9 міст Луганщини: історія, пояснення назв і цікаві факти ЕКСКЛЮЗИВ

Луганщина — регіон зі складною історією, багатою культурою та унікальними містами, кожне з яких має власну долю та символіку. Топонімічна історія Луганщини відображає взаємозв’язок природного середовища, історичних подій та економічного розвитку. Багато з цих назв виникли у козацьку добу або під час активної індустріалізації регіону в XIX–XX століттях. Наприклад, козаки часто називали населені пункти на честь природних об’єктів або з використанням слів, що описували місцевість, як от "Біла" чи "Лугань" для позначення річок і луків. Назви формувалися відповідно до військової й господарської ролі територій у складі Січі. 

Видання ТРИБУН періодично публікує спростування наративів окупаційної влади про нібито проросійське минуле Луганщини, тож в цьому тексті ми зібрали історичні цікавинки про 9 міст області та пропонуємо вам ознайомитися. 

Заснований у 1795 році

Луганськ виник наприкінці XVIII століття на місці степів, які називали Диким Полем. У 1795 році поруч з поселеннями Кам’яний Брід та Вергунка на річці Лугань заснували ливарний завод, що став першим у тоді ще Російській імперії, де для плавлення чавуну використовували кам’яне вугілля. Завод побудував шотландський інженер Чарльз Гаскойн. Робітники заводу селилися поруч, і з часом це перетворилося на поселення Луганський Завод, яке пізніше отримало назву Луганськ. Офіційно отримав статус міста у 1882 році.

Цікаво, що вулиця, де мешкали інженери та спеціалісти заводу, отримала назву Англійська — унікальний топонім для міста на сході України, який зберігся й досі. Чарльз Ґаскойн пророчо сказав про регіон: “Цей край, коли відкриється, забезпечить високоякісне залізо, скільки б не знадобилося” — і ці слова стали реальністю під час індустріалізації Донбасу у XIX столітті.

Завдяки залізниці, вугіллю й металургії Луганськ швидко ріс і став одним із головних промислових центрів регіону. Його історія — це історія праці та індустріального розвитку, але також і культурного розквіту. Тут працювали інженери, шахтарі й ремісники, які створили місто, відоме своїм потенціалом і працьовитими людьми.

Луганськ: фото та інформація з окупованого міста.

Заснований у 1934 році

Сіверськодонецьк почався як селище для будівництва хімічного заводу. Він виріс із невеличкого поселення “Лисхімбуд”, яке обслуговувало завод, і в 1950 році отримав статус міста. Назва Сіверськодонецьк походить від річки Сіверський Донець, хоча спочатку розглядалися й інші варіанти, такі як Краснодонецьк і Новолисичанськ, або Світлоград.

Цікавий факт: у роки Другої світової війни місто було сильно зруйноване, і більшість обладнання заводу евакуювали до Сибіру. Відновлення розпочалося одразу після звільнення, і вже до 1950-х років Сіверськодонецьк став потужним хімічним центром України. Один із головних підприємств міста, “Азот”, виробляє аміак, азотні добрива та інші хімічні продукти, відомі далеко за межами країни.

До повномасштабного вторгнення у місті діяла художня галерея, що зберігала різноманітну колекцію українського мистецтва, а також багато зелених зон, які робили Сіверськодонецьк привабливим для життя. Цікаво, що місцеві мешканці називають його “містом серед сосен”, адже на околицях розташовані густі ліси.

Сіверськодонецьк відіграв важливу роль у сучасній історії України, особливо під час війни 2014 року та повномасштабного вторгнення 2022 року. Він став символом опору, переживши одні з найзапекліших боїв на сході країни.

У Луганській області перейменували населені пункти: нові назви.

Заснований у 1710 році 

Лисичанськ, одне з найстаріших міст Донбасу, бере свій початок із XVIII століття. Його назва походить від Лисичої Балки — місця, де водилася велика кількість лисиць. Саме тут у 1721 році було виявлено поклади кам'яного вугілля, що зробило місто центром ранньої промислової революції в регіоні. У 1795 році біля балки заснували перший вугільний рудник, а Лисичанськ став колискою вугільної промисловості Донбасу.

Цікавий факт: саме в Лисичанську вперше в Російській імперії почали коксувати кам'яне вугілля, що використовувалося для плавки чавуну на Луганському ливарному заводі. На початку XIX століття місцевий рудник забезпечував три чверті всього вугілля імперії. Першими шахтарями були кріпаки, переселенці та навіть рекрути, що працювали в небезпечних умовах.

