Кожну четверту суботу листопада в Україні проходить День пам’яті жертв Голодоморів – 1921–1923, 1932–1933 та 1946–1947 років. Трагічні події тих періодів не обійшли стороною й схід України, зокрема – Донеччину та Луганщину.
Журналістка видання ТРИБУН проаналізувала історичні джерела, аби у хронологічній послідовності відтворити деталі всіх трьох Голодоморів.
1921 - 1922 рок
На початку більшовицької окупації України в 1918 році зерно стало стратегічним ресурсом, який активно вивозився для забезпечення Петрограда та інших регіонів Росії. До березня 1918 року з України щодня вивозили по 140 вагонів продовольства, а з квітня цей показник зріс до 400 вагонів. Цей процес тимчасово перервався через Брестський мир, який визнав Українську Народну Республіку незалежною державою. У рамках угоди УНР зобов’язалася постачати країнам Центрального блоку майже мільйон тонн зерна.
З грудня 1918 року до січня 1919 року більшість українських земель знову потрапила під радянський контроль, і вивіз зерна до Росії поновився. У 1920 році договір між РСФРР і УСРР формалізував підпорядкування української економіки Москві. Зокрема, зернові ресурси, їхня заготівля та експорт повністю контролювалися російськими структурами.
Попри численні спроби налагодити експорт зерна за кордон, це не вдалося реалізувати через продовольчу кризу, яка охопила регіони Радянської Росії. Основні запаси зерна, зокрема й з України, спрямовувалися на потреби Москви, Петрограда та армії, яка вела бої на різних фронтах.
Україна залишалася ключовим джерелом зерна для більшовиків, але спротив селянських повстанців ускладнював повний контроль. Політика насильницького вилучення продовольства поступово знищувала економічну базу українського села. Російська пропаганда й до сьогодні заперечує факт штучного голоду та посилається на природні катаклізми – посуху. Дійсно, посуха, яка вразила не лише території України, а й хліборобські райони Російської Федерації, зокрема й Поволжя, яким часто маніпулюють, були передумовами Голодомору.
Причиною ж голоду, через який страждали мешканці як РФ, так і України, було фактичне викачування зерна.
Зі спогадів селян сучасної Біловодської громади Старобільського району (збережено стиль мови оповідача):
“Непогано жив наш люд до перевороту. Землею в наших краях обділений не був ніхто. Кожен їдак мав три десятини землі. Люди наші бережно відносилися до своєї кормилиці і до всього того, що на ній росло і жило. Ті, хто не лінився, можна сказати жили зажиточно”.
“Кожна сільська громада трималася на своїх порядках, звичаях і традиціях. Оце ж на території нинішнього Біловодського району було 5 волостей: Біловодська, Бараниківська, Городищанська, Литвинівська, Євсугська. В кожній з них було від 300 до 2000 душ «мужського пола». На 3 роки волосна сходка вибирала волосного, правління та волосний суд. У виборах приймали участь мудрі діди, сімейні чоловіки та жінки, які мали землю, господарство і дітей, включаючи й прийомних”.
“В 19-му Совєтська власть стала укрепляться. Чекісти і красноармєйці, які установлювали власть в селах, силою забирали у людей по продразвєстці хліб, сало та й друге, що їм було до потреби. Було так: в тебе нагло все забирають¸ а ти стій і мовчи, бо за сказане одне слово получиш пулю в лоб”.
Початок 1920-х років на Луганщині став періодом небувалого напруження між селянством і новою радянською владою. Сільські громади, звиклі до самоврядування, з болем сприйняли ліквідацію традиційних старост і запровадження управління через “пролетарських представників”. Це рішення, попри офіційні обґрунтування, виглядало для багатьох як нав'язування чужої, жорсткої та нерідко варварської влади.
Зокрема, у селі Бараниківка таке призначення завершилося трагедією. Голову волості, Волобуєва, який зневажливо ставився до селян, убили члени повстанського загону Івана Блохи — однієї з найяскравіших постатей тогочасного опору. Повстанці намагалися боротися з продрозкладкою, системою примусової конфіскації зерна, яка залишала села без засобів для існування. Банда Блохи, що нараховувала близько 50 людей, перехоплювала продзагони, повертала награбоване селянам і захищала тих, хто відмовлявся підкорятися новій владі.
