Латвія – одна з тих країн, яка з початком повномасштабної війни в Україні стала важливим для неї партнером, надаючи гуманітарну, військову та фінансову допомогу. Волонтерські організації Латвії також активно підтримують нашу країну, згуртовуючи навколо себе як українців, так і латвійців. “Я була дуже рада спостерігати за тим, наскільки об’єднана наша нація – зустрічала людей з різних куточків України: з Києва та Криму, Львова та нашої рідної Луганщини”, – каже 10-класниця Діана Лєбєдь з Сіверськодонецька, яка завітала до волонтерських осередків Риги.
Видання ТРИБУН публікує розповідь про враження дівчини від 5-ти локацій, в яких українці та латвійці працюють заради допомоги Україні.
Допомога Україні – ось що згуртовує нашу націю протягом 10 років війни. З початком повномасштабного вторгнення до неї масово почали долучатися громадяни інших країн. Вони розуміють: якщо не зупинити війну в Україні, наступною жертвою російської агресії може стати їхня батьківщина.
Якщо уявити мапу з країнами, які допомагають Україні, то перед нами з’явиться мапа цілого світу! Розглядаючи її детальніше, можна помітити невеличку країну на північному сході Європи – це Латвія. Вона та її громадяни вже 2 роки безупинно допомагають нашій країні у боротьбі з ворогом. Головним осередком волонтерського руху в Латвії є її столиця – Рига. За моїми підрахунками, тут розміщується 5 центрів допомоги біженцям та військовим. Протягом тижня я відвідувала кожний з них.
День перший. Одна з локацій плетіння сіток. Це невеликий двоповерховий будинок на лівому березі Риги. Сам будиночок належить одній з молодіжних організацій Латвії, яка й надала приміщення для плетіння. У цьому місці здебільшого плетуть сіточки українці. На порозі будівлі мене зустрічає привітна пані Наталя. Вона плете сітки вже майже 2 роки, тому знає кожен куточок в їх приміщенні та проводить для мене невелику екскурсію.
Коли заходиш до кімнати, яку сіткарі між собою називають «кімната для медитації», бачиш величезну дерев’яну основу для того, щоб натягувати сітку. Її використовують для того, щоб якісно виконувати роботу. Сама кімната невелика, але в ній окрім основи ще стоїть 10 пакунків. В них лежать стрічки, зараз вони білі, бо військові вже замовляють сітки саме такого кольору, але в інші пори року основні кольори – це хакі, беж та брунатний. Мою увагу привертають стіни, на яких - прапори, де написано позивні військових та різні побажання. Пані Наталя, розповідає, що це на знак подяки передають військові з тих підрозділів, яким допомагають сіткарі. Також вже на інші стінці помічаю листівки. На них намальовані схеми плетіння сіток трьома мовами – українською, латиською та англійською, щоб кожен, хто хоче долучитися до плетіння, знав, як правильно виконувати цю роботу.
Як виявилося, це зовсім нелегко, але пані Наталя докладно розповіла мені правила плетіння:
– По-перше, треба орієнтуватися по клітинках - стрічка не повинна йти прямою лінією більше ніж 4 клітини. По-друге не можна поруч плести контрастні кольори. Наприклад, яскравий беж і темно коричневий або чорний. Кожне поєднання кольорів повинно бути максимально природнім. Здебільшого, під час плетіння ми повторюємо ландшафт місця, з якого замовили сітку. До прикладу, якщо це Херсон, то на сітці повинно бути більше бежу, бо це степ.
Після цієї розповіді у мене виникає питання: скільки часу минає від моменту замовлення сітки військовими до її отримання? Пані Інна пояснює, що це залежить від кількох факторів: кількості людей, які приходять плести сітку (зазвичай від 4 до 7), розміру самої сітки та можливості її відправлення в Україну.За цим стоїть ціла команда водіїв Baltic Transfer, які доставляють сіточки безкоштовно. Пізніше волонтери будуть згадувати «золоті часи», коли на точку приходило по 10 людей та всі ледь вміщалися в цю маленьку кімнату.
