Андрій Зайцев народився у Луганську. Навчався в університеті імені Володимира Даля на факультеті політології, а в 2007 році почав працювати у Луганській обласній держадміністрації. Також чоловік глибоко цікавиться історією, особливо рідного краю, чому й присвятив книгу “ПОСТЛУГАНЩИНА”. Через брак комплексних досліджень регіону Андрій розглядає свою книгу як спробу дати відповідь на питання: “Як ми дійшли до такого життя?”.
В інтерв’ю виданню ТРИБУН чоловік розповів про свої роздуми щодо процесів, які відбувалися в Україні, зокрема у межах Луганської області, які могли призвести до початку й розвитку конфліктів у країні.
Восени цього року Андрій Зайцев видав власну книгу під назвою “ПОСТЛУГАНЩИНА”. Ідея її створення виникла з думки, що про історію Луганщини існує вкрай мало літератури, особливо тієї, що стосується політологічного аспекту.
“Ідея написати книгу з’явилася у мене десь у 2020 році. Я зрозумів, що про Луганську область існує не так багато літературних джерел, особливо в порівнянні з Донецькою чи Харківською. Після початку війни на сході України ця проблема лише загострилася. Багато інформаційних джерел у Луганську було знищено або заблоковано.
Основна проблема полягає в тому, що немає комплексних літературних робіт, які б детально описували події Луганської області за різні періоди. Так, були поодинокі дослідження місцевих істориків і краєзнавців, але їх замало. Тому я вирішив спробувати розв’язати цю проблему. Справедливості заради скажу, у 2003 році під керівництвом В. Курила вийшла книга «Історія Луганського краю», але з того часу минуло понад 20 років. Було ще декілька більш вузьких книг на історичну тематику. Моєю метою було викласти події з історії Луганщини у систематизованому вигляді з певними висновками та прогнозами”, – розповідає Андрій.
Історією чоловік захоплюється давно, але найбільше його цікавлять соціальні та політологічні події минулого.
“Це вже друга написана мною книга. Перша – художня, але вона залишилася у Луганську. Я завжди більше фокусувався не стільки на самій історії, скільки на соціальних і політичних процесах, що її формували. Мене цікавило, які події і процеси розпочалися задовго до війни, що призвели до ситуації, яку ми маємо зараз. «ПОСТЛУГАНЩИНА» – це, певною мірою, моя спроба відповісти на питання: «Як ми дійшли до такого життя?»”, – додає автор.
Як частину своєї аудиторії Андрій виділяє студентів, адже на власному прикладі розповідає як важливо знати історію рідного краю та країни.
“Коли я навчався в університеті, помітив, що літератури про місцеву історію практично не було. Студенти, завершуючи навчання, часто не знали елементарного – хто міський голова їхнього міста, що відбувається в регіоні, хто є активістами чи лідерами місцевих ініціатив. Це сумно. Я вважаю, що потрібен баланс у знаннях: ми повинні орієнтуватися як у глобальній історії, так і в локальних процесах.
«ПОСТЛУГАНЩИНА» – це моя спроба пробудити інтерес до місцевої політики й історії, адже вони є набагато важливішими для життя людини, оскільки безпосередньо її торкаються”, – стверджує письменник.
Книгу можна придбати за посиланням.
Один з розділів книги називається “Зайві росіяни на Луганщині”. Андрій пояснює, яка їх роль у Луганську та як вони пов’язані з хибним твердженням, що Луганськ – це російське місто.
“У книзі про це описано в трьох главах – 90-ті роки, початок 2000-х та 2014 рік. Усі ці росіяни складали ультрамаргінальний елемент, з яким не хотіла контактувати жодна суспільна сила у Луганську. На їхні брифінги не ходили представники жодних ЗМІ, на них часто нагніталася обласна рада, яка сама боролася за російську мову, але я ними не мала жодних позитивних відносин. Тобто до цієї групи з усіх боків були претензії.
Як ми бачимо, у 2014 році, на мою думку, саме ці польові командири вийшли з цього середовища зайвих росіян. Представники еліти у Луганську намагалися дистанціюватися від сепаратистських закликів різного роду. А ось цим людям, які брали участь у подібних заходах, було нічого втрачати, тож вони влилися в рух та стали його базовою силою.