“До Блохи пішли ті мужики, кому молода власть встигла дошкулити, ті у кого добро забрали або ті хто не хотів в Красну армію йти, а їх силою заставляли, ті кому не нравилось, що правити ними беруться чужі прислані люди, яким нічого і нікого не жаль. Його хлопці одбирали у продотрядовців награбоване у людей добро, і вертали назад тим, у кого забрали” – зі спогадів Задорожнього Гната Семеновича, 1906 р. н., записаних у 1979 р., с. Бараниківка.
Одним із мотивів спротиву було відчуття несправедливості: селяни, які працювали на землі, втрачали все заради невідомих цілей і вигод. Під час продрозкладки відбирали зерно, м'ясо, мед, олію, а також вимагали коней і навіть особисті речі на потреби армії. Більшовики виправдовували це військовою необхідністю, але для селян це виглядало як організоване грабування.
Після смерті Блохи радянська влада влаштувала криваву акцію залякування. Були страчені не лише повстанці, але й прості селяни, яких запідозрили у співпраці з «бандитами». Військові зігнали людей до церкви, щоб продемонструвати розправу над ув’язненими. Цей акт мав на меті залякати, але водночас тільки посилив ненависть до радянського режиму.
“... Так воно і сталось, главний чекіст зразу ж вбив його (Блоху) в совєті наповал, бо боялися вони його, як чорт ладана, а його побратимів ще мучили, вимагали, щоб назвали фамілії тих хто ще в отряді був. Їх уже біля церкви, разом зі Степанами казнили. Хтось їм, чекістам, ще раніше доніс, що в штабі писарює Степан, ото вони і арештовували всіх з таким іменем. Нічого не добившись від хлопців Блохи, чекісти по варварські повбивали і їх, отрядовців, і ні в чому не винних Степанів. Народ зігнали до церкви, щоб донести, що з «бандитами» розправилися, а це ж село, не город, тут брешіть не брешіть, а люди то всю правду знають” – зі спогадів Верескуна Константина Євсейовича, 1899 р. н., с. Бараниківка, записаних у 1980 р.
У ці роки Луганщина стала свідком справжньої селянської війни. Для багатьох жителів краю боротьба за хліб і гідність перетворилася на відчайдушний спротив проти влади, яку вони вважали чужою, жорстокою і несправедливою. І хоча повстанці не змогли перемогти, їхній дух залишив глибокий слід у пам'яті регіону.
У результаті насильницької конфіскації продовольства в українців, розпочався штучний голод. Про масове голодування та високу смертність повідомляли численні кореспонденції у пресі. Так, у київській газеті “Більшовик” за 12 січня зазначалося:
“Кількість голодуючих у Донбасі приблизно 400 тис. чоловік. В грудні Червоний Хрест годував 75 тис. дітей”.
Листівка "Тим, що забули "Голодну Україну" зі світлинами жертв голоду у Бердянську та Херсоні і віршем О. Олеся "Слухайте". 1922 р.
Достеменних даних про кількість жертв першого Голодомору на Донеччині та Луганщині знайти не вдалось; дослідники зазначають, що епіцентром першої хвилі смертей через примусове вилучення сільгосппродукції та посуху стали південні регіони України: Миколаївщина, Херсонщина, Запоріжжя та Одещина. За оцінкою сучасного українського демографа Олександра Гладуна, жертвами стали понад 2,8 мільйона людей.
Вилучення хліба через продрозверстку позбавляло селян можливості виживати. Навіть у містах, де традиційно були більші запаси продуктів, люди вмирали від голоду. Весною та восени 1922 року почастішали випадки психічних розладів, викликаних виснаженням. Відомі страшні приклади самогубств, канібалізму та продажу людського м’яса.
1932 - 1933 роки
Якщо перший Голодомор радянська влада не намагалася приховувати – у 1921 році газета “Правда”, офіційна преса більшовиків, надрукувала документ-звернення до всіх членів партії, у якому прямо зазначалося, що в СРСР голодувало близько 30 мільйонів людей – то ситуація з голодом 1932 - 33 років була категорично протилежною. Радянська влада докладала величезних зусиль, щоб приховати факт Голодомору 1932–1933 років. Одним із ключових інструментів була сувора інформаційна ізоляція, підтримувана репресіями та пропагандою.