У XIX столітті Лисичанськ також відзначився своєю європейською спадщиною. Бельгійські підприємці відкрили тут содовий завод, збудували лікарні, школу, житлові будинки для робітників і навіть церкву з європейськими дзвонами. Ця бельгійська архітектурна спадщина зберігалася до останніх років, хоча значну її частину було втрачено під час війни.

Сьогодні Лисичанськ — це місто, яке поєднує багату історію, важливу промислову спадщину й боротьбу за виживання під час російської агресії. Його історія є символом праці, мужності та стійкості.

Засноване в 1896 році

Рубіжне — це невелике, але унікальне місто Луганщини, яке бере свій початок наприкінці XIX століття. За однією з версій назва походить від слова "рубіж", що відображає його розташування на межі адміністративних та природних територій. А за іншою теорією назва була перенесена з однойменного села, що лежало поблизу. Проте цей переніс відбувся не прямо, а за рахунок посередництва. Так, мешканці села Рубіжне будували ділянку залізниці від Лисичанська до Кремінної. Під час її спорудження вони віднайшли піщаний кар'єр, який назвали рубіжанським. Згодом біля цього місця з'явилася станція, що взяла назву Рубіжна. І вже ця назва перейшла на населений пункт.

Місто офіційно було засноване в 1896 році після відкриття залізничної гілки між Лисичанськом і Куп'янськом, яка зробила його важливим транспортним вузлом.

Цікаво, що Рубіжне стало центром хімічної промисловості в Україні. У радянський період тут діяли заводи, що виробляли барвники, вибухові речовини та іншу продукцію, включно з матеріалами для текстильної промисловості. Одним із найвідоміших підприємств був завод "Зоря", який став символом промислового потенціалу міста. А Герб Рубіжного містить веселку, яка символізує барвники, що вироблялися на комбінаті “Краситель”. 

Ще одна особливість міста — його природні багатства. Рубіжне оточене сосновими лісами, що були висаджені штучно для стабілізації піщаних ґрунтів. Це зробило місто не лише промисловим, а й "зеленим" осередком регіону. Озера та ліси досі залишаються улюбленими місцями відпочинку місцевих жителів.

Сучасна історія Рубіжного драматична: під час війни на сході України місто постраждало від бойових дій і окупації, але у 2014 році було звільнене українськими військовими. Однак в 2022 році Рубіжне знову потрапило під окупацію. 

Заснований у 1895 році

Алчевськ є одним із найстаріших промислових центрів Донбасу. Його історія тісно пов’язана з іменем Олексія Алчевського, відомого українського підприємця та мецената. Саме він ініціював створення металургійного заводу, який став основою економіки міста. Селище спочатку називалося Юр’ївка, але в 1903 році, після трагічної смерті Алчевського, його перейменували на Алчевське. Цей жест був виразом вдячності за його внесок у розвиток регіону та промисловості України​.

Промисловий потенціал Алчевська від самого початку базувався на його металургійному заводі, який став символом економічного розвитку Донбасу. Проте історія міста знала й складні періоди:  економічні кризи, які впливали на заводи, і численні перейменування в радянський період. Зокрема, у 1931 році місто назвали Ворошиловськом, а пізніше Комунарськом. Історичну назву йому повернули лише в 1991 році після здобуття Україною незалежності​.

Алчевськ також має культурну спадщину, пов’язану з іменами родини Алчевських.  Христина Алчевська, дружина Олексія, заснувала першу недільну школу для жінок, яка стала центром просвітництва. Діти Алчевських зробили внесок у мистецтво та літературу: син Іван став відомим оперним співаком, а Ганна — письменницею. Родина Алчевських своєю діяльністю значно підвищила культурний рівень регіону, залишивши унікальний слід в історії України. У ХХ столітті місто стало важливим культурним осередком регіону. На жаль, з 2014 року Алчевськ перебуває під окупацією, що ускладнює його сучасний розвиток і доступ до культурної спадщини​. 

Заснований у 1895 році

Хрустальний, раніше відомий як Красний Луч, був заснований у 1895 році як поселення Криндачівка, назване на честь місцевого землевласника Криндача. Назва Красний Луч з'явилася у 1920 році й символізувала більшовицький курс, асоціюючи "красний" із революційним червоним, а "луч" — із символом просвітництва. У 2016 році місто перейменували на Хрустальний у рамках декомунізації. Нова назва пов’язана з річкою Хрустальна, що протікає поблизу, і підкреслює природний контекст місцевості.

Місто розвинулося завдяки вугільній промисловості, і до 1930-х років тут активно відкривали нові шахти та заводи. Одним із важливих об’єктів був Штерівський енергетичний завод, побудований у 1926 році, який забезпечував потреби шахт і підприємств регіону. У радянський період Красний Луч був одним із ключових індустріальних центрів Донбасу.