На моє питання: «Як ви думаєте, чому зараз так мало людей ходить плести сітки?» волонтери відповідають по-різному. Дехто вважає, що це пов’язано з тим, що в Латвії здебільшого перебувають мами з дітьми, і вони розуміють всю відповідальність, яку несуть за дітей, через те і відкладають волонтерство на певний час. Інші припускають, що деякі люди вважають: «Своє вже відволонтерили», та мають займатися своїм життям. Також сіткарі відзначають, що велика кількість людей, які плели сітки раніше, згодом повернулися додому, в Україну.
Сама атмосфера у цьому місці дуже дружня. У мене весь час відчуття, що цих людей об’єднує щось більше, аніж просто спільна справа. Наприклад, Наталя розповідає, що з усіх видів волонтерства до душі їй саме плетіння сіток, бо це виходить у неї найкраще, а Інна каже, що для неї сітки – це саме те діло, яким можна займатися віддалено, і ти мусиш відчувати, що це «твоє». Також, варто зазначити, що певну атмосферу створює музика. Тут слухають як українських виконавців, так і латиських.
День другий. Я приїжджаю на іншу локацію для плетіння сіток. Вона розташована у спальному районі Риги. Це велике підвальне приміщення в п’ятиповерховому будинку. Пізніше дізнаюся, що це приміщення надали волонтерам господарі цього будинку. Всередині бачу дві величезних основи для сіток. Порівняно з розміром основ, які були на попередній локації, ці вражають своїм розміром - у висоту вони близько 2-х метрів.
Окрім тих стягів, які волонтерам надсилають військові на знак подяки, бачу й ті, з якими сіткарі виходять на мирні акції на підтримку українських військовополонених. Вони проходять 2–3 рази на місяць, навпроти посольства Росії в Латвії.
Моя розмова з ініціатором створення цього місця відбувається у невеличкій кімнаті, яку між собою сіткарі називають «коморка». Найбільше мене вразило в ній те, що було на стінах. Це архів світлин сіткарів. Там були не тільки фото волонтерів, які допомагають військовим з початку повномасштабного вторгнення, але й новачків. Також на стіні є дошка з шевронами, що передають військові на знак подяки волонтерам, які плетуть сітки.
Із координатором цієї точки я знайома давно. Його звати Алдіс, він все своє життя прожив у Ризі. З початку вторгнення він з українськими біженцями робив окопні свічки для наших військових у волонтерській організації Tavi Draugi. Коли закінчився сезон свічок, він вирішив стати частиною сіточної громади та створити власну точку. Як розповідає Алдіс, на цю точку приходять різні люди: і латиші, й українці, але здебільшого тут плетуть сітки люди похилого віку. Він пояснює це тим, що літні люди мають більше вільного часу, а молодші працюють і підлаштовуються під розклад роботи цієї майстерні.
Також Алдіс розповів, що він з сіткарями проводять виїзні майстер-класи. Їх влаштовують не тільки на масових заходах, але й у місцевих освітніх закладах. Варто зазначити, що в їх майстерню приходили учні, зазвичай старших класів, для того, щоб доєднатися до волонтерського руху. Алдіс пригадує, що саме в один з таких днів на точці була максимальна кількість людей - близько 40-ка.
Пані Ірина, яка була сьогодні в майстерні, навела цікавий факт про цю точку. Бувають дні, коли всі сіткарі між собою домовляються розмовляти тільки латиською. І в такий спосіб українці покращують свої мовленнєві навички латиської. Як кажуть волонтери: «Поєднуємо корисне з приємним».
Алдіс, як людина, яка створила це місце, веде щоденник, у якому записує кількість сіток, які вже надіслали військовим. Це маленький блокнот, де окрім кількості сіток записується розмір та дата, коли закінчили плести сітку. Мене приголомшила кількість маскувальних сіток, які вже виконують свою головну функцію для військових. На цій точці сплели та надіслали вже 275 штук!