Коли українські селяни почали масово втікати до сусідніх регіонів Росії в пошуках хліба, Йосип Сталін і В’ячеслав Молотов надіслали секретну телеграму місцевим партійним керівникам і органам внутрішніх справ, наказуючи примусово повертати біженців назад. Це пояснювалося тим, що нібито “польські агенти” розповсюджують брехливі чутки про голод для залякування населення. За звітами голови ОДПУ Генріха Ягоди, понад 200 тисяч таких втікачів було примусово повернуто до місць проживання.
Радянська влада встановила кримінальну відповідальність за згадування про голод, караючи ув'язненням на 5 років у ГУЛАГ, а звинувачення влади у відповідальності за Голодомор каралося смертю.
У 1929–1932 роках радянська влада розпочала масштабну кампанію політичних репресій проти заможних селян, яку офіційно назвали "ліквідацією куркульства як класу". Вона включала арешти, розстріли, конфіскацію майна та депортацію цілих сімей. Заможних селян, позначених як "куркулі" та "підкуркульники", оголосили "класовими ворогами", звинувачуючи їх у контрреволюційній діяльності. У 1930–1931 роках понад 1,8 мільйона селян було примусово депортовано до віддалених районів, таких як Сибір, Північ, Урал і Казахстан.
Розкуркулили. 1930 р., с. Удачне Гришенського (тепер Покровського) району Донецької області.:
27 грудня 1929 року Йосип Сталін офіційно оголосив курс на ліквідацію куркульства, а 30 січня 1930 року ухвалено резолюцію "Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації". Згідно з цією постановою, куркулів поділили на три категорії:
- Тих, кого мали розстріляти або ув’язнити за рішеннями місцевих органів політичної спецслужби;
- Тих, кого належало депортувати в віддалені райони СРСР після конфіскації їхнього майна;
- Тих, кого виселяли з їхніх осель, примушуючи працювати в трудових колоніях у межах своїх районів.
Невдалі адміністративно-територіальні реформи, репресивна політика та глибоке втручання держави в сільське господарство стали одними з основних причин трагедії, яка відбулася в Україні в 1932–1933 роках. Радянська влада здійснила радикальні заходи, включаючи виселення одноосібників із їхніх домівок з конфіскацією майна та примусове влаштування селян до колгоспів і радгоспів. Це стало останнім ударом по селянству, що намагалося зберегти свою незалежність і, часто, власність.
Головною метою хлібозаготівельної кампанії 1932 року було зібрати якомога більше зерна для забезпечення потреби в індустріалізації, що велася в рамках планів великого соціалістичного будівництва. Продукція, зокрема зерно, була основним товаром для експорту, а доходи від продажу зерна на Заході мали покрити величезні витрати на розвиток важкої індустрії. Уряд ставив завищені плани хлібозаготівель, навіть попри те, що погодні умови були неблагополучними, а сільське господарство потребувало відновлення після попередніх криз.
“Кажуть, шо коморі всі були забиті зерном. Біля каждої коморі стояло два красноармейца з винтовкою. Оце так кажуть діди, а хоч старі люди. Я лічно не бачив, а чув, шо такий розговор був. Зерна було багато, а чого його людям не давали?”, – зі спогадів Семикоза Андрія Дмитровича (Данилівка), задокументованих М. Кудря.
Здача надлишків зерна і сільгосппродуктів на станції Удачна Донецької області, 1933 рік. Фото Марка Залізняка:
Однак невміле й злочинне керівництво на місцях, надмірні планові показники та безжальна репресивна політика призвели до страшного голоду. У 1932 році вся країна була залучена до хлібозаготівельної кампанії, яка стала основним завданням для більшості радянських органів. Повсякденна робота на селі була порушена: всі сили, навіть архівісти, були мобілізовані на підтримку хлібозаготівель. Створені штучно важкі умови для селян, включаючи вилучення зерна й накладення штрафів на колгоспи, що не виконували план, лише погіршили ситуацію.
Заборона на виїзд з сіл, жорстокі репресії щодо тих, хто намагався розповісти про трагедію або розкрити правду про голод, стали частиною політики замовчування. Відомий "закон про 5 колосків", що мав на меті заборону на будь-які спроби зберігати зерно для власних потреб, перетворив селян на фактичних кріпаків, позбавлених будь-якої можливості забезпечити себе. У результаті, коли голод став катастрофічним, уряд не надав допомоги і намагався всіляко приховати інформацію про реальний стан справ.
Лише пізніше з'явилися секретні документи, що свідчили про вживання людьми собак, котів і навіть худоби, а також страшні випадки канібалізму в голодних селах.
