочемо підтримати дітей, зокрема й тих, хто стикався з ПТСР (посттравматичний стресовий розлад). Вона надала нам необхідні контакти, і тоді вже я почала удосконалювати цей проєкт”, – розповідає пані Анна.
За планом проєкту було дві групи: перша – від 8 до 12 років, а друга – 13-16 років. Курс був розрахований на 12 занять, які розподілялися на три блоки. Ці блоки мали свою тематику та напрям, з яким працювали діти.
“Перший блок був присвячений емоціям, подоланню страхів. Також багато уваги приділялося навичкам подолання стресу.
На другому етапі ми зосереджувалися на самопізнанні та роботі з самооцінкою. Вдома діти відчували себе добре, а тут – чужинцями. Тому й самооцінка у всіх була досить низькою.
Останній блок фокусувався на майбутньому. На цьому етапі діти будували свої плани на майбутнє, ставили цілі, прописували, як їх можна досягти. Багато хто ставив за мету вивчити німецьку мову, щоб розпочати пізнавати культуру нової країни. З цього і виникла ідея створити мовний табір для дітей”.
Мовний табір
Багато біженців, які виїхали до Німеччини, стикаються з проблемами вивчення мови. Анна Вершиніна каже, що викладання німцями німецької мови може бути складним для українців, зокрема для дітей. Тож так і виникла ідея відкриття дитячого мовного табору.
“На семінарі нашої команди психологів та вчителів я запропонувала проєкт дитячого мовного табору на літо. Цей задум сподобався моєму керівництву, тож я розпочала підготовку й створила програму з нуля. В неї входили спортивні активності, німецька мова, і також була психологічна підтримка. Ця підтримка виявлялася в тому, щоб діти могли подолати мовні бар’єри: комусь було потрібно більше впевненості, а комусь – мотивації.
В кінці курсу був квест, бо це - один з найдоступніших освітніх методів підбити підсумки, перевірити знання та водночас поринути в цікаву подорож. Кожен отримав солодкий подарунок – заохочувальний приз”, – розповідає волонтерка Анна.
Під час занять у таборі також не втрачається зв’язок з українським. І до того ж, Анна Вершиніна каже, що заохочує батьків дітей робити благодійні донати для потреб української армії.
“Порадившись зі всіма колегами і волонтерами, я прийняла рішення збирати кошти для ЗСУ. У нас були браслетики з українською символікою, які залишилися з ярмарку. Тож ми пропонували батькам в спеціальну скарбничку класти гроші, а за це дітки отримували такі браслетики. Це стало такою ознакою того, що вони є членами нашого табору. Виручені кошти ми передавали товариству підтримки “Майдан” у Баден-Бадені, вони відправляють багато допомоги нашій армії”.
Про мотивацію
Анна Вершиніна каже, що робота з дітьми – це справа її життя.
"Робота з дітьми надихає мене. Це єдина “ніша”, в якій я можу і хочу реалізувати себе, а психологія – це те, що завжди було зі мною. В цій сфері я не вигораю, мені навпаки потрібен рух. І я думаю, що це - чудова нагода показати, які ми, українці, дружні, й що ми можемо підтримати один одного не тільки на словах, але й діями”.
Читайте також: “Україна стала для мене місцем, яке відчувається як дім”: іспанець Алехандро Нієвас розповів про життя в Сіверськодонецьку