Наші військові часто зазначають, що маскувальні сітки – це чи не один з найважливіших елементів їхньої безпеки на полі бою. Я вирішила спитати у волонтерів, чи вважають вони свій внесок значущим. Мені відповів чоловік поважного віку. Хоч з виду він був непримітний, але блакитні очі вирізняли його з-поміж інших:
– По-перше, це важливо для нас, латишів. Бо якщо українці зараз не закопають цю Росію, то вона нападе і на нас. І це зрозуміло як Божий день. Ми, літні люди, були тут і на барикадах, і в Народному фронті, то нас тут закопають або ми будемо розкидані по всьому світу, як українці. По-друге, я сам розумію, якщо не докладу рук до цього, то підуть воювати вже мої онуки та діти.
День третій. Сьогодні я відвідую волонтерську організацію Tavi Draugi. Вона допомагає не тільки біженцям, які знайшли притулок в Латвії, але й військовим та цивільним в Україні. Ця організація розташована на лівому березі Даугави. Коли підходжу до неї, то не одразу розумію, де саме ця установа. Але тут помічаю український прапор і розумію, що рухаюся у правильному напрямку. Заходжу всередину - і мене одразу приголомшує масштаб цього центру. З лівого боку бачу місце, яким пишається ця волонтерська організація – «Kijivas kvartāla». Там розташовується майстерня з виготовлення маскувальних сіток. По правий бік бачу дитячу зону. Тут можуть гратися діти біженців, поки вони отримують гуманітарну допомогу.
За реєстраційним столом мене зустрічають дві усміхнені волонтерки, пані Ярослава та пані Світлана. Вони допомагають тут українцям вже понад два роки. Одній з них, пані Ярославі, я поставила декілька запитань про її волонтерський шлях. Вона розповіла, що цю організацію знайшла не вона, а її родичі, які шукали місце, де можна було б допомагати як військовим, так і цивільним. Порівнює, що з початку вторгнення і зараз кількість волонтерів змінилася:
– В перші дні приходили всі, хто міг: з дітьми, бабусі та дідусі. Також дуже багато латишів, вони брали відпустки. На початку було незрозуміло, як буде організований процес. І звичайно, вже з часом кількість волонтерів зменшувалася - хтось знайшов роботу, а хтось поїхав додому. І зараз ми маємо певний «кістяк» людей, які волонтерять постійно.
Також пані Ярослава зазначає: «Зараз у організації трохи змінилися цілі й спрямованість допомоги, що ми надаємо. Раніше було так: що змогли - зібрали і швиденько надіслали. А зараз вже це більш цілеспрямована допомога. Наша організація співпрацює з установами в Україні, частіше за все гуманітарна допомога розподіляється по містах. А в Ризі навпаки, сектор допомоги розширився, бо з’явилися донори, тому ми можемо видавати молочні набори, одноразову допомогу людям, які тільки прибули до Латвії, також одяг, посуд та постільну білизну, іграшки, дитячі візочки та ліжечка».
Під час попередніх візитів в цю організацію я дізналася про те, що у них є можливість стати волонтером одноразово. Тому в цю волонтерську установу я прийшла для того, щоб самій відчути, як це - бути волонтером в Tavi Draugi.
Перед тим, як почати роботу, я підписую «Клятву волонтера», де написано, що кожен новачок повинен слухати поради постійних волонтерів та сумлінно виконувати їхні доручення. На вибір пані Світлана дала мені два варіанти місць, в яких можуть допомагати новачки, – майстерня плетіння сіток та «магазин». «Магазин» – це невеличке приміщення, в середині якого розміщена велика кількість шаф. Там можна знайти все – від дитячого одягу до посуду. Щоб краще ознайомитися з волонтерською діяльністю, я вирішую обрати другу локацію – «магазин». Знайомлюсь зі своєю наставницею, її звати Ілзе. За час роботи з нею, вона здалася мені дуже відкритою на щирою людиною. Ілзе весь час з радістю відповідала на всі мої запитання. Завдання, що вона мені давала, були на перший погляд, доволі легкими: поскладати дитячий одяг за віком та розміром та розкласти посуд. Але з часом я дуже втомилася, бо довелося весь час бути на ногах та паралельно з виконанням основних задач, відповідати на запитання відвідувачів. Після такого досвіду я зрозуміла, наскільки складно бути волонтером.