“І в нас було таке, тіки ж мало-мало... Вище нас, там, де ми жили, хата була. І жили женщина із своїм дідом, і діти були. Я до них ще й ходила гулять. Було мати каже: «Не ходи туди, Зою, не ходи, а то они тебе з’їдять». Вони й собак їли. Ну й шо? Кудись дівся її дід, а куди він дівся — ніхто не знає. Дочка його була в Брусівці замужем. Ну, казали, шо... Гайдучка її прозивали. Она все їла, люди так балакали. А та дочка прийшла сюди до батька у гості, а мати ж їй нерідна була. Ну, она їй поставила холодцю: «На, їж!» «А де Ви взяли цей холодець?». «Собаку вбили, їж!». Ой, Боже мой... Она начала їсти та й узяла батьків палець. Як закричала, як упала! Так Гайдучка її чуть не з’їла... «Я як побачила татків пальчик! Я ж його знаю, того пальчика, як свої п’ять пальців. Такий замітний — ньогтика не було. І она мені поставила мисочку, каже, шо з собачини. Я ж, думаю, і їстиму. Собак же їли вовсю. Я як взяла, а він — татків пальчик». Десь дівся той дід, а де він дівся — ніхто не зна. Ото були такі случаї. І людей убивали ноччю, і їли їх”, – зі спогадів Шуліки Зої Микитівни (Шуліківка), записаних Вірою Аннусовою.
Завдяки репресивній політиці, спрямованій на знищення класу одноосібників і створення колективізованого сільського господарства, в Україні відбувся процес тотальної ізоляції селян від можливості впливати на власне життя, а штучно створений голод став однією з найбільших трагедій в історії України
“За Дінцем починався, власне, Донбас з його промисловістю, а головне — з його хоч якою, та зарплатою. А ще найголовніше — там були їдальні при виробництвах. Люди, голодні та знесилені, не в змозі були дійти з північних районів області в рятівний край — «за Дінець», вони гинули на розбитих дорогах, не в силі пройти 150-200 км пішки. Влада розпорядилась і виділяла підводи для збору померлих, і їх закопували у вириті повз дороги ями”, – зі спогадів Даниленка Івана Васильовича.
У книзі “Врятована пам’ять”, написаній за спогадами свідків Голодомору, очевидці неодноразово згадували втечу на Донбас як єдину можливість врятуватись від голоду.
“Селяни почали відмовлятися від праці на землі й тікати до промислових міст. З артілі ім. Петровського Старобільського району на роботу до міст без дозволу правління пішло 200 із 300 працездатних колгоспників. Вони говорили: «Далі в колгоспі бути неможливо, хліба дають мало, працюємо майже безплатно. Треба тікати в Донбас, поки не пізно»”.
Під час Голодомору активно провадилась й політика русифікації населення, примусової зміни прізвищ, так само примусового залучення до колгоспів. Такий випадок теж описаний в книзі “Врятована пам’ять” зі спогадів Миколи Старикова, уродженця села Бараниківка Старобільського району. За його словами, одна розмова із присланим росіянином перекреслила історію цілого роду з питомо українським прізвищем.
Оцінки демографічних втрат України внаслідок Голодомору 1932–1933 років залишаються предметом гострих наукових дискусій, оскільки вони значною мірою залежать від методології досліджень, джерел інформації та інтерпретації демографічних даних. Основні підходи до оцінки втрат демонструють широкий спектр цифр: від 3,9 мільйона до понад 10 мільйонів загиблих..
Хоча більшість дослідників погоджуються на мінімальну оцінку втрат у 3,9–4,5 млн осіб, чимало науковців і громадських діячів вважають реальні втрати значно вищими (7–10,5 млн). Проблема точності оцінок ускладнюється недоступністю або сфальсифікованістю джерел, а також складністю виокремлення непрямих наслідків від безпосередніх жертв Голодомору.
1946 - 1947 роки:
Голод в Україні 1946–1947 років став однією з найбільших трагедій повоєнного часу, зумовленою поєднанням природних лих та неефективної політики радянської влади. Війна залишила після себе зруйновані села, дефіцит робочої сили, техніки та худоби, що суттєво знизило виробничий потенціал країни. До цього додалася посуха 1946 року, яка охопила центральні та південні регіони України, значно зменшивши врожай. У результаті країна опинилася на межі гуманітарної катастрофи.