Але ці маргінальні елементи були настільки неприйнятні для будь-кого, що коли до Луганська прийшли окупанти й побачили, з ким мають справу, з 2015 року почалося їхнє винищення. Ті ж Бєднов, Дрьомов, Іщенко, Мозговий – їх ліквідували, бо вони представляли надзвичайно маргінальні сили, які кидали тінь навіть на окупантів. Адже виходило так, що вони ще більше заплямовували їхню ідею, хоча, можливо, ідея «російського миру» у цьому і полягала.
Це середовище стало головним субстратом, з якого виросла ідея російського панування на Луганщині, злочинів, пограбувань, конфліктів. Ігнорувати цих людей можна було, але не вийшло б, адже вони були поза межами системи, і з ними ніхто не хотів мати справу. Це становило загрозу й для національної безпеки України.
Момент «зайвих росіян» проявився в тому, що за певної нагоди вони перейшли на бік ворога, аби якось довести свою правоту та думку, що Луганськ – це нібито російське місто”.
Період з 2014 по 2022 роки Андрій Зайцев характеризує як час поступового посилення окупаційного контролю, що стало очевидним переходом до розвитку повномасштабної війни у 2022 році.
“Ніхто не очікував, що у 2022 році розпочнеться настільки масштабна війна. До цього часу окуповані території існували під російським контролем, де влада трималася виключно на російських багнетах. Водночас, Україна намагалася продемонструвати, що життя на підконтрольній території є кращим, ніж у частині, де жителі були позбавлені голосу. За них говорили невідомі особи – маргінали та сепаратисти, які призначалися непрозоро і часто не представляли інтересів місцевого населення.
Але що б сказала Луганщина, якби їй дійсно надали право голосу? Я навіть не можу цього уявити.
Серед людей, які проживали на окупованих територіях до 2022 року, навряд чи хтось міг передбачити або хоча б уявити повномасштабну війну. Ніхто не готувався до неї, не будував бункери – всі намагалися просто жити своїм життям. І хоча у певної частини українців могли з’являтися думки, що Луганськ впав через надлишок проросійсько налаштованих жителів, проблема насправді значно масштабніша.
З 2014 до 2022 року не було жодних ознак, що ситуація поліпшиться або конфлікт вирішиться. Навпаки, з боку окупантів гайки лише закручувалися: активізувалася паспортизація, проводилися фейкові голосування, а місцеві еліти змінювалися на маріонеткових ставлеників. Наприклад, зміна Плотницького на Пасічника, який був відвертим представником «російських спецслужб». Сам Плотницький замінив «місцеву креатуру» Олександра Єфремова – Валерія Болотова”.
Одне з ключових питань майбутнього – питання реінтеграції. Діти, що народилися в тому ж Луганську після 2014 року взагалі не знають, що таке Україна і прямо зараз навчаються за російською програмою, та беруть участь у різних пропагандистських рухах. В той же час, вистачає людей старшого віку, які проросійські ідеологічно. Андрій розповідає, чи можливо реінтегрувати людей, які десять років прожили в окупації під чужим прапором.
“Це надзвичайно складне питання, – зазначає Андрій, – Якщо зазвичай історики аналізують минуле, щоб зрозуміти тенденції, то для відповіді на це питання мені потрібно заглянути у майбутнє.
З одного боку, Луганщина ніколи не мала можливості висловити свою позицію. Якщо ми згадаємо так звані референдуми, які проводилися там з 2014 по 2022 рік, то вони не мали жодної легітимності, адже ґрунтувалися лише на російських багнетах. З іншого боку, складно сказати, що область просто окупували і їй не пощастило. Приклад Харкова, який був не менш русифікованим, показує, що коли громада об'єднана, то можна дати відсіч. Харкову це вдалося у 2014 році й знову в 2022-му.
Не можна казати, що якась область є “неправильною” – це хибний підхід. Люди на Луганщині справді 10 років прожили під чужим прапором, і зараз важко передбачити їхні дії після деокупації. Росія намагається переконати їх, що все, що вони бачать – це добре. Але що вони насправді думають і як вони поведуться після звільнення, наразі невідомо. Проте ми повинні розуміти одне – Луганщину не можна залишати наодинці. У неї потрібно вірити й робити все можливе для її звільнення та повернення в український простір.