Після того, як я виконала всі завдання, зустрічаюся з однією із координаторок, яка погодилася розповісти про організацію. Її звати Лієне, до волонтерства вона працювала у звичайній фірмі, що займалася топографією. Вона розповідає, що організація утворилася у 2012 році, але лише з початком вторгнення Росії в Україну її послуги набули значного попиту.
Лієне зазначає, що організація Tavi Draugi часто влаштовує збори для військових. Посилання на них розміщують на їх сайті та інстаграм-сторінці. Ці збори відкривають за потреби. До прикладу, коли російська армія підірвала Каховську ГЕС, то військові звернулися до них з проханням надіслати їм якнайбільше надувних човнів. Саме тоді і був відкритий збір. Є ще декілька варіантів, як люди можуть пожертвувати гроші для ЗСУ. Перший – під час виїздів волонтерів, які продають мерч цієї організації. Частіше за все такі магазини можна зустріти на масштабних заходах не тільки у Ризі, але й в інших містах Латвії. Другий – принести гроші саме в будівлю цієї установи та передати їх волонтерам.
Під час розмови дізнаюся, що ця організація співпрацює з установами Латвії. Наприклад, з молодіжною організацією YoungFolk, - їм волонтери допомагають з одягом та речами, які потрібні в побуті. В Україні вони співпрацюють з більшістю волонтерських установ, бо саме через них з Латвії передають гуманітарну допомогу.
Під час нашої розмови запитую у Лієне про те, що зараз об’єднує волонтерів цієї організації. Вона відповідає:
– Є ті, хто дав собі клятву «Будемо разом до перемоги України». А так - кожному своє. Мабуть, є такі, які просто не можуть сидіти вдома і на все це дивитися і прагнуть хоча б трохи докластися до перемоги. Я думаю, що нам всім не можна забувати про війну в Україні, і дуже сподіваюся, що скоро буде перемога і ми всі будемо волонтерити вже не так.
День четвертий. Сьогодні мені випала унікальна можливість побувати на майстер-класі з плетіння сіток, який будуть проводити координаторка Євгенія та волонтерка Олена для американських туристів, які прибули до Латвії.
Ця майстерня розташовується в самісінькому центрі Риги. Щоб провести екскурсію по будівлі, мене зустрічає волонтерка Олена. Як тільки ми зайшли до приміщення, я була вражена! Було відчуття, наче я перебуваю у музеї українства, а не в майстерні з плетіння сіток. Навкруги все нагадувало про Україну: дитячі малюнки, які волонтери вкладають в готові сіточки; народні прикраси, які сіткарі зробили власноруч; постери / картинки з цитатами українських письменників.
Побачивши дитячі малюнки, я запитала Олену: «Чи вкладаєте ви ще якісь подарунки для військових у сіточки?». Вона розповіла, що окрім цього вони вкладають шкарпетки (взимку волонтери власноруч плетуть їх та приносять в майстерню), смаколики – цукерки, печиво чи кава, а також нещодавно почали додавати до цього переліку «грілки», так їх між собою називають волонтери. Це металеві стійки у вигляді прямокутника, всередині яких можна розпалювати вогонь, а на верх ставити горнятко та кип’ятити воду.
Хоч Олена і прожила все життя в Латвії, але дуже близько до серця приймає все те, що зараз відбувається в Україні:
– Я вважаю, якщо ти не на фронті, то варто йти волонтерити. Навіть якщо ти живеш своє звичайне життя, то пам’ятай, що вони там як стіна, і якщо тих хлопців і дівчат не буде, то все, ти не зможеш цього робити. Я не уявляю, як люди можуть “забити” на тих хлопців та дівчат, бо вони впевнені, що мають надійний тил, який їх буде підтримувати. Наприклад, бачу, що хтось постійно веселиться, гуляє, і розумію, що хлопці, які зараз на фронті, навіть, мого віку, також хотіли б зараз так відпочивати, але розумію, що вони там захищають нас, наші сім’ї.