Втім, замість пом’якшення наслідків кризи сталінське керівництво продовжувало реалізовувати політику примусових заготівель, вилучаючи останнє зерно в селян. Жорсткий план заготівель, складений без врахування реального стану врожаю, прирікав українські родини на голод. Ситуацію погіршувала масова відправка зерна за кордон для підтримки нових соціалістичних союзників: у 1946 році до Румунії вивезли 350 тисяч тонн зерна, у 1947 році — ще 600 тисяч тонн до Чехословаччини, а Польща за два роки отримала 900 тисяч тонн. Ці поставки відбувалися навіть тоді, коли на території Радянського Союзу, зокрема в Україні, Молдові та Росії, лютував голод.
“Я розкажу про 46-47-й роки, цю голодовку я сам переніс. Ну, наприклад, такий факт. Приходе сусідка. А ми менші були — я і Володя, менший брат, лежимо пухлі. Ну, сусідка: “Ганно, та закопай ти їх, я он своїх двоїх закопала, та і все”. Ну, а я ж чую — лежимо з Володькою. Думаю: “От радість яка: закопають, не будеш мучиться, харашо!”. Ну, мати ж не закопала. А оно якраз... Весна рання була, мати винесла нас у бушлатах — італьянці відступали, так там залйшили. Укутала, посадила нас під сонечком коло хати. Ми удвох були. Сидимо коло хати, сонечко пече, і вилазять букашки, “коровки божі” називають їх, красні, ми їх ото беремо і їмо. А они ж таки противні — я до цих пір пам’ятаю, як тіки букашку побачу, і запах — все, ото 46-47-й рік припоминаю. Ну мати не закопала. Якийсь там десь буряк, потім почалась верба, кашкй з верби — цвіте, почали ми жувать, їсти “сонечко”, і пішло, пішло, пішло. Не пропали, живі залйшилися ото з Володькою, не закопала нас мати”, – зі спогадів Кузьменко Ірини Терентіївни.
Масова смертність, викликана недоїданням і хворобами, стала страшною реальністю. Тільки за перше півріччя 1947 року було офіційно зареєстровано 130 випадків людоїдства, що свідчить про крайній розпач і жахливі умови життя. Голод посилив демографічну кризу, особливо в сільській місцевості, яка і без того постраждала від втрат війни. Це знелюднення мало тривалі наслідки для економіки та соціальної структури України.
Політична складова трагедії викликає не менше обурення, ніж її гуманітарні наслідки. Радянська влада демонструвала лояльність до нових союзників соціалістичного табору, жертвуючи життям власних громадян і фактично ігноруючи голод в окремих регіонах. Допомога Україні з боку уряду почала надходити із запізненням і була недостатньою, що свідчить про пріоритет ідеологічних цілей над людськими потребами.
Голод 1946–1947 років став ще одним свідченням нездатності радянської системи забезпечити належний захист свого населення від кризи. Це була трагедія, яка виявила байдужість влади до людського життя на тлі амбіційного будівництва "соціалістичного майбутнього".
У липні 2024 року в окупованому Луганську окупаційна влада демонтувала пам’ятники жертвам сталінських репресій і Голодомору. Цей акт відбувся за рішенням місцевих депутатів-колаборантів, яке вони пояснили "зверненням невдоволених мешканців". Проте ані тексту звернення, ані імен його авторів не оприлюднили, що викликає сумніви в достовірності цих заяв.
Торік, попри репресивні заходи окупаційної влади, мешканці окупованого Луганська вшанували пам’ять жертв Голодомору – вони принесли квіти до тоді ще цілого пам’ятника. Про це повідомляли журналісти видання “Реальна газета”.
Аналогічна акція у 2023 році відбулася в Алчевську. До зруйнованого росіянами пам'ятника жертвам Голодомору поклали квіти
"Після моєї вчорашньої публікації з розбитим пам'ятним знаком жертвам Голодомору в Алчевську – на цьому місці з'явилися квіти Ще якісь слова тут зайві", — дописав тоді Артем "Східний".
Від тих часів, коли з’явилось рало,
Голодних мук не відало село.
Хай неврожай — та люди не вмирали:
З двадцятим віком лихо це прийшло.
Ми ледь живі верталися зі школи —
Де кропиви іще з десяток діб.
Хоч шахтарі не мерли, та ніколи
Я не забуду той нелюдський хліб.
Микола Руденко
Читайте також: Вважає себе етнічним українцем. Андрій “Ворон” з Воронежчини про історичний контекст східної Слобожанщини