Історичні приклади свідчать, що російський режим не має під собою міцного підґрунтя. Згадаймо Сирію, де росіяни продемонстрували нелюдську жорстокість, але за їхніми діями не було жодної ідеї чи стабільності. Якщо вони щось покидають, це зникає миттєво. Те ж саме було й у Російській імперії в 1917 році, коли вона розпалася за одну ніч, і в 1991-му, коли Радянський Союз зник без опору чи спроби його захистити. Те ж саме сталося і з «Партією регіонів», за яку голосували 60% виборців, але вона зникла за лічені години. Ці приклади дають надію, що на Луганщині так само за цим режимом нічого немає, він порожній”.
Іноді чоловік задумується про моменти в історії Луганської області за крайні 30 років, які будували подальший її розвиток.
“Коли у 1994 році свою діяльність відновила Комуністична партія України, у Луганську провели з’їзд промосковські комуністи. За два тижні після цього планувався інший з’їзд за участю представників колишньої обласної влади на чолі з Онищенком, тодішнім першим секретарем. Але вони запізнилися з його організацією. Іноді я думаю: що було б, якби комуністична партія в Луганській області потрапила під контроль місцевої еліти, а не відвертих проросійських «революціонерів»? Як би тоді розвивалися політичні події на Луганщині у другій половині 90-х? Чи комуністи співпрацювали б із українською владою чи все одно орієнтувалися б на Москву?
У 2005 році, після Помаранчевої революції, в січні місцева влада обговорювала можливість створення фракції, яка б підтримала Віктора Ющенка. Але цього не сталося, і луганська еліта зрештою потрапила під вплив «донецьких». Маю підозри, що у 2002 році Єфремов міг вважати власну кандидатуру на посаду прем’єр-міністра як «незалежного кандидата», тобто не «донецького» та не «дніпровського». А Тихонов міг його лобіювати через особисте знайомство із тодішнім президентом України Леонідом Кучмою. Як, наприклад, «незалежний» прем’єр Анатолій Кінах. Іноді мені цікаво, як склалася б історія, якби його призначили на цю посаду. Можливо, він став би «першим Азаровим», а можливо, технократом, який пригнітив би вплив Донецька та провів перерозподіл владних важелів.
Так само я розмірковую, що сталося б у 2014 році, якби луганські еліти більш рішуче заявляли про свою підтримку територіальної цілісності України під час протистояння у січні-березні. Але вже тоді проти них завзято грали російські спецслужби. Ці події можна назвати поворотними моментами. Ухвалені рішення тоді, можливо, комусь здавалися обґрунтованими та раціональними або місцеві еліти вже ні на що не впливали. Проте іноді думаю, що історія могла піти іншим шляхом. Це радше питання про нереалізовані можливості та інший розвиток подій”, – розповідає Андрій.
Книги про історію східної України, які Андрій Зайцев рекомендує прочитати:
- Ігор Орел – “Хроніки одного батальйону” — про батальйон “Айдар” у 2014 році.
- Сергій Сакадинський – “Луганський розлам”.
- Марта Студенна-Скруква Український Донбас: Обличчя реґіональної ідентичності.
- Євген Жирохов – “Історія оборони Луганська”.
- “У вогняному кільці” – книга про оборону луганського аеропорту. За словами Андрія, їй бракує цілісного наративу, адже вона складається переважно зі зібраних дописів у Facebook.
- Гліб Бобров – “Епоха мертвонароджених”, ворожа, але найбільш вдало естетично виконана книга .
- Денис Казанський – “Як Україна втрачала Донбас”.
- Власна книга Андрія Зайцева – “Північний схід”.
“Хоча я назвав чимало книг, присвячених Луганщині, про Донецьку область і Харківщину написано значно більше”, – додає він.
Зараз Андрій роздумує над ідеєю нової книги, яка стосуватиметься майбутнього Луганської області.
“Хочу описати, як відбудеться деокупація Луганщини – коли і за яких обставин це може статися. Також цікаво поміркувати, як регіон буде розвиватися в соціально-економічному та політичному плані через 20–30 років. Звісно, варто дивитися тверезо: кордон із Росією і надалі обмежуватиме розвиток регіону. Тому хочеться створити доробок на цю тему. На даний момент ніхто не береться за таку роботу і в конкуренцію зі мною не вступає. Але я завжди радий співпраці, адже більше ідей, це збагатить не тільки нас, але й усю Луганщину”, – підсумовує автор.
Читайте також: "На деокупованій Луганщині відчуватиметься брак професіоналів", – Олександр Руденко