Як раз під час нашої розмови до майстерні приходить «мати» сіткарів, координаторка Євгенія. Вона розповідає, що не одразу була на такій посаді:
– Я прийшла сюди як звичайний волонтер у 2022 році й одразу зрозуміла, що це саме та активність, яка мені підходить, бо я розумом відпочиваю, а наче щось і роблю. Мені одразу не подобалося, що до нас ходить так мало людей, тому я почала розпитувати організаторів про об’яви в соцмережах. Тоді людей стало приходити більше, і мене почати всі питати: «Куди відправляти сіточки?» і я почала шукати підрозділи, яким вони були потрібні. Ось так я і стала координатором».
Зазначає у нашій розмові, що матеріал для сіток не завжди був такий зручний для роботи, як зараз, бо у березні 2022 року, коли тільки утворилася ця громада, сіточки плели з тканини і це було дуже незручно. Її волонтери купляли у місцевих секонд-хендах за донати або надавала організація Tavi Draugi. Як розповідає Євгенія, донати – це важлива складова їхньої роботи, бо без них не буде за що купляти матеріал. Він доволі дорогий, але у даній ситуації це найоптимальніший варіант, тому що, як зазначали військові, їм важливо, щоб сітка виконувала не тільки захисну функцію, але й була легкою.
Помічаю на сторінці цієї громади у соцмережах посилання «Сіточна бібліотека книжок в Ризи/Латвії». Там є книжки на будь-який смак, від української класики до сучасних письменників. Ось що координаторка зазначає про цю бібліотеку:
– Ще коли я вперше прийшла на точку, то помітила, що там лежить книжечка. Потім розмовляли один з одним і обмінювалися книжками. І це так зігріло душу, що у нашій громаді - люди з такими крутими спільними інтересами. Потім ми поспілкувалися з пані Лесею, Євгеном, у них є якісь книжки - і так ми прийшли до такого формату – у нас складено перелік наявних книжок, і якщо у когось є бажання, він інформує, що бере якусь з них читати, - і насолоджуйся.
Під час роботи помічаю, що волонтери вживають між собою цікаві слова, значення яких пересічній людині точно не зрозуміти. Запитую: « Чи є у волонтерів ще якісь сленгові слова?», на що Олена мені відповідає: «Так! Наприклад, свинобеж – рожевий колір стрічок; небо – верхня частина натягнутої сітки; хвости – частина малюнку на сітці; шоколад – коричневий колір стрічки».
По закінченню нашої розмови у кімнату заходять туристи. В їх очах я бачу водночас захоплення і здивування. Олена стала для них провідником у «світ сіток». Американці ставили доволі багато запитань. Наприклад: «Які саме кольори ви використовуєте взимку?» або « Як плести сіточку?». Кожен з волонтерів набрав собі в групу декілька людей, яких вчив плести. У моїй групі була місіс Олівія (ім’я змінено). Окрім питань про те, як правильно вести стрічку, вона розпитує про те, звідки я та як давно тут перебуваю. Після моєї відповіді в її очах було видно смуток та співчуття.
Також, окрім плетіння, відвідувачі майстерні можуть задонатити на матеріал для сіточок та отримати подарунки на згадку. Наприклад, саморобну ляльку-мотанку, українські прикраси або наліпки з емблемами бригад.
Після майстер-класу американці були дуже задоволені таким досвідом, і говорили: «Ми навіть не уявляли, як це робиться». Наостанок Євгенія дякує мені за те, що прийшла та взяла коротеньке інтерв’ю, бо це популяризує сіточну громаду та те, чим вони займаються.