Цікавий факт: у 1989 році населення міста досягло рекордної позначки — понад 113 тисяч осіб, але через економічні труднощі 1990-х років і сучасні військові конфлікти Хрустальний зазнав значної депопуляції. Сьогодні він перебуває під окупацією. Унікальна концентрація топонімів на кшталт "Хрустальне" і "Боково-Хрустальне" у навколишніх населених пунктах додає регіону особливої колоритності. 

Заснована в середині XIX ст.

Кадіївка стала важливим центром вугільної промисловості Донбасу. Її історія почалася з невеликого селища, яке сформувалося навколо рудника. Назва "Кадіївка" з’явилася у 1894 році на честь переселенців із села Кадіївка Подільської губернії. Місто активно розвивалося завдяки інвестиціям як місцевих, так і іноземних підприємців, зокрема бельгійців і французів, які володіли рудниками та розвивали інфраструктуру.

У 1932 року отримала статус міста, а в 1935 році Кадіївка стала відомою на весь Радянський Союз через шахту “Центральна Ірміно”, де Олексій Стаханов нібито встановив рекорд з видобутку вугілля, започаткувавши "стахановський рух". Однак зараз вже відомо, що це не було досягненнями лише однієї людини, але саме Стаханова свого часу зробили героєм. Така “слава” вплинула на подальшу історію міста: у 1978 році його перейменували на Стаханов. Лише в 2016 році місту повернули історичну назву Кадіївка в рамках декомунізації. 

У радянський період місто також славилося унікальним міжміським трамвайним сполученням між Кадіївкою, Ірміно та Алмазною.

Цікавий факт: у Кадіївці працювала бельгійська компанія, яка ввела європейський стиль життя, включно зі спортом, таким як великий теніс. Це зробило місто не лише промисловим, а й соціально активним осередком. Сьогодні Кадіївка, на жаль, перебуває під окупацією.

Заснована у 1878 році

Попасна — це невелике місто в Луганській області, яке має глибоке історичне коріння та унікальні особливості, пов'язані з його розвитком. Воно виникло в 1878 році під час будівництва Донецької залізниці. Станція стала важливим транспортним вузлом, поєднуючи промисловий Донбас із іншими регіонами. До 1906 року Попасна вже мала стратегічне значення для вантажоперевезень, забезпечуючи обіг понад мільйон вагонів щорічно. Це сприяло розвитку залізничного депо і майстерень, а також стимулювало економіку міста в цілому.

Під час революційних подій початку XX століття Попасна кілька разів переходила з рук у руки: контролювалася більшовиками, махновцями, УНР, денікінцями та іншими силами. Цей період заклав важкі випробування для місцевого населення.

Що стосується назви, то існує кілька версій її походження. Однією з популярних є теорія, що "Попасна" походить від слова "попасти", тобто місце, де пасуть худобу. Враховуючи, що в околицях були луки та пасовища, це пояснення здається логічним. Інша версія говорить про те, що назва може бути пов'язана з етнографічними особливостями регіону, де мешкали пастухи. Існує також теорія, що назва пов'язана з історією переселення населення з різних частин України.

У радянські часи місто тимчасово носило ім’я Лазаря Кагановича, але після 1944 року повернуло свою історичну назву. Воно залишалося важливим центром залізничної промисловості, зокрема через вагоноремонтний завод, металовиробництво та склозавод. Попасна також має цікавий історико-літературний артефакт: епізод з роману Ільфа і Петрова «12 стільців» пов'язаний із вокзалом міста.

Символічним елементом сучасності стала унікальна намальована карта міста, створена місцевим художником, а також інсталяція «Історичний кип'ятильник», яка була частиною фестивалю «З країни в Україну». На жаль, більшість цих символів знищено під час обстрілів у 2022 році.

Місто, як і багато інших на Донбасі, зазнало значних руйнувань під час російської агресії. Протягом лютого-травня 2022 року Попасна перебувала під постійними обстрілами, а згодом була окупована.

Про історичне минуле Попасної виданню розповів доктор історичних наук Олександр Набока. А попаснянка Юлія Канзеба поділилася згадками й цікавими фактами про місто.  

Заснований у 1686 році

Старобільськ – місто на сході України, розташоване на березі річки Айдар у Луганській області. Воно має багату історію, пов’язану з заселенням цих земель, запорізьким козацтвом, революційними подіями та культурною спадщиною. 