День п’ятий. Сьогодні я з волонтерами відвідую одну із ризьких лікарень, де проходять реабілітацію наші військові. Але перед тим, як завітати до хлопців, ми зустрічаємося для того, щоб волонтерки Катерина та Ірина розповіли про те, як організація, в якій вони працюють, допомагає українцям. Ось що вони кажуть про це:
– Взагалі, LELB Diakonijas centers допомагає вже 20–30 років місцевим, а з 2022 року, коли почалося повномасштабне вторгнення в Україну, - й українцям. Спочатку була допомога їжею, товарами для дому, потім організація модернізувалася, і ми вже не тільки допомагали українцям, але й з ними нарізали стрічки для маскувальних сіток, свічки окопні робили. Також ми допомагаємо українським дітям. В цьому році організовували табір для дітей з Києва та Чернігова. Це було дуже важливо як для нас, так і для них, бо ми розуміємо, що таким дітлахам потрібна психологічна допомога, тому за кошти з благодійних внесків ми організували такий івент».
Також, волонтерка Ірина зазначає, що одним з основних аспектів є допомога військовим, які проходять реабілітацію в Латвії. Diakonija допомагає хлопцям, які лікуються в Ризі та Юрмалі. Волонтери цієї організації привозять військовим їжу, з цим їм допомагала ресторація «Незламні», яка готували обіди, а також дівчата організовували виїзні екскурсії для того, щоб військові відволіклися від лікарняної атмосфери та побачили Ригу, бо більшість приїхали до цієї країни вперше.
Як розповідає Катерина, ідея допомоги українцям у такий спосіб з’явилася у директора, а думка про те, щоб їздити до військових та підтримувати їх, - у Ірини.
Підходимо до лікарні. Вона розташована на величезній території, яка нагадує парк з лавами. Сама лікарня невелика - триповерхова старенька будівля.
Заходимо до палати, де лежать наші хлопці.
Їх троє, поряд з двома з них стоять жінки. Потім дізнаюся, що це їхні дружини, які приїхали сюди, щоб підтримувати під час проходження реабілітації. Волонтерка Ірина розповідає:
– Здебільшого сюди направляють військових з пораненнями верхніх та нижніх кінцівок, у яких перебиті нервові закінчення. Також тут було декілька випадків з травмуванням обличчя і голови, то їм робили черепно-лицеву реконструкцію. Зокрема, тут проходять психологічну реабілітацію колишні полонені, зараз це і жінки, і чоловіки, які лікуються під наглядом латвійських психіатрів.
Не зважаючи на лікарняну атмосферу, хлопці зустрічають нас щирими посмішками. Вони не багато розмовляють, але якщо і відповідають, то дуже влучно. Один з них розповідає історію іграшки, яка висить у нього на візку: «Це мені у шпиталі подарували діти, ще коли я був в Одесі. З того часу вона всюди зі мною. Ось і в Латвію приїхала».
Військові з радістю погодилися розписатися на моєму прапорі. Там вже близько 20-ти написів, кожен з них – це ціла історія. Один з хлопців написав «Рer aspera ad astra», що означає «Крізь терня до зірок». Думаю, що цю фразу він написав мені не випадково.
Наша зустріч закінчилися дуже тепло. Для мене кожен такий візит до військових – це можливість побути серед своїх однодумців та вкотре подякувати за захист нашої Батьківщині.
За цей тиждень я завітала до 5-ти різних локацій, на яких люди допомагають Україні. Кожен з днів залишиться у мене в спогадах надовго, бо я ніколи ще не зустрічала таких добрих і світлих людей, яких об’єднує одна спільна мета. Я була здивована кількістю латишів, які допомагають Україні сьогодні. Вони розуміють українців та те, що Росія – це країна-терорист, яка може розпочати збройний конфлікт і проти Латвії. Тому я дякую всьому латвійському народу: «Paldies latviešu tautai!». Також, я була дуже рада спостерігати за тим, наскільки об’єднана наша нація – зустрічала людей з різних куточків України: з Києва та Криму, Львова та нашої рідної Луганщини. Хоч і долі у цих людей різні, але їх згуртовує волонтерство. Я щиро пишаюся, що є частиною такої незламної нації, як українці!
Авторка: Діана Лєбєдь