Місто було засноване як слобода Більська переселенцями з Правобережної України, які втікали від переслідувань і руйнувань після Руїни. Назва "Старобільськ" виникла пізніше, щоб відрізнити його від інших населених пунктів. Старобільськ став важливим пунктом на шляху між Харковом і Доном, місцем торгівлі та культурного обміну.

Важливою частиною історії Старобільська є період Української революції 1917–1921 років. У 1919 році місто перебувало під контролем махновців. Нестор Махно, лідер революційного руху, бував у Старобільську і використовував його як базу для своїх анархістських ідей. Місцеві жителі ставилися до махновців по-різному: дехто підтримував їхню боротьбу за соціальну справедливість, інші побоювалися репресій.

Серед архітектурних і історичних пам'яток міста вирізняється старовинна пожежна вежа, збудована у XIX столітті. Вона служила оглядовим пунктом і мала допомагати виявляти пожежі на великій відстані. Сьогодні це символ Старобільська, хоч її первісна функція вже не виконується.

Місто також відоме своєю культурною спадщиною та має особливий зв'язок із твором Ільфа та Петрова "Дванадцять стільців". Місцеві жителі й дослідники вважають, що на створення образу міста Старгород, де відбувається частина подій роману, авторів частково надихнув Старобільськ. У 1923 році Ільф і Петров працювали в цьому місті як кореспонденти газети "Гудок", і їхній досвід, очевидно, вплинув на створення образів і атмосфери в книзі.

У романі згадується поява Остапа Бендера зі сторони села Чмирівка, що відповідає місцевості біля Старобільська. Певні персонажі також могли мати прототипами реальних жителів міста: наприклад, образ мадам Грицацуєвої асоціюють із місцевою жінкою, яка виділялася своєю мрією про заміжжя. Навіть питання Бендера "У якому полку служили?" відображає реалії Старобільська 1920-х років, де проживало багато відставних військових. Місто шанує свою літературну спадщину: у 2008 році тут встановили пам'ятник Остапу Бендеру біля старовинної будівлі жіночої гімназії, а згодом у сквері з’явився пам'ятник Іполиту Вороб’янінову (Кісі). Ці локації стали популярними туристичними місцями у місті аж поки місто не зазнало окупації у 2022 році. 

На початку повномасштабного вторгнення в лютому 2022 року жителі Старобільська зіткнулися з російською окупацією. У перші дні вторгнення українські військові чинили спротив, знищуючи російську техніку поблизу міста. Однак 2 березня російські війська все ж захопили Старобільськ. Місцеві жителі активно виступали проти окупантів: 6 березня в місті відбувся масовий мітинг, під час якого люди зняли прапор так званої "ЛНР" і підняли український. Окупанти відповіли залякуванням, стріляниною в повітря і репресіями проти активістів. Незважаючи на це, у Старобільську залишався дух опору, який проявлявся як у діях партизан, так і в мирних протестах жителів міста. 

У XVIII–XIX століттях Луганщина стала важливим індустріальним осередком Російської імперії. Луганськ, зокрема, був заснований як ливарний центр навколо заводу, що працював на кам’яному вугіллі. Інші міста, такі як Лисичанськ і Алчевськ, виросли як шахтарські й металургійні центри. Топоніми відображали цей розвиток: назви пов'язані з річками, балками або іменами промисловців. 

У ХХ столітті назви міст і селищ часто змінювалися на честь радянських діячів або символів. Наприклад, Кадіївка була перейменована на Стаханов, щоб увічнити радянське минуле. Ці зміни підкреслювали ідеологічні пріоритети тієї епохи. 

Після здобуття Україною незалежності Луганщина залишилася одним із найбільших промислових регіонів. Місто Луганськ залишилось адміністративним центром Луганської області. Хотілося б сказати, що у цей час почала формуватися сучасна ідентичність регіону, поєднуючи історичну спадщину козацької доби та індустріальні традиції, але це не відповідає дійсності. Правда в тому, що понад 20 років нас переконували  у спільному минулому з Росією, забуваючи історію дорадянського періоду. 

Після російської агресії у 2014 році Луганськ та частина області опинилися під контролем підтримуваних Росією угруповань. Це призвело до масового переміщення населення. Наприклад, багато мешканців Луганська переїхали до інших українських міст, таких як Сіверськодонецьк, який тимчасово виконував функції адміністративного центру Луганської області.

Повномасштабне вторгнення Росії в 2022 році принесло нові випробування Луганщині. Бої в Сіверськодонецьку, Лисичанську та Рубіжному стали одними з найзапекліших. Хоча значна частина території тимчасово окупована, українські військові продовжують боротися за її повернення. Місцеві мешканці, які виїхали, зберігають тісний зв’язок з регіоном і беруть участь у волонтерській діяльності​.